«Тарасик» Гнат Хоткевич — страница 74

Читати онлайн повість Гната Хоткевича «Тарасик»

A

    Ці слова нагадують Катрі, що й вона теж останні хвилини досиджує з подругами. І такими вони нараз стають милими, такими дорогими, що обіймала б кожну з них, цілувала... Але не можна, треба сидіти на посаді. Дівчата знають, що ворушить зараз серце їх подруги:

    Перед порогом могила,

    А в тій могилі калина Спустила гілечки додолу —Час нам, дівочки, додому. —Ой не час, мої любі дівчаточка!

    Не пора, не пора, зозуляточка!

    Ще ж я вами та й не навтішалася,

    Ще ж я з вами й не нарозмовлялася!

    Ой не час, не час, не пора —Ще зіронька вечірняя не зійшла...

    Та суворо нагадують свашки:

    Ой чого ж ти сидиш, Катрусю?

    Чом не дякуєш батеньку?

    Уже ж коники позапрягувані,

    А погоничі на возах сидять —Тільки сісти та поїхати.

    За Катрусю відповідають дівчата, але в пісні їх уже немає рішучості, тільки відволікання, мотив — розлуки. Що й так дівчаточка, мов перловим намистом, уквітчали весілля своїми піснями, а оці вже, останні, наче з самого добірною жемчугу низані, з пишних коралів, з мінючого каменю-самоцвіту.

    Ой на горі полуцвітки Процвітають,

    Усю гору кам’яную Устилають.

    Ой просила Катруся Батенька:

    "Пусти мене, батеньку,

    На цюю гору,

    Нехай же я з полуцвітків Віночок зов’ю".

    "Ой нащо тобі, дитя моє,

    Той віночок?

    Уже ж тобі не ходити У таночок.

    Уже ж тобі не водити Подружечок".

    "Ой є в мене, панотченьку,

    Меншая сестра.

    Вона моїх подружечок Та й доводить,

    Вона мого віночка та й доносить..."

    І очі всіх присутніх мимоволі звернулися на Оринку. Дівчинка сиділа на полу і впивала, цілим своїм єством пила усе багатство пісень, що розливалося перед нею. Оце ж тепер із товаришками на вигоні переведуть усе як є весілля, переспівають усіх пісень молодими, пискливими голосами. До будучого дружкування, світилкування — і Орина насичалася тими піснями, як черешня листом обростає...

    І от, коли в сей момент усі очі звернулися на Оринку, воно, це мале дівча, в одну мить зрозуміло, що і їй теж тут якась грань кладеться, що й вона має встати з цього місця кимось іншим, ніж сідала. Старша сестра іде з хати. Це означає, що частина її обов’язків перекладеться на ці вутлі плечі. А потім —найголовніше, це ж і їй, Оринці^вже треба починати і рушники вишивати, і хустки, й сорочки. Це ж і їй уже треба думати, що в скриню покласти, щоб не було сорому перед людьми.

    І все це пережилося в один момент під поглядами присутніх. Орина зчервоніла, потім зблідла і... Одразу виросла. Було дівча — тепер нема: стала дівчина-підліток.

    А вечеря йде своїм чередом. І дружечки співають своїм чередом. Загальна

    увага, що на хвильку спрямувалася на Орину і зробила переворот у душі малої дівчинки, тепер знову коло значущої події — майбутнього виїзду молодої.

    Свашкам не терпиться:

    Вже сонце над горами —Збирайся, Катрусю, з нами,

    Бо ми добрії люди,

    Добре тобі в нас буде:

    Вода сама в горнець тече,

    А сонечко само хліб пече,

    Хата вітерцем мететься,

    У нас гаразд ведеться.

    Не будеш нічого робити —А будеш усім рядити.

    Дружки відспівують, що це неправда, і наводять приклад, як теж отак колись свашки підмовляли одну дівчину, казали — їдь із нами:

    У нас гори золотії,

    А травоньки шовковії,

    А річечки медовії,

    А стіноньки срібернії,

    А людоньки люб’язнії...

    Так говорили. А прилетіла зозуля — і все це спростувала:

    Світ же я облітала,

    А того не видала:

    Всюда гори землянії,

    А травоньки зеленії,

    А річечки водянії,

    А стіни деревлянії.

    А люди — як люди,

    Хто й зна, як буде...

    Свашки відкликають зозулю, щоб вона не розкривала далі таємниць:

    До бору, зозуле, до бору!

    Там тобі гніздо увите,

    Зеленою рутою покрите,

    Там тобі ягідки-суниці...

    Там тобі й водиця з криниці.

    Дружки радять зозулі не вірити тому:

    Ой неправда то є, неправда!

    Волики травицю із’їли,

    Пташечки ягідки об’їли,

    Корівки водицю попили.

    Тепер усе так само перекидається до Катрусі. Свашки співають:

    До свекрухи, Катрусю, до свекрухи!

    Там тобі вечеря готова,

    Там тобі біла постіль стелена,

    Там тобі лавочка приставлена.

    А дружки показують оборотну сторону:

    Ой неправда, сванечки, неправда!

    Гостеньки вечерю із’їли,

    Діверки постілоньку залягли,

    Зовиці лавочки засіли.

    І тут же додають малюнок будучого "щастя" Катриного:

    Ой бором, бором, боровиною,

    Ой хто ж то йде вечориною?

