І хата не метена,
І куделька не плетена.
І горшки під лавкою Заросли муравкою...
Катерина глухо застогнала і, як сніп ячмінний, обвисла на руках у Григорія...
XVII
Ніч місячна, тиха. Тарасові не дали правити, й він може свобідно оглядати поїзд.
Далеко розтягнувся ряд саней, і з усіх них несуться пісні. Тепер уже всі співають, бо ніч гарна, бо весело, бо забулися й пани з їх примхами, і прикажчики з економами, різки, нагаї. Матері його чорт — хоч раз погуляємо!
Свашки всі веселі, всі підхмелені трошки, всім хочеться сміятись. Гомонять одразу всі, потім регочуть, і здоровий широкий той регіт покриває шум поїзда, передзвін дзвінків і звуки скрипок.
Катря сидить, закутана в кожух, і, притуливши очі, дивиться вперед, в імлу. І наче одлетіло, десь далеко позаду зосталося все — і мати, батько, рідна хата, подруги, дівоче життя. Одболіла, одплакала — кінець!
Попереду імла, а в ній... Хто може сказати, що в ній? Але, в усякім разі, своє життя, своя сім’я, своя хата. Правда, хата то може зразу й не своя, доведеться у свекра жити, але згодом буде ж!..
І не думалися вже думи про минуле, а думалися думи про будуче. Може, трудно буде спочатку привикати, але що ж, треба. Якісь вони гонорні наче, оті Красицькі, — може, й не вгодить? Взяти хоч би й Антона. Наче й такий, як усі парубки, й наче не такий. І чинарочка на ньому наче й така, як у всіх, наче й не така трохи. Якийсь там гудзик — а інакше пришитий. Ковнірець сорочки не так вирізаний і викладається якось по-інакшому.
Та й, узагалі, весь він — наче паненя. А Катря така проста. Спочатку їй навіть дивно було, що він на ній, власне, на ній зупинив свою увагу. Хіба мало багачок? Здавалося попервах: мо, сміється? Коли — ні. Говорить так щиро і все по-розумові. А потім почав і про одружіння...
Як сказав уперше — у Катрі закрутилася голова. Вона ж не сподівалася. Вона ж не раз уже задумувалася гірко — і для кого дбає? Для кою вишиває? Тепер же усе багачок шукають, а їм, харпачкам, доведеться сивим волосом світити. Он як Секлета. І дівка як дівка — а не трапився ніхто, так і вік здівувала...
І тут нараз трапляється. Та ще такий парубок, що й багачка б не погребувала... А тепер, після отих слів, мов уся душа її перевернулася і вся прихилилася до цього Антона навіки. Наче хтось сказав у ній всередині:
"Коли слово твоє щире і вірне, коли береш та мене, убогу, як рівню, то буду ж я тобі вірною дружиною аж до смерті й щирим приятелем на все життя". І як поцілувала тоді Антона, так усю себе вилила в той поцілунок. І вже з тої хвилини не відділяла себе від нього ні в єдиній думці.
І от тепер він сидить обіч, такий близький, такий дорогий, мчить її до своєї хати, нове гніздечко вити, нове кубелечко закладати. Нахилився й шепнув:
— Гарно тобі, Катю?
І не сказала йому ні слова, тільки малим, ледве помітним рухом притулилася до нього. А в тім русі мов віддавалася йому уся, мов казала: "Чого питаєш? Хіба краще може бути на світі?.."
Свашки зладилися й заспівали:
Бийте коні та нагайками,
Золотими та булавками.
Да біжіть, коні, ристю,
Бо ми їдемо з користю:
Веземо користочку —Молодую да невісточку...
І скриню, й перину,
І до хати господиню.
А баби з других саней, перебиваючи, затягли такої, що хоч би й на перезву: Тупу, коники, тупу —Веземо оце ступу:
Де будемо ночувати,
Там будемо піхати.
І регіт розкотистий, масний покотився полями. Тепер що не скажи — будуть реготати.
Сійте, свекри, пшеницю —Веземо вам ягницю,
Буде хоч на межі лежати —Горобців пужати!..
І знов регіт. Якійсь придавили ногу — як заверещить!..
Коні з боярами починають вириватися з поїзда й помітно опережати всіх.
Тарас, побачивши це, забув, що він начебто ніхто, — скочив на ноги, руками розмахує, кричить:
— Не дайтеся!.. Не дайтеся!..
Але хтось сіпнув його за полу, й він гепнувся на солому, блимаючи очима.
Свашки вже розходилися — тепер співатимуть без упину:
Куди ти їхав, куди поїхав.
Молодий Антінко?
В чужу сторононьку.
Нащо ж ти дав, нащо придав Нашим дівонькам Таку досадоньку?
Думав, привезеш яку пташку,
А привіз осмаляну палку.
І викрикують останні слова, аж сніг зрушують. І дуріють, і пересипають усе сміхом. Тарасові неприємно, що так висміюють його сестру, але на весіллі, брат, уже кого візьмуть на зуб, так тільки держись!..
