Зима стоїть, а всім душно, нема нікого в кожусі. Сніг надворі витоптано до землі — з білого двір став чорним. Вогні мазниць палають на загатах; блиски сягають високо у тьму гострострільними мечами. Миготять у півтьмі білі намітки молодиць, скрипки викаблучуються, бубон торохкотить. Та ще бубній чудний попався. У нього бубон то як порося кувікає, то свінею зарохкає, гавкає, мов собака. То закрутиться на однім пальці, то нараз сховається під коліньми й там бубонить. А музики сміються з нього.
— Ото-то! Учора: гав-гав-гав, а сьогодні: гув-гув-гув! — і регочуть. Сміється й бубній.
Тараса зацікавило: що би це могло означати? Під час паузи він підсусідився до одного з музик і спитав. А той сміється.
— Та це у нього бубна не було, а тут весілля підскочило. Так він убив собаку, усю ніч шкуру на печі сушив^ а назавтра вже й бубон готовий. От воно й виходить, що вчора гав-гав-гав, а сьогодні гув-гув-гув...
А між молодицями свої пересуди. їм не терпиться.
Та чого вони там так довго? Он як у нас із моїм Дмитром так за дві минути діло вийшло...
— Хто вас там знає! Може, ви й зарані постаралися.
— Та ходімте, баби, до комори... Мабуть, уже....
— Та підождіть бо! От яка нетерпляча. Нехай поласують, тож первина...
— Еге! Вони там будуть ласувати, а ми тут насуху мерзни...
— А ти погрійся!
— Погрійся! Як нема кому погріти.
— А потанцюй! Отак-о!..
Гуска рака носить,
Теща зятя просить:
"Дам тобі на сорочечку: мою дочечку..."
І далі вже йшло таке, що...
Одна з молодиць закопилила губи:
Дам тобі все убрання За твоє... старання.
А друга: — Пхе, яких ви все співаєте сороміцьких. —1 затягла сама:
Не співайте мені сороміцької,
Заспівайте мені старосвіцької.
Заспівайте, молодички,
Поліського зайця,
Що хвіст сірим, а сам білий,
Волочаться...
Регіт покрив останні слова. Прямо показилися жінки!
Гурмою сунули до комори, несучи світло, увійшли туди — і нараз із комори понеслися крики, вереск, тупіт ніг, Тарас хотів і собі пробитися туди, так куди там!.. Як ото в церкві до мирування товпляться, так і то свобідніше.
Старша свашка показалася на порозі, високо держучи перед собою сорочку... Присутні стріли появлення цієї хоругви щирим захватом, гомоном веселого одобрения й радості.
А свашки, а жінки — так і чорт їх знає, що з ними робиться. І кричать, і верещать, і викривляються, і підстрибують, і на сорочку показують...
На порозі комори стали молоді. Антін прямо якийсь аж гордий: і з своєї чоловічої сили, і з того, що його суджена не наробила нікому сорому, а честь усім принесла.
А Катря... Очиці попущені, личко горить. І такою вона гарною показалася Тарасові, що він іще й не бачив її ніколи такою. І в неї на лиці, окрім краски стиду, теж прочитав Тарас проблиски гордості. Мов говорили оці стулені вустонька: "А що?.."
Та навіть сам Тарас відчув якусь гордість, хоч і не розумів її змислу. Йому хотілося стати на лаву й сказати всім голосно: "А я Катрин брат!"
Іде Катруся з ложа,
А за нею Махір-Божа —Наложила короночку На її головочку.
Дійсно, Катря йде так, мов незриму корону тримає на голівці. І всім радісно на неї дивитися — і чоловікам, і молодицям. Сьашки не знають уже, як її й звеличати.
Честь дівоньці, честь!
Як мати родила —Так вона й ходила,
Яка була в пелюшках,
Така лягла й в подушках,
Яка була під хрестом —Така стала й під вікном.
А другі, притоптуючи, пританцьовуючи, вителепували язиком:
Захотіла калача З медком, з медком —Ой я ж була Та під парубком.
Я ж думала —Умру, умру,
А я ж теє Давно люблю!..
І вся ця розбісована товпа ввалюється до хати із старшою свашкою напереді. В хаті образи завішені рушником.
Кирик бере з рук свашки сорочку, стає на лаву й кричить:
— Благословіть, люди добрі, і ви, отець і мати, на мир красу показати!..
— Бог благословить!..
І Кирик показує всім сорочку, вигукуючи:
— Дивіться, люди добрі! Дивіться на оцю сорочку! Дивіться, батьки й матері, дивіться!.. Дай, Боже, щоб і ваші дочки такі чесні були! Дивіться й ви, батько й мати! — й показує старим Красицьким.
Батько кивнув головою: ну й слава Богу, мовляв. Він був таки мовчливий. А Красицька трошки губи підкопилила: вона ж себе рахувала з лівої ноги, наче
шляхетського роду. Свашки вигукують своє:
Викотили, викотили Смольовую бочку,
Виманили, виманили Шевченкову дочку! положили, положили На новій кроваті.
