Він знає і як чорта з горілки вигнати і казок без числа: про жонатого сатану, про салдата, що нічого не боявся і т.д. Тому там, де є діти, вони й не відходять від Левка. Та і в отця Кошиця були раді Левкові й слухали охотно, хоч батюшка й іронізував трохи з усіх отих дивних Левкових пригод.
Піде Левко — і знов одноманітно, знов скучно, аж поки ще хто-небудь явиться.
Приїздили часом священики. То так провідати, то підночувати по дорозі. В горницях нетоплено, то гостя приймають у кухні, й Тарасові повна нагода наслухатися всякої всячини. Бували й цікаві розмови, бували й нецікаві.
Багато нарікали попи на свого благочинного. З їх оповідань виходило, що то таки справді якась особлива постать. З людьми поводиться, як звір. Кличуть його до хворого, щоб висповідати, а він:
— Іще твого хворого чорт не візьме, а мені зараз ніколй.
Породілля прийде на сороковий день на молитву. Грошей нема. То благочинний радить:
— Іди до жида, може, він тобі дасть молитву без грошей, а я не дам.
В однієї баби вмерла дитина, поховати нічим, а отець благочинний без грошей не йде. Баба питає:
— А що ж мені з дитиною робити?
— А що хочеш, те й роби! Хоч собакам викинь, а без грошей я ховати не хочу...
Тараса не дивувало таке відношення: як селянин, він знав, що у попа очі завидющі, руки загребущі. Але він думав, що ті властивості попівство проявляє тільки відносно мужика, а от показувалося, що і з своїм братом вони не кращі.
— Я як промовувався, так от уже все готове. І "заручное прошеніє" у мене, але правильність його має ствердити благочинний. Іду я до нього, кажу — так і так, маю одобреніє від прихожан... А він і договорити мені не дав:
— Десять рублів.
— Я й так, я й так — куди там! І говорити не хоче! Тільки й виторгував я у нього рубля — помінилися за дев’ять. Чотири я там же йому дав, карбованця —срібного на ярмарку, у Вільшаній, карбованця братові його дав, коли прийшов брати презентальні бумаги, а три ще зосталося. Та як зустрілися ми раз у Зеленій Діброві, як напосів на мене — давай та й давай!..
— Та де ж я вам візьму, як у мене нема?
— Де хоч бери, це не моє діло.
Батюшки обурюються. І в їх устах чує Тарас дивні слова:
— Хіба він один такий! Вони всі такі. Он як стало мені треба метрики, пішов я в "Духовне правління". Зробили мені там виписку, іду я до протоієрея на підпис. А він мені зразу:
— А заплатив ти за труд у канцелярії?
— Я ще, кажу, нічого не дістав, то й не мав за що платити.
— Ну як там хоч, а мені маєш заплатити. Це діло коштує три рублі.
— Немає в мене трьох рублів, а є тільки три злотих.
— Ну так і йди проч, дурак.
— Узяло мене зло, та й сам уже не знаю, як я виговорив:
— Це ви вже, кажу, отець протоієрей, напрасно... Я й від свого архіпастиря такої грубості не чув.
— Як затупотить він на мене нотами! Як закричить! Так я й пішов ні з чим.
Батюшки обурюються. Батюшки кажуть, що "вони всі такі", а Тарасові
дивно. Хто це "вони"? А ви всі хіба не такі самі? Вже самого отця Григорія взять. Та він же ж нічого не пропуститьЛЦо б не побачив у селянина — зараз собі просить.
— Он бач скільки у тебе вівса! От і дав би батюшці для коней. Для кого я коней держу, як не для вас? А ви мішечка вівса жалуєте?
-Побачить у баби прядиво — і до баби пристане.
— А ти б, молодице, й матушці дала б трошки прядива. От би воно за твою душечку й пішло б.
І отак з усього й з усіх. Родиться чоловік — попові дохід, хреститься — дохід, причащається — дохід, жениться — дохід, заболіє — дохід, помре — дохід. Усе життя йде подові на користь!
У кого є бджоли, той за вінчання чи там за похорон тягне батюшці вулик або два. У кого вівці, приводить вівцю чи там барана, а то й телицю. Коваль обіцяє на весну полагодити борони та окувати новим залізом воза. Плотник "презентує" кілька грабель та люшень. Колесник — пару коліс, ткач — полотна. І так без кінця.
Молода прийшла на весілля просити — несе шишки, а матушці поміняється напрясти кілька починків, а молодий два-три дні помолотити. Баба за молитвою прийшла для рожденного — паляниця, курка й пляшка горілки. А один випадок так обурив Тараса до глибини душі.
Прийшла удова й просить отця Григорія, щоб повінчав її сина із засватаною дівчиною. Але чомусь одразу зачинає з рясних сліз. І отець Григорій теж чомусь одразу починає сердитися.
— Ні, ні, ні!.. І не проси!.. Не повінчаю!.. Я тобі раз уже сказав — і годі. І не ходи, і не проси.
Баба аж заходиться від плачу, а отець Григорій жене її з хати. Вже й матушка почала вступатися.
