Як їх стріли дома — описувати годі. Отець Григорій прямо рвав і метав, що він так оскандалився перед матушкою. В усьому винним, очевидно, був Ясь.
— Ти ж семінарист не сьогодні-завтра! Ти ж до семінарії лагодишся, а такої дурниці не вмів виконати!
І довго тих слів не міг забути отець Григорій. Добре хоч матушка мовчала.
Непомітно прийшов кінець літа. Настав і той день, коли Яся треба було везти до семінарії чи до "свинарії", як казав титар. Вибрав отець Григорій київську семінарію. Все ж, як-не-як, столиця. А потім і ту мав надію, що як добре піде Ясь, то може і вище подасться.
Від’їзд Яся відбувся урочисто. Отець Іван одслужив "напутствіє", слухати молебна зібралося багато селян. Поприїздили батюшки-сусіди.
Коли прийшла хвилина розставання, отець Григорій здивував усіх.
— Сідайте, прошу, щоб усе добре в хаті сідало.
Оце власне й здивувало всіх, бо було відомо, що отець Григорій не особливий прихильник усяких народних звичаїв.
Усі сіли, де хто попав. Стало тихо. Матушка втирала сльози.
Першим устав отець Григорій і почав молитися на образи. Матушка заридала. До неї підійшов Ясь. Вона цілувала його безліч разів. Хотіла щось говорити — і не могла.
Отець Григорій тричі поцілувався з сином.
— Огради тебе, сила чесна і твій хрест животворящий, од усякої напасті й від усякого зла. Дивись же — шануйся. Старших почитай, не йди по путі нечестивих і на сідалищах їх не сиди.
Вийшли усі на двір. Матушка ри іала, мов на смерть виправляла сина, аж мусили її завести до хати. А Ясь тільки плечима здвигав: ну чого це вона?
Так і точилося Тарасове життя. І нічого помітного не ставалося.
Але ні! Сталося і помітне. І то таке помітне, що на всю слободу. Та де там на слободу — на всю околицю, вважай! І не на день, не на два, а довго не могли люди забути. Як згадають, так і регочуться.
Що ж то воно за штука трапилася?..
Та й вам як сказати — і ви не повірите. Дід Іван оженився!
Як почули люди, що таке ладиться, так проходу дідові не давали. Очевидно, старі, своя верства, бо молодим зась було дідові говорити.
— Діду! Що це я чув? Та невже тому правда!
— Правда.
— Тю на тебе!.. Та тебе, лиху личину, на тім світі з лихтарями дожидають, а ти отаке задумав?!
— Нехай підождуть!
Жартів дід не боявся, бо вмів на них жартами й відповідати. А коли хто говорив серйозно, то дід і відповідав серйозно. І то так, що нічого було більше й говорить.
— Іване! — попробує сказати йому хто з приятелів. — А чи не гріх ото воно?
— А що іменно?
— Та оте, що ти женитися задумав у такім віці. Воно вже про далеку дорогу думати треба, а ти — женитися. Та ще, либонь, у-третє.
— Дурний ти, Миколо. Що втрете, так церква ж дозволяє? Ну, чого ж тобі ще? А що до гріха, то який же в тім гріх, що я хочу взяти в хату людину, яка й собі притулок знайде, і мене на старості літ догляне та й хазяйство, хоч поганеньке, піддержить. Якби я брав бабу тільки для ложа — ну, тоді б можна оказати, що гріх у такім віці про таке думати. А то ж я беру по закону, як Бог велить. І мені, сподіваюся, буде добре, і їй непогано. Бо тепер вона так тиняється без притулку. А баба путяща. Вийшовши ж за мене, притулок матиме, та й по моїй смерті все ж, як-не-як, буде на своїм.
Опонент не знає, що сказати.
Та либонь же й вона за тебе за третього йде? Це ж Маловіківна? Із Сухині.
— Та з Сухині ж.
— Стривай! А за ким же вона була за першим? За Моргуном, кажись... А вдруге — це вже я добре знаю, що за Денисенком. А що ж їй по тих чоловіках —так нічого й не впало?
— Та нічого ж і не впало. Бо там же рідні, як у того, так і в того. Вигнали й кінець. І тулиться по чужих хатах. А баба вона непогана, хазяйка добра, а ти кажеш гріх.
Так і примирив усіх дід Іван із фактом свого шлюбу.
А вже весілля одправив, так такого і не чули і не бачили кирилівці зроду.
Наскликав гостей без числа. І то самих дідів та бабів. Із усього села! Як посходилися ж ті діди та баби, як давай дуріти!
Одні баби дружечки, другі свашечки, а баба Харитина, дебела та здорова, пудів на вісім, за світилочку вбралася. Співала тоненько, губоньки піджимала й їстоньки не хотіла.
А діди за бояр та дружків. То таке розпочалося на тім дідовім весіллі, що
рачки люди лазили від сміху!..
— От спасибі тобі, Йване, що затіяв женитися! Оце й ми погуляємо. А то все — "старий, старий". Та який я в чорта старий? Ану нехай молодий отак піде!
