Здавалося Тарасові, що музика мусить оживити молодих людей. Пригадував, що робиться у корчмі, коли явиться музика. І крики, і тупіт, і не треба нікого припрохувати та затягати до танцю. А тут... чудні вони якісь, оті пани!.. Попритулялися до стін та й стовбичать. А дехто так і просто втік, стоять за спинами гравців у карти і безсмисленно дивляться.
Отець Іван підхопив якусь епархіалочку, вийшов на середину кімнати, закинув голову вверх, тупнув ногою і став у позицію. Публіка оживилася — цікаво ж подивитись, як піп танцюватиме.
— Та ба’ — сказав отець Іван і мімічним рухом показав на свою рясу.
Усі розреготалися.
Кой-як зладилось дві пари до танців. Деякі панночки побігли до картяних столів закликати своїх братів, але помимо того якось не ладилось. Одне вміє одне, друге друге. Музикант знає, так танцюристи не знають, або навпаки. Особливо важко йшли легкі танці.
Тарас дивиться — і йому досадно. Ех, якби оце наш Денис тут був!.. Як вистрибнув би насередину, як пішов би вибивати, так хіба ж так? Він би їм показав, як танцюють!
Потім приходить в голову думка: "А ти чи міг би отак вискочити насередину та вдарити гопака?"
Ясно, що ніколи й незащо в світі.
"А загалом — чи вмієш ти танцювати?" — знову спитав сам себе і не міг дати точної відповіді.
Вийшов до передньої і там на якихось двох аршинах місця почав викидати коліна. Музика з залі була непідходяща, тож підтпрунькував сам собі на губах і йшов то навприсядки, викидаючи ноги, які кожного разу билися то об скриню, то об топчан. То дрібно вибивав закаблуками, то вивертав ноги і, на диво, чув від усього того якусь радість.
Йому здавалося, що ось стоїть Оксана, а він, звинний на меткий підходить до неї й кличе у танець. Вона зрушується з місця, як горличка, пливе, дрібно перебираючи ніжками. А Тарас коло неї... а Тарас коло неї... І вужем зів’ється, і до стелі аж підстрибне!.. Гоцаца!.. Та все ближче... та все ближче...
...Аж ось гукнув гнівний голос о.Григорія:
— Чи ти не сказився часом? Дивіться на нього! Матушка голову зломила, його шукаючи, а він витанцьовує тут! Біжи скоріше до матушки.
XXIV
В залі молодь грає "в почту". На двох кінцях кімнати поміщаються кавалери й баришні, називаючися різними іменами населених пунктів. Посередині хати стоїть із зав’язаними очима цибатий семінарист, розчепіривши руки, мов вітряк. І от чути:
— Іде почта з Кирилівки у Париж!
"Кирилівка" і "Париж" біжать з двох сторін, щоб помінятися місцями. Бігти треба мимо отого "вітряка", а він їх ловить. Кого піймає — ставить на своє місце.
— Іде почта з Нью-Йорку до Звенигородки!
Отець Іван і тут вірний собі. Викликав старичка священика під тим предлогом, що його шукає отець Григорій, і пустив мимо "вітряка". Верзило
довший час не міг ніхто піймати і з криком:
— Ага! Попався! — схопив старого попика. Загальний сміх покрив усе, а отець Іван уже втік. Скінчили у "почту", почали у "ходячого сусіди". Парочка називає себе як там захоче. Підходять до вибраного:
— Кого ви хочете в сусіди — лопуха чи кропиву?
Або:
— Хто вам любіший — борщ чи кваша?
А той вибирає.
Отець Іван знов появився. Підговорив гарненьку молоденьку гімназисточку й підходять до студента:
— Будяк чи коноплиночка?
— Розуміється коноплиночка!
— Це я! — скромно заявляє отець Іван, піджимаючи губки, і стає під загальний регіт коло оторопілого студента.
І Тарас регоче собі у передній.
Явдошка обносить молодь солодощами: оріхами, яблуками, варенням. Коли проходить мимо Тараса, одно яблуко само впало й прямо Тарасові до ніг.
Молодь затіяла фанти. Стали в коло й кидають хустку, говорячи склад. Треба логічно закінчити склад і впіймати хустку. Хто скаже невдало або не піймає хустки, з того беруть фант.
~ Всюдисущий отець Іван уже тут. Помітивши, що фантів збирається мало і темпи їх збирання занадто повільні, вміщується й бере ініціативу в свої руки.
— Хіба це штука: скажуть тобі "со", а ти "рока", або "бака"? Ану дайте хусточку.
І енергійним рухом кидає її в лице якомусь гімназистові, приговорюючи:
— В однім селі дрова рубають, а в другім тріски летять — що це таке?
Гімназист витріщив очі й почервонів до коріння волос. Всі довкола
регочуть.
— Фант!.. Фант!..
— А що воно таке? Отче Іване — скажіть!..