— Але ж бо, господинку... Вони люди бідні, втратилися...
Матушко! — одрізав отець Григорій. — Я в ваші діла не мішаюся, не мішайтеся і ви в мої. Як я ту дівку кликав до себе на службу, так не захотіла!
І батько і мати згодилися, а вона — не піду та й не піду! Отак вони усі! Заміж —аж наввипередки, а до мене на службу не хотять. Треба ж хоч одну провчити!
Треба, щоб вони тямили, хто я такий у Кирилівці!
Гидко стало від того Тарасові. От так ієрей!.. Бувало Кошиці виберуться в гості до отця Лободи, священика зеленодібрівського. Тоді Тарас упорає попову кобилу, а сам іде до сестри. Але сидить у неї здебільшого мовчки. Зате вже Катря не вмовкає й на хвилинку.
— Ну, як тобі живеться у батюшки? Нічого?
Тарас красномовно здвигає плечима. Це має означати: от живеться, як живеться.
— Платять вони тобі що чи так?
Тарас кивне вверх головою: ото, мовляв, скажеш...
— Не платять нічого? Ну, що ж... ти ще хлопець. Тебе ж треба не тільки прогодувати, а й одягнути. Он ба’ який ти тепер! Не те що приходив до мене обдрипаний та вошивий — пам’ятаєш?
Пам’ятати Тарас пам’ятає, але йому неприємно, що Катря на тому зупиняється. А вона, як навмисне.
— Пам’ятаєш, як ото ти тоді прийшов до нас? Я собі пораюся й не туди. Коли глянула на лаву — матінко пречиста!.. Що воно сидить? Зразу й не пізнала. До тебе, а ти мовчиш. І чого ти все мовчиш, Тарасе?
Тарас знизує плечима. Це має означати — я не мовчу, а так... нема про що говорити.
— Чудний ти таки хлопець, їй-богу... І нічого в світі у нього не допитаєшся!.. Я вже й так, я вже й так... Чи тебе бито, чи тебе прогнато, чи чого ти такий мокрий та обтьопаний?.ГА скажи таки, Тарасе, чи ти ходиш коли дорогами, а чи тільки манівцями? Коли ти ото до нас прийшов, як ти йшов?
Усмішка освітила Тарасове лице.
— Я ж жив три дні у лісі... А звідти, як ото став дощ, пішов лісом, потім ріллею, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками...
Катря сплеснула руками.
— Матінко! Та чого ж тебе носило такими світами? То ж то й прийшов ти такий! Та впав грудочкою та й заснув. А я як заглянула в голову, а там — як у свинячому стегні!.. Ой ли-ишечко.
І ото говорить, говорить... Порається і говорить, говорить/А Тарасові гарно слухати. Навіть не зміст, а просто процес говорення. Якось лагодить і уколисує. Мов хто любий рукою ласкаво проводить по лиці.
Та й зміст. Не про воли та корови, й не про підсліпуватого Хведька, що побився із жінкою на цвинтарі, а все про нього ж, про оцього самого хлопця, що його звуть Тарасом.
— І чого воно так, Тарасе, що хто не погляне на тебе, так тільки головою хитає? Не сподіватися з нього, кажуть, чоловіка... І Антін мій теж. Не вистербає, каже... А я думаю, що ти ще... ну, як сказать?.. Ну, ще нічого... Он ба який ти тепер!.. Прямо хоч куди молодець. А що вони тобі не платять, так ти ж іще хлопець, маломощний і до роботи до їхньої ще не привчився. Мо’ на той рік і положать тобі що... А там, дивись, підростеш, — і більшенько дадуть.
А Тарасові байдуже. Не платять, ну й нехай не платять. А плататимуть, нехай платять.
— Я батюшку знаю. І матушку знаю. Вони гарні люди. Я так думаю, що по-нашому, по-хрестянському ділу ти, мабуть, ніде не знайшов би кращого приюту, як оце у батюшки. Не кожний і хазяйський син живе так, як оце тепер ти живеш.
Наше хрестянське життя яке? У грязі, у гною... А ти он ба’ який зараз! I одежина чистенька, і на виду наче поправився. А що робити треба, так це де б ти не був, то все одно робити треба. Без цього не проживеш.
І торохтить, торохтить, торохтить... Коли вона така торохтюча стала? Дома наче не була така. У Тараса появляється навіть якась посмішка на устах — мов доросла людина слухає оце дитячого щебету.
Батюшка хазяїновиті. Мо’ коли й нагримають на тебе, так без того ж ніззя. А в мужика хіба б тобі лучче було? Овва! Тагм ти, брат, і налигача скоштував би й істика. Ні, таки добре ти зробив, Тарасе, що пішов до них жити. А вже матушка — і-і-і!.. На світі добра людина! У такої господині гарно й служити. А що вже за харчі, так жалуватися нічого. Правда ж?
А Тарас і не міг сказати чи правда чи ні, бо якось не застановлявся над тим, що він їсть.
(Продовження на наступній сторінці)