Відчиняй, мати, хату —Веземо тобі пелехату,
Що й діжі не замісить,
Бо їй сопель з носа вісить.
І хати не замете,
Бо їй живіт підведе;
І корова не здоїться,
Бо невістка хвоста боїться...
Коли й поспівати, як не тепер, на широких полях, на вкритих снігом ланах, на оцьому просторі імлистому, на морозному повітрі, на вольній воленьці! Гей, дивись, уже Зелену Діброву видно!.. ^
Кучерявий візничий,
Поганяй коні швидше,
Бо молода плаче,
Що свекрів двір баче!..
Тарас глянув — і перелякався: над Зеленою Дібровою били жовті плями вогню. Село боїться пожару, і селянський хлопець з молоком матері упиває той страх. У Тараса завмерла душа.
— Горить! — крикнув він і шарпонувся вискакувати з саней... Горить — значить треба бігти рятувать. І знов хтось смикнув Тараса за полу, і знов упав він на солому. Чийсь голос байдуже сказав:
— Який там пожар? То бояри кучугуру напалили...
На передніх санях летять молоді. Хоч уже й пізній час, а на вулиці багато народу. Всі кричать, але трудно що-небудь розібрати в тому гаморі.
Коло двору Красицьких товпа, а на широко одчинених воротах палахкотить вогнище. Трохи перестаралися бояри. А що як коні перелякаються й вивернуть молодих у вогонь? І таке бувало...
Міцніше притулив Антін Катрю до себе, та й вона щільніше пригорнулась. І страшно їй — і любо. Бо і цей великий вогонь — теж знак уваги. Он сусіди по загатах мазниці позапалювали — це ж честь! І пожару не бояться.
Кирик — це ж він везе молодих — устав у весь зріст, як гаркнув, як свиснув, і кинув віжки коням на голови. Коні рвонули — і, як птиці, перелетіли через
вогонь, далеко розбризкуючи копитами палаючу солому.
По протореному шляху почали виїздити сани з весільними гістьми. І стільки їх було, що не могли всі поміститись у дворі, тож прив’язували коней до кілля, а самі вставали, розминали ноги.
Молодиць повен двір. Співають. Викликають матір подивитися, що бояри привезли.
Да привезли скриню кованую,
А невісточку коханую;
Да привезли скриню рубленую,
А невісточку любленую.
А свашки своєї — й звуки пішли мішма, поплутались, порозліталися, вчинилася така пов’язь звуків, що сміятися хотілось.
Серед двору уже молодиці тнуть веселої, приспівуючи дрібно:
Привезена да тетерочка,
Не учора, а теперечка,
Сіла вона на воротячках У червоних да чоботечках.
Не кишкайте, не полохайте,
Краще її да прикохуйте;
Нехай вона да прилітає,
В свому дому та привикає.
З хати вийшли обоє Красицькі. Звичай велить, щоби мати зустрічала гостей у кожусі вовною наверх, але цих Красицьких не зрозумієш. Не захотіла стара Красицька "кумедію грати", як вона казала, й вийшла зустрічати так.
Стала на порозі й запитала:
— З чим ти приїхала до мене?
Це запит велений звичаєм, але в устах Красицької він звучав гордо.
А Катря — от диво! Дівчина селянська, убога харпачка, але коли почула нотку гордості в устах свекрухи, не перелякалася, не знітилася, а десь і у неї там, в очах спалахнула гордість, і Катря твердо, ясно відповіла:
— Із хлібом-сіллю й своїм чоловіком!
А в тій відповіді звучало: "Хоч ти й Красицька, але ж бо й я Шевченкова. Хоч ти й мати своєму синові, та всяково ж я йому дружина!.."
Молоді пішли в хату, а бояри під перехресним вогнем сотень очей почали переносити придане. Дібровецькі жінки критикували, але загалом сказати було нічого. Правда, небагате віно, але все ж і не таке вже, щоб сміятися. А ще ж і скотиночку яку приженуть. Хоч не свою, а даровану — та все ж... Словом, якби хотів Антін відділятися, то вже є з чим.
Тарас протискався до хати. Там уже було повно народу і, як примітив Тарас, ті люди тут не сиділи дурно, а випивали та ще й добре, бо багато було підхмелених.
Катря, як тільки увійшла до хати, кинула у підпіччя курку. Коли та курка опинилася в руках Катрі, так і не помітив Тарас: бачив тільки, як кидала.
— Ей, княгине! — кричав якийсь підхмелений дядько. — Заглядай у піч та кажи нишком: "Чи глибока яма — чи вмре до року мама?" Так і опряжеться до року, га-га-га!..
А Катря вже бере відра, що стоять на лаві, зарані приготовлені. Вийшла до сіней, набрала води й принесла. Потім узяла віник і почала підмітати, а люди
перешкоджали, наступали на віник, штовхали під руку.
1 тільки закінчивши ці ритуальні роботи, Катря сіла на посад. На столі всього доволі — але як його їсти, коли от-от предстоїть щось таке страшне, при одній думці про яке кров і стигне, і гарячиться...
XVIII
(Продовження на наступній сторінці)