    Ой іде, іде Антін п’яний:

    "Відчиняй, Катре, — я твій коханий!.."

    І пішло перекликання!.. Свашки наглять Катрю, щоб скоріше їхала, а дружечки дають усякі поради, щоб тому запобігти. Свашки гукають:

    Гей, Катрусю, вбирайся,

    На візоньки вкладайся —Час, пора і годинонька На бит виїжджати!

    "На бит!.." Це звучить повелільно і міряється масштабами цілого життя. Дружкам нічим відповідати, й вони передають тугу матері, що от має зостатися сама, без дочки-помічниці:

    Добре було тобі, матінко,

    Та горілочку пити:

    "Якось то буде, якось то буде —Та без донечки жити".

    Підеш, матінко, у поле Та зеленого жита жати,

    Та займеш постать широкую,

    А ні з ким її дожати.

    Сядеш, мати, та полуднувати —Ні з ким розмовляти...

    А свашки нагадують. А свашки кваплять. А свашки приспішають. І вечеря вже добігає кінця, й скоро-скоро все закінчиться. Останнім покликом, останнім сплеском надії кличуть дружки:

    Та не сиди ж ти, Катрусю, з бабами,

    А йди сідай з нами:

    Поведемо тебе в садочок,

    Скинемо з тебе рубочок,

    А надінемо перловий віночок,

    Заплетем косу в дрібушечки —Підеш з нами у дружечки.

    От і вечеря закінчилась. Усі встають, дякують. Пора, пора, справді час... Брала Катруся льон —Виганяла дружки вон.

    "Нащо було нас брати,

    Коли з хати виганяти?

    Оце ж ми вже йдем від тебе,

    Та й жаль нам, сестричко, на тебе:

    Що вчора просила до себе,

    А сьогодня відсилаєш од себе".

    Бояри йдуть лагодити сани, коні запрягати.... Уже приходять, уже наступають останні хвилини. Катерина сидить, мов з хреста знята. Катря впала головою на стіл та й заплакала.

    А дружечки вже не на почесному місці сидять, вже вони не найкращ оздоба весілля. Стовпилися коло порогу, як вигнанниці, безрадною купкою...

    Розкотилися кислиці —Розріжнилися сестриці.

    Тепер нам розлука з тобою,

    Як із рідною сестрою.

    Ой лучче було б та й не знатися.

    Ніж тепера розстатися...

    Катря через силу встає, йде до дівчат. Обіймає кожну з подруг, цілує без кінця, а сама на грані млості від тяжкої сердечної скрухи. І дівчата плачучи співають, а від того спів їх набирає нестерпучого жалю:

    Ой спасибі тобі, та Катрусечко...

    Що ти нас у дружки брала,

    Коло себе близенько саджала, |

    Медом-вином частувала.

    І, нарешті, останні з останніх, важкі, як земля похоронна, слова:

    Прощай, прощай!... Уже ми йдемо...

    Уже твоє дівування собі беремо.

    І вийшли...

    Порожньо стало в хаті. І людей багато, повно людей — а наче якусь середину вийнято, квітки й образи винесено, вміст виметено.

    Вони ще тут, дівчаточка, вони ще надворі. Вони ще не пішли зовсім, ще навіть співатимуть. І кожне це знає. І Катря знає, але вражіння вічної розлуки таке пекуче, що Катря не в силі того винести. Вхопилася за одвірок — от-от упаде. Антін підійшов, щось шепотить на вухо...

    Та й усім сумно. Молодиці, що недавно повиходили заміж, і старі баби, що забули вже, коли й дівували, — всі пригадали й свої такі моменти й собі ронили сльози.

    Музики, як присяжні рятівники у прикрих становищах, утнули й зараз веселенької, але й вони не могли пробити стіни того смутку, що воздвиглася в хаті, як бідне осіннє сонце, не в силі подужати густих туманів і сивих мряк. Ніхто не пішов у танець, ніхто не ляснув у долоні. Пограли-пограли музики та й перестали.

    Спробували свашки розсіяти цю хмару суму й заспівали жартливої, звертаючись до Катрі:

    Чого ревеш, дурепо?

    Повезуть тебе далеко:

    Драними саньми,

    З поганими людьми...

    Попід горою...

    Сторч головою —Скаженою кобилою.

    Але й жарти так само згасли, як і музика. Мати плаче, Катря ридає, Оринка хлипає, баби киснуть. Тільки самі мужики гудуть:

    — О-ов!— Завели вже ревищі!.. Від цього, Катре, не вмирають.

    — Грицьку! Що ж ти так? Воруши своїх бабів!..

    Але й батько Грицько, сам просльозившись, тільки рукою махне.

    — Отакий з тебе батько!.. Вахлай ти, а не батько!..

    Бояри винесли надвір діжу. Скільки то її разів мучили, кормительку, за оце весілля!

    Поставили серед двору, накрили віком. Вийшла Катерина, застелила чистим рушником, поклала хліб, сіль і сніп жита. Кирик вивів за рушник молодих із хати й тричі обвів кругом діжі під звуки музики й пісні свашок.

    Баби ворожать, яка буде хазяйка з Катрі, й кидають поліно їй під ноги. Катря нахилилася й відкинула поліно рукою. Шепіт схвалення пішов...

    (Продовження на наступній сторінці)