Після вечері, щоб не одразу роз’їздитись, ще сиділи трохи — для честі. Кому далеко їхать, той мусить ночувати, отець Іван запрохує до себе, бо тут же буде тісно. Якийсь веселий батюшка кричить:
— До нього? Та зроду віку! І сам не поїду, й другому не посовітую!
— Чого ж то так, отче?
— Бо я знаю, який то бузувір! Минулого літа були ми у нього на каші. У садку кашу варили. Каша вийшла, так прямо куди тобі! Матушка не пожаліла
— курчат троє чи четверо вкинула. Жир так і плаває. Та пахне! А ми голодні, дожидаємо доки останній раз закипить. А він, гемоньска душа, пішов до ставка, наловив пуголовок...
— Чого? Чого?..
— Та пуголовок! Жабенят отих, що саме пузо та хвіст. Повну заполу в рясі притаскав і всипав у кашу. Щоб навар, каже, був...
Усі регочуть. А після доброї вечері регочеться особливо смашно.
— Це ще нічого! — підхоплює другий з гостей. — А ото як колись ми зійшлися у нього — ще отець Кіндрат тоді був. Заходилися купатись у тім же ставку. Пороздягалися, гріємось на сонечку. А отець Кіндрат став над водою й скидає сорочку. Та тільки натяг на голову й рукава до половини зняв, а ця сатана підскочила та як не штовхне отця Кіндрата в воду!
— Ми в регіт! Коли бачимо — не до реготу діло. Сорочка намокла, заплуталася, рукава звисли до половини, обіпертися ніяк, а воно грузько. Що встане — то впаде, що встане — то впаде наш отець Кіндрат.
— Кой-як, кой-як став на ноги, сорочку з себе зірвав. Та як вискочить на берег! Та за сокиру!.. Та за ним (показує на отця Івана, а отець Іван стоїть, наче не про нього річ).
— А цей бачить таке діло, та ходу! А о.Кіндрат за ним! Цей на вулицю, а отець Кіндрат за ним!.. Цей кругом церкви — а отець Кіндрат за ним!.. Той не дожене, а цей не втече. А люди дивляться, що воно два попи довгогриві голяка бігають кругом церкви! Чи не показилися з жиру!..
Картина справді гомерична, то ж усі реготали, аж у животах почало колоти.
А серед матушок теж регіт: дружина отця Йвана оповідає, як вона набралася сорому не через кого, як знов же таки через того самого отця Івана.
— Помінився він нашому Хвилатові нові штани купити. Та все якось не виходить. А Хвилат — він же завжди як що, то до мене. "Со це, матуско, отой нас придуркуватий? Обіцяв стани мені дати й не дає. А ці всі зовсім подралися у ходу", — й показує де саме подралися.
— Так от на празник запросили ми раз гостей. Виносить отець Іван Хвилатові штани й каже: "Ось, каже, тобі штани, як приїдуть гості то надінеш".
-1 що ж би ви думали! Ну кортить же цього чоловіка що-небудь устругнути! Як не вдере яку штуку, то й хліба не з’їсть. Дає Хвилатові штани, а одну халошу взяв і вивернув. Кинувся той надівати — не виходить. Одну ногу всуне —другої нікуди; він перемінить-уп’ять не виходить!.. Морочився, морочився —тоді вп’ять до мене. Пішов до кухні — мене немає. Він тоді в горниці.
— Матуско! А со це дурень нас цортів за стани мені дав, со їх і надіти ніяк? і показує штани. А гостей же повно!.. І отець благочинний, і з містечка
батюшки!..
— А сам?.. А сам?.. — задихаючися від реготу перепитує якась матушка.
— Та у сорочці ж!.. У сорочці ж самій, у тім то й діло!.. Та ще й сорочка коротка!..
Ходором хата ходить од реготу!
Хто недалеко живе, збирається додому. Прощаються. Матушка вговорює: Та куди там додому? Вже світатиме скоро. То ж недурно кажуть, що Варвара ночі ввірвала, а дня приточила.
Матушка всіх просить зоставатися підночувати, але зостаються тільки ті, хто далеко живе, та ще ті, хто ніяк не скінчить у карт грати. Матушка тупочеться, розпреділяє, щоб усім було добре. Це ж не те, що літом і в клуні, і на току в соломці, або прямо у садку.
Нарешті всі розпреділені, повлаштовані, а вже й до ранку недалеко. Пішов і Тарас спати. Ворочався довго. Цікаво було сьогодні. Подобалося те, що не було лайки, п’яних вигуків, грубих рухів.
Думалося — і як воно у всіх по-інакшому. А у великих панів, мабуть, іще по-інакшому празникують. А у чужих сторонах іще по-інакшому... І як воно все на світі так устроєно!..
XXV
Сподівання, що Ясь привезе яких особливих книжок не справдилося. Ясь не привіз не тільки особливих, а жодних. І взагалі не справив на Тараса вражіння особливо вченої людини. Тарас думав, що бурсак із Богуслава — то вже прямо кладезь науки, а воно показалося, що Тарас навіть де в чому міг заганяти бурсака на слизьке.
