Явдошка, причепурена, вся в квітках та стрічках, у гарненькій плахотці розносить чай. Це новина на провінціальних священичих прийняттях, тому до нього відносяться по-українськи: роблять вигляд, що немає тут нічого дивного, що ми до цього давно звикли, а скоса поглядають на сусідів — як же його у біса п’ють?
Отець Іван хапнув і скривився.
— Ух! Та й міцна ж!..
— Та то не горілка, отче!
— А що ж воно таке?
— То чай, заморське питво!
— Дивись ти! А я думав горілка.
Любителі карт уже грають: мужчини у стуколку, матушки в єралаш. Але таких мало. Більшість сидять, розмовляють. Це ж рідка нагода — зійтися з людьми та побалакати.
Бувші однокашники згадують минулі дні, семінарську молодість. Хоч і ‘невесела вона була часом, а все ж молодість.
— Тепер, чую, вилки подають за обідом. А в наші часи вилок не було. Ніж давався один на чотири душі. І чашка з борщем одна на чотирьох, і їли прямо з чашки, в тарілки не наливали, як тепер.
— А як у вас борщу давали? Вволю?..
— О! У нас скільки влізе! Виїмо миску — просимо причинити. Іде хто-небудь до бухвету. А бухвет — це закапелок коло столової. Бочка там стоїть і в ній борщ. І завжди там мокро від борщу, а дух такий стоїть, що не продихнеш!
— Виїли борщ — бере хто ножика й крає отой нещасний шматочок м’яса у борщі. Та крає дрібне-сенько! Сіллю посипле й ставить насередину. Встигнеш — три шматочки піймаєш, встигнеш — чотири, як хто вміє.
— Відійшло м’ясо — висувається насередину каша. Каші вже скупенько — як для слабого. Салом полита скупе-енько!.. Та й сало те застигло. Починаємо усі місити кашу ложками. А в каші вугілля. І сьогодні вугілля, й завтра. Що таке? В чім діло?.. Давай ми дошукуватись. Аж воно просто: кухар одним і тим же ожугом мішав і кашу в казанку, й вогонь у печі.
— Оце й обід увесь. Ти вигадуєш-вигадуєш, щоб хоч шматочок хліба зоставити на підвечірок, бо їсти ж захочеться, а до вечері до-овго!.. Ой до-овго ж!..
— Та тобі що? — вмішується сусіда. — Ти ж майстер був! Він знаєте, — оповідач звертається до всіх, — він так хапав галушки, що за ним ніхто, було, не поспіє!
А ти шкварки ловив хіба гірше? Як подадуть кашу із шкварками, то візьмеш чи не візьмеш ложку, а він уже шкварки похапав!..
Сміються товариші. Тепер смішно, а колись і до чубації діло доходило.
— Оцей нашої біди не знав. Кватерник був, сякий такий.
— А ви думаєте, як кватерник то що? І ми так само не доїдали.
— Ну, так та не так. Та й чистіше. Чи таки на десять-п’ятнадцять душ зварити страву, чи на двісті. Наїдяться бісові кватерники та ще й піддражнюють: ви, кажуть, яко син блудящий, годуєтеся "от рожец, яже ядяху свінія".
— А не ви хіба нам приспівували взамін:
Кватерники з мервами —З’їли суку з червами!
Сміються попи. Весело згадати й біду молоду. Або оті дні, коли наступають свята й кожне сподівається, що от-от можна буде поїхати додому.
— Вже заздалегідь не раз верстов і п’ять пробіжиш по тій дорозі, де буде домашня підвода їхати. Хоч подивишся, куди шлях до рідного села... А в день розпуску!.. Ворота тільки рип-рип — їдуть селянські вози!.. А нашого нема!.. Ой, Бо-оже ж мій!.. Вже й обід, а нашого нема! Вже й вечір, а його нема!.. Господи... Та що ж це трапилося? Тут і сльози, тут і одчай — тут і чого хочеш!..
Весь двір семінарський заставлений рядами селянських возів. Коні хрумають: чиї обрік в опалках, сіно, а чиї й просто згонини. Бігаєш між тими возами, придивляєшся — нема! Якби приїхала, то й спав би оце на возі, а тут нема...
-1 не спиш, було, цілу ніч. Аж удосвіта ри-ип ворота. Наш титар!
— Ой дядечку! Чого ж ви вчора не приїхали?
— Та то другий розговор, а от як у вас усе готово, то сідайте, та й їдьмо.
— Еге! Добре було вам, паничам, що за вами батьки субакви посилали. А як моя мати прийшла зі мною за триста верстов та впала в ноги смотрителю, просячи, щоб не дуже обіжав, та й пішла. А я зостався. Та нема ні титарів, ні підвод. Та як подивишся, що до других вози приїздять, а хлопці раді, веселі, сідають — "прощай" кричать, а ти зостаєшся в тій же проклятій бурсі, з тими ж клопами й з тою ж кашою! Ех, гірко тоді на душі!.. Думаєш собі: та чим же я гірший від тих паничиків, що їм усе, а мені нічого!..
— Хіба ти один такий був? І ми, брат, не знали підвод, а міряли дорогу власними ногами. Оце як надходять свята — не доїдаєш уже хліба. Що й так скупо, а ти ще уриваєш, щоб сухарів насушити. А як прийшли свята, палицю яку кращеньку виріжеш — і гайда!
