По хаті наче зітхання якесь пролинуло, а дівчатка швиденько й весело відзначили:
Ой у саду соловейко прощебетав —Антінко Катрусю поцілував...
Світилка засвітила свічу на мечі й сіла поруч з молодими. Почалося розсаджування за столом.
XIV
Свашки розкладають подарунки. Присутні заглядають — усім же цікаво. По хаті йдуть шепти.
Подарунки не були такі вже багаті, але не були і вбогі, отже, сказати було нічого. Так щоб уголос. Ну, а по куточках мало чого не говориться.
Перший дар — батькові. На тарілці калач, а зверх нього шапка. Кирик підіймає високо над головою тарілку й возпташає:
— Єсть у цім дому нашої пані молодої тато роджений. Просить пан молодий і пані молода, сват і сваха, і я просю на оцей чесний подарунок. А прошу!..
Батько Григорій вийшов на середину хати, все з отою своєю усмішкою, що ні на хвилину не сходила у нього з лиця. Поклонився на всі боки і взяв дар, приговорюючи:
— Спасибі сватові й свасі, молодому, і вам, дружбо, за ваш подарунок і за послугу...
Старша свашка вже подає Кирикові другий таріль. На ньому чоботи традиційний весільний подарунок матері молодої.
Катерина вийшла, поклонилася, узяла чоботи.... Музика тихо і якось поважно почала грати пісню "Чоботи". В цій пісні і меланхолія, і веселість, і жарт, і смуток переплелися так само нерозривно, як вони переплітаються в душах оцих усіх людей.
Катерина мусить танцювати й приспівувати. Але сльози течуть у неї по лиці, й не може вона ні танцювати, ні приспівувати. Ледве звела голосом нарешті:
-... Оце ж тії чоботи... що зять дав. Зять за ції чоботи... дочку взяв... Чоботи, чоботи... ви мої.... Вколупали серденька... ви мені...
А далі не могла. Стала посеред хати, попустивши руки... Така бідна, така хвора... така втомлена.... За чоботи віддала дочку!..
Баби підгукують.
— Катеринко! Кумо, та що ти! Топчи вороги під ноги! Ото тонкосльоза яка!.. Чи ти ховаєш дочку, чи що? Ти ж заміж її видаєш!..
Весела, бадьора Семениха підскочила до Катерини й, притопуючи, повела її в танець. Баби заляпали в долоні й заспівали самі:
А за цю вражую шкапину узяв мою рідную дитину...
Мотив був ніби веселий, але в нім повно тоски. У словах ніби намагання збайдужитися, не подати вигляду, та з кожного рядка, з кожного звуку віє сумом. Пісня жартує і в той же час плаче:
На річку йшла — чоботи скрипали...
А з річки йшла — чоботи хлипали...
Цебто що, на додаток, зять і одурив іще — дав поганий товар.
Катерину посадили на лаві, бо вона справді якось онемощіла. Батько Грицько, нічого не бачачи у своїй безконечній радості, тяг жінку в танець.
— Ходім, стара! От там — дурниці!.. Це ж такс діло... Ходім!..
Але його відтягли. Дружечки виспівували першу скорботу матері:
Тепер же мені, сусідочки мої,
Лихая та годинонька,
Що піде й од мене, полине й од мене Моя люба та дитинонька.
Тепер моя хата проти свята Та не буде прибрата;
Уже ж мої сіни та проти неділі
Та неметені будуть,
Уже ж мої лавки та тисовиї Та немитиї будуть.
Катерині б оце сидіти, відпочивати та плакати, але нема часу. Роздача подарунків з боку молодого скінчилася, тепер треба виносити подарунки від молодої.
Її дари які? Рушники та хустки вишивані. Аж ось коли зрозумів Тарас, чому, скільки він пам’ятає Катрю, — рідко пригадує її собі без вишивання в руках. Часом, як іще був малим, хочеться бавитись:
— Та кинь, Катре!.. Давай бігати.
— Е-е! Що ти там розумієш....
От тепер і зрозумів — аж он, ба, коли! А вона, бач, давно розуміла. І як воно все так, чіпляється одне за одне... Якось воно все приладжене, зарані пристосоване...
При роздачі дарів співають свашки. Та так же гарненько:
То ж ваша Катруся Та прядка була,
То ж ваша Катруся Раненько вставала,
Що раненько вставала,
На подарочки напряла,
На тихому Дунаєчку білила,
На крутому бережечку стелила,
А всю нашу родиночку обдарила.
А там уже готовиться новий обряд. Отут уже буде суму! Це розплітання коси.
Дівчата витягли насеред хати ослін, посадовили на ньому Катрю, мов яку жертву приречену. З одного боку стала старша свашка, а з другого мала б стати сестра.
Але що Орина мала, то стала старша дружка.
Підійшов Антін і виплів перший кісник із коси. Кісник той сховав собі до кишені.
