От повелася лінія уверх — це шлях на гору пішов. Повільно ступають воли, скриплять мажі, збоку чумаки йду^ь, попихкуючи люлечками. "Гей, мої волики поло-ові!.." Х-хо-о-о! Виїхали, слава тобі Господи, на гору! Знов рівна дорога і веде прямо в село. Он вітряки вже на царині... церква, хатки і вишневі садочки...
В’їхали до села. Чи зупинитися коло корчми? Ні! Хай їй біс, тій корчмі —їдьмо, хлопці, далі! Поїхали. Виїздять із села. Дорога пішла униз, униз... Та крута! Треба гальмувати. І прямо до ріки.
Місточок через річку. Не місточок, а гребелька. Та ще й не на всю річку —коло одного берега роз’їздили греблю й вода йде (лінія хвиляста). Перебрели кой-як. Знов рівна дорога. Тільки піскувата — важко волам іти.
А он ліс. Спочатку малий (малі зигзаги) а далі більший, більший!.. О-о-о!.. Величезний ліс! Дрімучий!.. Аж темно у ньому! І страшно... Не так, сказать, страшно, ну... страшнувато. Скоріше би з лісу на поле — і лінія бистро ведеться далі, а ззаду стоїть отець Григорій.
— Та й ледачий же ти, Тарасе, як я на тебе подивлюся! Ну глянь — пісочком грається, як мала дитина. А робота стоїть. Не дуже, бачу, грішив Микита, коли хворостив тебе добре. Не мішало б і мені тебе вихворостити — може б, ти тоді направився б на путь.
Тарасові стидно. Він і сам чує, що це ж не діло. Зчервоніє й піде до роботи.
Довго потім стримується від спокуси й надолужує пильністю.
Хазяйство у отця Григорія таки величеньке: два садки, поле, город, скотина, отже роботи хватає. Наймита сталого не було, тільки наймичка, дівчинка Явдошка, трошки меншенька Тараса. При таких умовах негусто було хвилин, що їх би можна ужити на малярство.
Іноді приходив цікавий настрій Тарас захоплювався господарською машиною. Наприклад, впливало на Тараса те, що всього багато. Тарас виріс і вижив у таких умовинах, що всього було потрошку: трошки хлібця, трошки капусточки, трошки сальця. А тут — і міри іншої нема, як віз (зрештою й загалом тоді на копи чи на десятки ніхто й не купував такої речі, як, скажім, огірки; та й монетової одиниці такої не було, бо цілий віз був вартий всього кілька копійок). Сала — бодня здоровенна, а хліб то отець Григорій продавав засіками. Приведе покупця до шпіхліра, покаже засік. "А що даси за засік?" — і починається торг.
Тараса, як селянина, захоплювало це "обіліє". Приємно було дивитися, як зерно сиплеться густим жирним потоком, що йому, тому потокові, здається, й кінця немає. Або цілі гори капусти, буряка. Та що! Навіть дров як навезуть батюшці з церковного лісу (влада дозволяла — "не трогая вековых деревьев, пользоваться буреломом и валежником"), то Тарас ходить поміж купами й тішиться, що так багато дров.
В хвилини такого господарського захоплення Тарасові працюється особливо гарно, аж о.Григорій задовольняється. Згодом це проходило, звідкілясь знову виринали артистичні настрої і загостривши вуголину, Тарас, дивись, уже малює на задній стіні комори півня, що злетів на пліт і, махаючи крильми, закричав на все горло. Потім зітре, людей малює, церкву свою.
А раз так змалював і Київську Лаврську дзвіницю. У отця Григорія на стіні висіло мальовило таке "Святая Киево-Печерская Лавра". Тарас подовгу вглядався в ту картину, а потім узяв та й відмалював її у стайні на стіні. Контури й тіні вугіллям, а світлі плями крейдою. Це була його перша робота ЬІапсЬе-поіге, і він дуже нею захопився.
Але... митець потребує товпи. У Тараса тої товпи не було, то він привів наймичку дівчинку Явдошку. Та як глянула — й руками сплеснула.
— Ой бо-ожечку! Та неврке це ти?
— Я! — відповів Тарас, і в голосі його почулась гордість. Явдошка любувалася щиро. Казала навіть, що це краще, ніж у батюшки в горницях. Тарасові було приємно слухати, хоч він, для виду, протестував.
— Та де!.. Там же фарбами.
Дівчина любуватися любувалася, але практичний її розум побачив в усьому тому ще таку одну сторону, якої сам творець і не відчув.
— Слухай, Тарасе... А чи не гріх?
— Що таке?
— Та от... Це ж таки церква, а ти її у стайні...
Довелось і Тарасові задуматись. А справді! Гріх чи не гріх! З одного боку святість творчості ніби робила із стайні церкву, а з другого... Тут же кобила стоїть... Вона й ноги часом розчепірить... і хвіст підніме прямо тобі на церкву... Негарно...
Так що ж робити? Невже стерти?
Він так і Явдошку запитав:
— Так що ж робити?.. Невже зітерти ?
— О, ні!.. Як же можна! Таке гарне. Ні, ти вже, Тарасику, не стирай... але... ну як же його?..
Явдошка рішала вічну задачу дочок Єви: і не можна, а хочеться, Але Тарасові прийшов до голови сильний аргумент.