Весело! Чуєш себе, як птиця, що вирвалася на свободу! Ідемо великим гуртом, бо нас багато піхотинців. Зараз музика вперед — як дьорнуть марша хто на чім подав! Хто співає, хто танцює, хто так просто кричить. От кричить собі та й годі!..
Та були не тільки самі добрі спомини. Дехто згадував семінарію не зовсім охоче. Це особливо новіші священики.
— Страва для жолудка була погана, але страва для розуму, на мій погляд, іще гірша. Що ми виносили з семінарії? Нічого!.. Скільки часу ми тратили на саме дурацьке переписування лекцій, на зубрячку!..
— Я би сказав, — додає другий, — і це ще не яке зло. А от що виховували нас погано — от!.. Грубо, дико!.. Для учителя ти був "червь, а не человек". Наш архімандрит до нас інакше й не звертався, як "і-і-і ты скаті-іна!" Хіба ж диво, що ми на таких учителів дивилися з-під лоба, не довіряли їм, вважали за найвищий подвиг як-небудь насолити учителеві? І чим гіршою була пакость —тим радісніше на душі у семінариста. А начальство — поощряє шпіонство, доносительство, б’є немилосердно, не зупиняється навіть перед муками... Ясно, що така школа могла виховувати тільки грубих, жорстоких людей!..
— Ні! Незгоден я з вами, отче! — вмішується старий священик. — То все правда, що ви кажете, але я не сказав би, що школа до решти заглушувала в нас усе добре й гарне. Шкільні роки присипляли нас, але не вбивали. Десь глибоко в душі семінарист ховав іскру добра, вона тліла глибоко, і коли кінчалося навчання та іскра розгорялася і в наших душах прокидалася людина. А потім'ми ставали до роботи, женилися, робилися самі батьками — й де дівався той дикий бурсак?
Його не було! І всі наші діячі, всі духовні, що справді працювали для добра народу — хто вони? Це ті ж бувші бурсаки, а ми ж хилимо перед ними голови. Я скажу більше! Погана, дика була наша бурса, але вона випускала людей, які потім чесно і з посвятою несли труд свій. А тепер — і вилки дають, і б’ють менше, але не зустрічаємо ми хіба священиків, що одягнеться по-франтовському, а на селянина, як на бидло, дивиться. "Мужік дурак! П’яниця і нєгодяй!" Сам він нєгодяй, прости Господи мою душу!..
Старий хвилювався. Видимо мав конкретні випадки подібного характеру.
Підіймалися суперечки. Були голоси за, були проти, але фактів недбальства й відчуженості сучасних молодих ієреїв від пастви було багато. Старі священики перемагали на цім пункті.
XXIII
Тарас стояв на порозі й спочатку не смів увійти до хати. Але все, що він чув і що бачив, було таке цікаве і незвичайне, що він посувався, посувався, аж опинився серед гостей. Слухав, як гомонять батюшки, дивився, як поводяться гості, спостерігав.
"У нас парубок як лясне дівку долонею по спині, а вона тільки вихилиться та зарегоче. А тут — он панночка упустила хусточку, так штук із п’ять парубків кинулося підіймати. Та все "ізвіняюсь" та "пардон".
— Отець Григорій підійшов до Тараса і півголосом сказав:
— Чого ти тут рота роззявив? Іди до свого діла!
Тарас сконфужено вийшов, але став таки на порозі. Молодь тиняється, мов зв’язана. Студентові хочеться бути "душой общества", але що він той же попович, то особливого нічого вигадати не може. Єпархіалки, мов дикі козочки, тримаються табунцем і стараються не вилазити наперед. Перезрілі діви бояться показати надмірну розв’язність і тримають губки на шнурочку та й взагалі під ядучими поглядами і своїх, і чужих мамаш почувають себе, мов пришпилені булавкою козявки на колекційній дошці. Знають, що дома почнеться вп’ять одно: та ти така, та ти й сяка... та ти не вмієш хлопця до себе приманити... он ота — куди їм проти нас, а вийшла хоч за диякона, а вийшла... а доки ж ти сидітимеш на батьківській-матерйній шиї... І так день-у-день, день-у-день... Не до веселощів тут і не до забав, коли безнастанно гризе одна думка: та невже то навік?..
Отець Іван пробує розворушити молодь.
— І господи, як я подивлюсь на вас! Ну чого б ото мовчки вештатися по хаті? Та же можна або співать, або танцювать, або гадать.
— Де вже їм гадать! — обзивається бойка, хоч і немолода матушка. — Тепер щось і не в моді гадання. А от як, було, в наше врем’я, коли я ще дівувала, так і-і-і...
І вогники якісь блискають у пригаслих очах — мабуть, є що згадати при тих гаданнях...
— А під що ж танцювати? — обзивається хтось із молодих.
— Під що? А під язик! — і отець Іван починає триндикати.
Але під язик танцювати не довелось. Приїхав Штанько!.. Сам Штанько! Права рука пана Димовського. Великан на зріст, басило і людина весела. Він привіз із економії кларнетиста — так дід марш і до хати увійшов.
(Продовження на наступній сторінці)