— Це в однім селі дзвонять, а в другім чути, — бистро відповідає отець Іван.
Він уже витяг у себе хусточку, підхопив десь другу — третю й кидає то в
семінариста, то в єпархіалочку й сипле загадками.
— Як той святий звався, що за п’яту тримався? Не знаєш? Фант! Це Ісав, брат Іакова.
— Який праведний чоловік був сам собі і зятем, і тестем? Праведний Лот, бо був чоловіком власних доньок.
Дехто з матушок поморщився на таку загадку, але що ж — з пісні слова не викинеш.
— Коли Сус Христос стояв на одній нозі? Як сідав на осла.
— Хто це: родився — не христився, вмер — не спасся, а був богоносець? Та отой же самий осел!
— Що вище архирея? Його митра!
І в одну хвилину накидав повну шапку фантів. Потім почалося розігрування тих фантів. Один затискує в руці фант.
— Що цьому фанту хочете?
Сиплються пропозиції, але все звичайні, знайомі. Отець Іван і тут вигадає що-небудь нове.
— В однім куті поплакати, а в другім посміятися, в третім помолитися, а в четвертім — кричати, як на пуп!
Матушки невдоволені.
— Що ви, отче Іване, все коло молодих та коло молодих? Ви й до нас хоч трошечки!
Отець Іван іде й туди — і скоро з кутка матушок уже несеться розкотистий регіт.
Не любить отець Григорій свого колегу за його простоту та за його невміння шанувати свій сан, але в товаристві, мусить признати — незамінима людина. Вечори отець Григорія без отця Івана були б нудними, а, може, мало на них хто й приходив би.
Господиня вже очистила столову й клопочеться коло вечері. В залі тепер густо народу. Молодь грає в "пастора й пасторшу", в "цензуру", де так гарно можна вколоти кого треба; то в "шнурка", набиваючи руки — аж попухнуть, і нарешті в "гарнушка", що в нього, як каже отець Іван "іще Адамові дітки гралися". Отець Іван придумує інше.
— Ану, баришеньки, дзвоники тоненькі! І ви паничі, густі трубачі! А заспіваймо, лишень, якої колядочки, бо тепер же такі дні. Або й щедрівочки, бо й новий рід із щедрівками своїми вже, як то кажуть, не на човні, а на бережечку. Давайте пославимо хазяїнам Христа. Бачите, вже й вечеря клеїться — треба ж її заробити.
Молодь радо відгукується, приєднується дехто із старших і миттю складається хор. За хвилину — вже донеслося урочисте:
Добрий вечір тобі,
Пане господарю!
Радуйся!
Ой радуйся, земле —Син божий Народився!..
Отець Іван диригує і вміє з випадкового складу зробити звучний хор. Скінчилася одна колядка — затягається друга.
Світ змисленний Днесь народивсь,
Що Бог із неба К нам із’явивсь.
А там третя, четверта... Та одна другої краща. Старинні мелодії чарували й навівали якусь урочисту радість.
Дар днесь пребогатий Од небес прийде —Яко капля каплющая На землю зійде!..
Всі співають із захопленням. Обличчя серйозні та наче аж усі красиві стали. Здоровило Штанько гуде басом, даючи октаву на кінцівках. І коли та октава розкотиться низько, оксамитово рокочучи там десь на низах, всі очі наче аж просвітлюються і усмішка радості застигає на устах.
Отець Іван, як заправський регент, зупиняється на тонкощах виконання, любується чистими інтервалами й піддає жару на crescendo. А старі батюшки, що вже не можуть співати, то хоч такт одбивають рукою та іноді який змахне непрохану сльозу з очей.
Зупинилася матушка коло столу, зупинилися навіть картярі, а звуки, протяжливі, стрійні, зв’язані з далеким, забутим минулим, немов наближали те минуле до сьогоднішнього дня й радували.
Потім почалися духовні співи. Співали "Богом избранную мати діву отроковицю", співали "Горе грішнику мнє сущу".
А матушки зладили під шумок власний хор та як гримнули: "Та по тім боці Дунаю", а потім "Чорноморця", так куди тобі!
Отець Григорій постукав ножем у тарілку.
— Отці і братія! Оддаймо божіє Богові, а кесарево кесареві. Прощу сідати за стіл, а перед тим прошу проспівати молитву.
І затяг "Отче наш". Всі підхопили.
Потім прочитав "Ядят убозії і наситятся" і попросив найстарішого віком благословити "яствіє й питіє сіє".
Розмістилися, як уміли, за столами й почалася вечеря.
Отець Іван присунув до себе бочівочку шкляну з наливкою і чаклує над нею.
— Ізиді з тебе, душе нечистий, і вселися сила божія і яві чудеса мирові.
І пішли чудеса! Ковбаси, свинина, поросятина, годовані гуси, качки, кури
— як мітлою змітались із столу. Перші хвилини ніхто й не говорив навіть — тільки чвакали.
(Продовження на наступній сторінці)