— Слухай, Явдошко! А як же вішають по стайнях і кошарах образ Св.Уласія? Значить, можна?..
На тім і заспокоїлися обоє. Та рисунок таки довелося стерти. Бо Явдошка, як водиться, не втерпіла й сказала матушці. Похвалилася!
— Ох, матушечко! А яку він церкву вималював, якби ви знали!..
Це зайшла розмова за Тараса при скубанню пір’я.
— Яку церкву?
— А в стайні! — бовкнула Явдошка й прикусила язика. Теж одвічне: спочатку бовкнути, а потім уже прикусити язика.
Матушка подивилася на це теж із церковного становища.
— Це вже Тарас дуріє. Де ж таки видано — по стайнях церкви малювати.
Сказала батюшці. Батюшка пішов подивитися, щоб потім натріпати вуха
наймитові. Це вже тобі не що-будь, а святість!.. Дозволяти жарти з таких річей отець Григорій не буде.
Але коли прийшов і глянув — мусів зупинитися. Неповне освітлення в стайні дагодило хиби рисунку. Біла крейда виблискувала й чорні тіні від того ставали ще більше контрастовими.
І де він її міг бачити? Ага!.. Це ж у мене на картині. Так там же маленька, а тут ба’ яка велика. І ото ж напам’ять нарисував!.. Є хист до малювання, є... Але що ж... для нього це тільки нещастя. Вивчиться на богомаза, стане п’яничкою, от і все. Скільки я їх не бачив — усі п’яниці непросипенні... Мабуть, у самій цій роботі є щось таке, що призвичаює до п’янства.
Талановитий хлопець, нема що казати. Але хіба він один? Хіба мало талановитих хлопців на селі? Та скільки хоч! Он Бондаренко Петро — з березової кори табакерочки робить. І з денцем, і з покришечкою — прямо залюбуватися! А оце книжечку зробив із березової ж кори і "Отче наш" увесь на ній виписав... Так оце його зараз від хліборобства відривати й до школи? Це як усіх талановитих хлопців мужицьких забирати до школи, так хто ж тоді й свині пастиме?
Ніяк не сподіваючись застати в стайні отця Григорія, щось насвистуючи, вбіг Тарас — полюбуватися своєю Лаврою й дещо підправити. Побачивши батюшку — отетерів.
От зараз уплутається у патли!
Ноги вже привичним напруженням мускулів готовилися дати драпака, але... зупинилися.
Отець Григорій, видимо, не спішився до патлів, не лаявся, а тільки по формі суворим, а по суті лагідним голосом запитав:
— Це ти малював?
Тарас відповів не зразу.
-Я...
— По стайнях святих річей не малюють. Зітри, — коротко кинув отець Григорій і вийшов.
Здивовано, але з полегшою зітхнув Тарас і почав стирати свій рисунок. І —дивна річ!.. Не було йому жаль.
Так огородник — плекає овоч, якого сам не їстиме. Уночі встає прикрити від холоду, удень хоронить від сонця — і викохає. І коли той овоч, бува, згниє —досадно огородникові. А коли його з’їсть хтось, все одно хто, хоч би ворог навіть — не чує огородник свого труда пропащим.
XVIII
Не втерпів якось Тарас і знов поліз до бібліотечки отця Григорія.
Почав удити, але виудив знов неудачно: попалася "Географія" Бішінга. Читав-читав — нічого не розбере! Головне — нема за що зачепитися свідомістю. Прочитає, скажім — "Ян-тсе-кіанг", а що воно — хто й зна.
І йому здається, що таких слів і ніхто не в стані розуміти, й то люди тільки так вдають, ніби розуміють. Якби розуміли, то вживали б ті слова, а то, бач, ніколи. От сокира. Кожне знає, що то воно є сокира, тому щодня це слово й можна почути. А от ніколи не траплялося, щоб батюшка сидів би, скажім, обідав і оказав би нараз "янг-тсе-кіанг"!
Із зітханням поклав Тарас книгу на місце, рішаючи про себе, що серед книжок отця Григорія для нього нічого нема цікавого, отже даремна річ і рискувати.
І вже так собі, на відхіднім, витяг іще одну. Досі він її ігнорував, бо була потріпана й без оправи. То була якась всесвітня історія. Без початкового листка й кількох сторінок.
Почав читати автоматично, так як ото селянські хлопці, додавши до міста, читають усі вивіски підряд. Довго нічого не розумів і, по правді сказати, й не силкувався розуміти. Але от... щось зачепилося.
"Фінікіяни"... Що воно таке, хто його знає, а от плавали вони по морю... Острів Кіпр... острів Кріт — що воно таке? Вавилон... Єгипет... Егейське море...
Назви сипалися, як зірки ото, часом, із неба падають: що сто їх упаде, а нічого не освітили.
Знов почав заплутуватися Тарас, хотів уже класти книжку, коли натрапив на Троянську війну. Це вже було зрозуміле. Тепер уже поминав імена і назви, усі оті Арголіди, Лаконії, Фесалії, щоб не заплутуватись, і стежив тільки за фабулою, боячись утратити нитку.
І слово за словом, поняття за поняттям нараз зрозумів усе! І як грецькі вожді зібралися в союз, сіли на кораблі й попливли морем.
(Продовження на наступній сторінці)