Що хотіли, те й робили Чужому дитяті.
Хто хотів, той вертів;
Кому верчено, той терпів.
І нараз на сцену появляється — знов же Микита!.. Пху ти!..
Старий Красицький наливає у пляшку горілки, а Кирик втикає туди гілочку калини:
— Сідай на коня й катай! Передаси матері оцю горілку та, дивись, із гілкою! Тямиш? Голову згуби, а квітки не загуби? Чув?..
А старий Красицький поважно з достоїнством говорить Микиті:
— Скажи спасибі від нас своєму батькові й матері, що вміли дитину вигодувати та й виховати. Спасибі, скажи... Низенько веліли кланятися, скажи...
Микита подавсь — на Тарасову заздрість. От його, Микити, всюди треба, й усі його знають. А хто знає, що отут зараз сидить хлопець Тарас, котрому теж хотілося б грати якусь ролю й оттак проїхатися конем до Кирилівки, та ще й верхи? От щастя тому Микиті!..
До подяк старого Красицького свашки нав’язують свої:
Ой спасибі тобі, таточку,
За кудрявую м’яточку,
За твою учтиву дитину,
Що вона по ночах не ходила,
При собі цноту носила.
Прохали хлопці — вона не дала,
Торгували хлопці — не продала,
Шовком ніженьки зв’язала,
Зо всіх для Антона держала.
А в другій купі затинають веселіше:
Покотив, повалив,
З дівки жінку зробив,
Із пирога паляницю,
Із дівчини молодицю...
Закрутилися, завихрилися молодиці. Плещуть у долоні, тупотять ногами. А потім як почалось! Прямо кінець світу якийсь!
Кирик як засвистить у два пальці, так аж наче поглухли всі!.. І цей свист був сигналом повного розгулу, загального казіння.
Жінки кричать, верещать. Музика ріже, ноги тупочуть... Один дядько трудиться: витягає горшки з печі, й хряскає їх об долівку, а по тому череп’ю танцюють великі чоботи, череп’я тріщить, розлітається в усі боки. Одні позалазили на лавки й пританцьовують там, інші на піл — там гуцають.
Підстриоук, Юі ; іи долонями. А дядько якийсь рудий ухопив поліно — і давай гатити ним по печі. Таке піднялося, що Тарас ізроду-віку й подумати не міг...
XIX
І Тарас рішив не спати всю ніч. Але якось непомітно заснув під співи й гомін, під танці й безперестанний шум.
Коли прокинувся, уже був щирий день, Катря серед хати давала свекрові вмиватися й держала новий рушник. Тарас придивився — це був Катрин рушник, що вона його ще так недавно кінчала.
Тарасові дивно й несміло в чужій хаті. Аж полегкість якусь почув, коли почали сходитися свашки. Вони всі підперезані червоними поясами. У якої не було червоного пояса, тій Катря дарувала червону ленту, й молодиця зараз же пов’язувала собі ту ленту на голову поверх намітки.
А от і Кирик. Він зразу ж почав вимагати у Катрі червоцої запаски й хустки. Катря відмовляється, ніби не хоче.
— Давай, давай! Бо звичай, нічого не поробиш....
Запаску повісив на воротях, а хустку почепив до дрючка й поліз на хату, примоцовував там до бовдура. Люди йдуть, кричать йому знизу:
— Що ти там робиш, Кирику?
— Дівочу красу прибиваю!..
А в хаті свашки перев’язують червоними стьожечками та заполоччю усі пляшки, усі чарки, ножі — все, що тільки можна перев’язати. Навіть пиріжки перев’язували, по парі складаючи.
Потім повели молодих умивати. Чомусь це називали "скривання".
Молодих вивели на вулицю. Попереду йде одна з свашок і несе жердку; до жердки прив’язана червона хустка. Люди, зустрічаючися, привітно кивають головами й приказують:
— Честь, честь! Доброго батька дитина. Гарно, гарно...
Привели молодих до колодязя, поставили рядочком і накрили одним рушником. Дали їм під тим рушником умитися, і втерлися вони все тим же одним рушником. В такім же порядку, з піснями, повели молодих назад:
Ой брехали, говорили люди,
Що з цієї Катрі та пуття не буде,
А вона гарнесенька,
Як рожа повнесенька.
По приході до хати свашки почали одягати Катрю в святешний наряд. Намітку пов’язали зверху широкою червоною лентою. Взагалі червоний колір домінував сьогодня, куди не глянеш — усе червонеє. І це всім додавало настрою, якоїсь бадьорості, веселощів. Всі раді, всі жартують. Одна з молодиць наткнулася ненароком на Антона.
— А ти чого тут тиняєшся, як неприкаяний? Що тобі — діла нема?
— Він своє діло вчора справив.
— Та так справив... Га-га-га!
— Аж сюди чути було! Го-го-го!...
Антін глупо всміхається і не знає, як йому одказувать. Катря соромиться й низько опускає голівоньку.
(Продовження на наступній сторінці)