Проте Ясь скоро поїхав назад до школи, і життя в попівському домі потекло далі своєю тихою спокійною рікою.
Тарас ізнов почав тягати книжки з батющиної бібліотеки, але небагато находив для себе доживи. Історію вже перечитав кілька разів, а більше
підходящого нічого в бібліотеці не було. Часом візьме книжку, читає-читає, а воно як ото станок ткацький торохкотить.
"Чистая мафематика — се где разумная способность человека, отделяясь от всякой материи, занимается свободно вещами, внешним чувствам не подверженным, делает их возможными действительными, дает им различные виды и назначения. Такова мафематика. Но она лишает прочих полезных познаний, требуя безпрерывных упражнений в ней или в ее остротах, часто безполезных, но которые привыкли называть мафематическими чудесами. Мафематиков положение воистину страшно: они не могут примечать как время, шумя на быстрых крыльях, похищает у них половину дня или половину ночи..."
Коли Тарас прочитав цю фразу, у нього попросту замакітрилося в голові. Не те, щоб він ніколи не натрапляв на речі, яких не розумів. Траплялося та ще й часто. У самій "Псалтирі" — скільки хочеш. "Онагр" скажім — що воно? Або "источьници безьдны сугоу непричастьни?" Цього вже ніхто не розбере.
І все ж від того в голові не крутиться. А тут... Вже перше слово: "чистая мафематика". А хіба буває ще брудна?.. "Разумная способность человека" —отже буває й нерозумна... "Отделяясь от материи" — якої материи? Сукно, полотно... "внешнім чувствам неподверженным"... Яким це "внєшнім"? А які ще бувають "делает их возможными"... Кого це? "Дает различные виды"... Які види? Ударив по виду, кажуть... "и назначенія"... Що це? Овець значать —вухо надрізають...
І голова пішла завертом. А тут іще отець Григорій наскочив.
— Ти знов у моїх речах риєшся?
— Я тільки книжку...
— Сьогодні книжку, а завтра й гроші потягнеш! Щоб ти не смів і близько до моєї кімнати підходити — чув? Ич — франт! Пшов!..
Отець Григорій приїхав з економії вигравши, був у доброму настрої й тому так лагідно обійшовся з Тарасом. Але Тарас сприйняв це цілком по-інакшому.
Насамперед, йому було соромно, що його піймали вдруге на гарячому вчинку. Він тепер підріс і якось перестав відноситися до того по-хлоп’ячому. А потім — його дуже образило слово "франт".
Він не знав, що воно означає і, власне, тому відчув образу. І дивна річ! Стільки образ, стільки несправедливостей зазнавав на своєму віку, але якось... скоро забував їх. Всі образи від Совгиря давно вивітрилися у нього з голови й він згадував Совгиря тільки із вдячністю. Не чув зараз ненависті ні до мачухи, ні до дядька Павла, ні навіть до Богорського, не кажучи вже про брата Микиту. До всіх них відносився із всепрощенням вже навіть тепер, і от тільки о.Григорія довго не міг забути із його отим неврозумілим словом "франт". Вже перестав бути селянським хлопцем і попівським наймитом, вже вкусив від древа пізнання добра і зла і знав вже ціну і людській ласці, і людській ненависті, а отця Григорія все пам’ятав. І не бив отець Григорій Тараса ніколи і не лаяв паскудно, але як тільки пам’ять на незримих крилах своїх приносила перед очі суху постать отця Кошиця, тонкі безкровні уста — з них чулося оте незрозуміле "франт", що гарячим залізом впеклося на дошках пам’яті й не стерлося ніколи.
Загалом же жилося Тарасові у отця Григорія непогано. Він заспокоївся, нервова система прийшла до порядку. Впору їв, впору спав у теплому, був одягнений чисто — вже й натяку не було на яких паразитів, бо матушка того не любила. І все ж чогось бракує Тарасові, а чого — і сам не знає.
Безконечний і вічний ланцюг домашньої роботи, скука бездіяльних вечорів і свят, бо кімната з книжками була тепер недоступною Тарасові. І в батьковій хаті були зимові вечори, але не було скуки. Бо там усі були одно, а тут нарізно. І на тлі цієї скуки всяка найменша подія викликала зацікавленість, а всяка дрібниця здавалася подією.
От закликав батюшка кравця яврея Левка. В ті часи не було звичаю давати матерію кравцеві, щоб він шив дома, а брали самого кравця — щоб легше було стежити, аби не крав. А вони все одно умудрялися, пришиваючи собі до підкладки або навіть до сорочки цілі шматки матерії.
Оцей Левко був балакун великий і брехун. Іноді, було, так забрешеться, що й сам не знає, як вилізти. Особливо як почне оповідати свої пригоди. Де він тільки не бував і чого тільки не бачив! І людей бачив чорних і жовтих, і безголових, і птиць бачив, що людською мовою говорять. Дуже любив про війну розповідати. І все, було, у нього хтось із кимсь воюється, найбільше білий цар із чорним царем.
(Продовження на наступній сторінці)