На тарілці подали гребінець, а на другій трохи масла. Свашка почала розплітати одну косу, Христя другу. Робили вони це поволі, ритуально. У обох обличчя серйозні.
Катря заплакала. Та жалібно так, по-сирітському. І дівчата жалібної затягли про дівчину, що "не рік, не два косу кохала, щосуботоньки змивала, щонеділеньки вбирала — а за один рочок стеряла..."
Катерина вийшла до комори. Вона ледве передвигала ноги. І така була нещасна та мізерна, аж дядьки казали Григорієві:
— Що це, брат, твоя жінка охляла?... Ти б її піджучив трохи — нехай вибрикує...
А Григорій кивав захмеленою головою й підморгував, широко усміхаючись:
— О, я її піджучу! Я її так піджучу, що...
А з дівочого кутка хвиля за хвилею линуть звуки й колишуть Катрину душу сумом:
Догадайся, Катрусю,
Чого мати у комору пішла:
Чи то по рутяний вінок,
Чи по біле завивайлечко,
Чи по мед, чи по горілку,
Чи по тонку намітку?
Катерина переступила поріг, держучи в руках тонке полотнище. Хвильку затрималася. Така сумна, чимось великим попереджена...
Ой ти душечко, наша Катречко,
Ой глянь на поріг — диво:
Несуть твоє діло,
Як біль, білесеньке,
Як папір, тонесеньке.
Біле білування — вічне покривання,
Що ні вітер його не звіє,
Ні сонце його не спале,
Ні дрібен дощик не змочить —Молода Катруся ізносить.
Катерина підійшла до дочки й стала. Тепер усі побачили, яке в неї худе та змучене лице.
— Це, мабуть, таке, що Оринки вже й не видаватиме Катерина, — шепотіла одна сусідка другій. Але що значила одна смертна печаль в оцім морі радощів, в оцім буйнім хмелю зародків нового життя!..
Катря підняла заплакане лице й стрілася очима з повними суму й сліз очима матері. І чи вона відчула, що в тих, тоскою напоєних очах, чи так просто, від надміру чуття, але замість того, щоб, як слідує по закону, боронитися руками від покривання, Катря з тихим стогоном зсунулася з лави й комочком упала матері до ніг.
Щось пробігло по всіх присутніх... Це була вже не звичайна печаль, це був не тільки вихід дочки заміж...
Так і занімили мати з дочкою. Дочка, припавшй до ніг, кожною лінією свого тіла, виявляла безконечну гіркість молодого боління, а мати стояла з простягненими над дочкою тремтячими руками, з яких, мов омофор, звисав отой білий символ вічного одриву, повного розставання.
Це була особлива картина — і Тарас то відчув. З одного боку, він чув теж якесь першіння в горлі, йому жаль було і матері, і сестри, і самого себе, але в той же час він розглядав лінії, кольори, блики світла; десь вони там нотувалися, закріплялися в його пам’яті... Жаль не давав йому любуватися, а любування не дозволяло запанувати жалеві.
— Покриваю тебе, моя донечко... Будь здорова, як вода... А багата, як земля...
Далі Катерина не могла договорити і безсило схилилася на доньку, Катря
голосно заридала.
Підбігли жінки, розтягли їх. Катерину відвели вбік, Катрю знов посадовили на лаву. Завивати намітку взялася одна з тіток Тарасових. Дівчаткам не подобається:
Ой погано, Катрусю, погано!
Ой, Катрусю, догадайся —Повивати не давайся;
Скинь чепець під столець,
А кибалку під лавку,
Бо то ж тобі неподоба —
Не пристало до лоба.
Надінь вінок на головочку,
Надінь стрічки й кіснички Та ходім на вечернички...
Свашки вставляють:
Таки буде не по-вашому,
Таки буде а по-нашому...
Дружки відповідають, що якби тільки вони схотіли, то ніяк не дали б подруги: Повели б її у садочок,
Ізвили б їй віночок,
Ми б їй там кісоньку заплели.
Ми б її там дівкою нарядили І з собою посадили.
Да склались по грошу,
Да купили б стрічку хорошу.
Свашки тільки головами кивають. Все одно по їх стороні буде верх.
Катря сидить у білій намітці й сама біла. Хтось із дівчат підніс їй під очі шматочок дзеркальця. Катря глянула і, як не журна була, як не гризла тоска серце, усміхнулася.
З того шматочка шкла глянуло на неї ніби знайоме й ніби чуже якесь обличчя. Біла намітка пристала до цього заплаканого личка — і не то гордість, не то щось подібне ворухнулося в Катриній душі. Поглянула на дівчаток — а вони наче чужі стали, наче далеко кудись відсунулися.
Та це було тільки на одну хвилинку. Зараз же по тім гострий біль перекраяв серце: що це ж вона навіки кидає своїх милих подруг, що оцей білий рубочок переділив її життя надвоє, став якимось човном, що ним відпливла вона від знайомого милого берега — а де другий, і не видно. І який він буде — не знати.
(Продовження на наступній сторінці)