І сивий дідуган пускався навприсідки, аж земля дудніла.
У нас дід Іван молодець, що й казать! Ось побачите, що він за дев’ять місяців нас іще й на хрестини покличе!
— Чого там за дев’ять? Він як постарається, то й раніше!
— А мо вже й постарався?
Та як почали прикладати діди, та як почали приспівувати баби, так де воно й бралося. Дядьки, що наповнили двір ущерть, кажуть:
— Чортові діди! Порохня ж уже з вас сиплеться, а вони граються.
— Еге!.. Якби старі не гралися, де б і молоді бралися! А як пішли танці, так справді мов шал який уступив в оці дебелі кремезні тіла. Збунтувалася здорова трудова кров, старі очі заблискали, мускули напружилися. Міцно били діди чобітьми у долівку, сильно крутили своїх "молодиць" у танцю й дихали важко, розпалюючися. І ухкали дико, мов у передвічних лісах, щипали бабів, а ті визкотіли, як олениці.
А дід Євмен ровесник Іванів, убіг нараз у хату, порозштовхував усіх і почав вибивати танця. Як глянули на нього — покотом лягла уся хата. Буквально рачки лазили, задихаючися від сміху! Бо він, чортів дід, вистругав буряка червоного довгого, дві картопелини до нього прив’язав по боках і причепив собі увесь той апарат понижче живота. Й ото з тим танцював.
Гомеричний регіт, здавалося, стіни валив — і тоді вже всі змішалися в один клубок. Розмахували якісь руки, миготіли плахти й запаски, розвивалися намітки, маяли широкі рукава вишиваних сорочок.
Отаке устругнув весілля дід Іван. Довго пам’ятали його й старі й молоді, а згадуючи — поблискували очима.
Був і Тарас на дідовому празнику. І теж дивувався буйності темпераментів, вогневі тому, що крився під шапками сивого волосся та волохатими бровами.
Він і раніше помічав оту якусь... вічність наших старих людей. Вперше, пам’ятає, прийшла йому така думка на ярмарку. Ходив ото, придивлявся, й потрапив до місця, де працював москаль-голяр.
На обрубку сидів дідуган і терпеливо зносив, як москаль здоровенною та тупенною бритвою немилосердно скріб дідове обличчя, зоставляючи раз-у-раз глибокі порізи.
Дід сичить, сльози у нього виступають на очах, а сидить! І добровільно підчиняється усім маніпуляціям. І брови йому підстригають, і потилицю підголюють, тільки з вусами не дозволив дід нічого робити.
Ніяково трохи дідові, йому здається, що всі дивляться на нього й сміються. Дід хоче показати, що це він так якось сів, ненароком — мало не присилували.
— Та годі тобі чепурити! Воно завтра все одно знов поросте. А то аж шкура болить.
І пам’ятає Тарас, що він і тоді ще здивувався — ну навіщо ото старому? А от тепер, дивлячись на дідове весілля, на оце безконечне джерело енергії, невичерпаність сил і здоров’я — перестав дивуватися. Йому почало здаватися навіть, що зовсім немає поділу на старих і молодих, а є тільки такі, що трохи
довше жили на світі, й такі, що трохи менше.
Отака була одна подія. І ще одна трапилася, що надовго забрала уяву Тараса.
XXIX
Бачив Тарас Оксану. Але бачив так, що серце його і заспівало, і занило.
Був вечір. З тих вечорів тихих, що курява не сідає, а так і стоїть, насичуючи собою кожний атом повітря, блискаючи щирим золотом під захід сонця. Дороги всі роз’їжджені, нога як ступає, то ляпає мов у теплий ласкавий дух.
Здалека почув Тарас пісню й вийшов назустріч. Він знав що це за пісня. То дівчата ідуть із жнив. Повбирані, усі в квітках, вінках із золотих колосків жита, пшениці, васильків. А перед веде — цариця. Цікаво — хто в цім році за царицю?
Дітвора, цей невідкличний супутник усяких подій вулиці, вже повибігала назустріч. Жінки повиходили, деякі з немовлятами на руках. Ще так недавно не одна з них і собі йшла в почеті цього запашного свята землі, а тепер от... чучикайся.
Пісня дзвінкішає. Он уже видно контури в золотій хмарі... Хтось, видно, танцює з косою на плечах і коса поблискує іноді на сонці. А в товпі, яка вийшла зустрічати, тихий гомін і всі обличчя усміхнені.
Наближаються, наближаються... Попереду цариця оцього сільського празника, цариця молодості, цариця оцієї землі. Глянув Тарас — і аж замлів неначе... То була Оксана...
Іде... легко похиливши голівоньку. У руках серп і снопок жита, перевитий зеленою берізкою. По золотому тлі жита достелилися світло-зелені плямочки листочків берізки... Чи можна ж вигадати що прекрасніше?
За царицею — дівчата. Тихо ступають, босими нотами й співають. У вінках, квітках... Всі аж покращали — тільки де їм до Оксани! Жодної такої нема!..
(Продовження на наступній сторінці)