Тарасові було все одно куди йти, аби звідси, де так грубо і безсердечно знищено всю його радість. Він не сказав навіть "добре" чи там як, а просто встав, готовий іти. Отець Григорій хотів, було, згадати про одежину чи сорочки, але потім роздумав. Успіється.
— Ну, ходім, — і пішов уперед. Тарас за ним.
Микита стояв і дивився вслід. Поволі приходила до нього свідомість, що таки пальнув дурака, але що ж... назад тільки раки лазять.
А Тарас, виходячи з двору, оглянувся на рідну хату. І не знав він тоді, що багато-багато літ не переступить він цього порогу. А коли переступить згодом, то це буде вже не Тарасик.
XVI
Так несподівано опинився Тарас на службі у попа. "Попівський погонич".
Та він зараз ні про що не думав. Машинально пішов від брата, машинально прийшов сюди. Покликав би не отець Григорій, а хтось інший — так само пішов би. Безвілля якесь надало. Не відчув би зараз ні ганьби, ні ласки. І тому, коли отець Григорій зарекомендував його матушці:
— Ну, Ксеніє Прокопівно, — от вам новий kredensowy1. Тарас не зрухнувся з місця. Він знав, що треба підійти до матушки, поцілувати в руку, але не хотів.
^redens — буфет по-польськи (з французького — credence), у великих панів завідуючий буфетом називався "креденсовий".
Стояв і похмуро дивився з-дід лоба вбік. Робив вражіння дійсно чогось дикого, озлобленого до краю.
Отець Григорій тільки головою похитав: багато, мовляв, іще з тобою мороки буде, поки тебе оболваниш хоч трохи. А матушка пожаліла.
— О, Боже, як його затуркали! Іди, я тобі хоч їсти дам. Так розпочалося нове життя Тараса.
Обов’язки його були нескладні, але дуже різноманітні. Він палив грубий викидав гній з-під широкохвостої буланої кобили; колов дрова і бігав по всяких батюшчиних і матушчиних справунках, помагав у полі орати і в церкві служити — слово був попихач. Всі дірки, всі нехватки мусіли бути затулені ним, і коли його не траплялося в потрібну хвилину на потрібному місці, це була вина не тих, хто його потрібував, але його, Тарасова. Воістину, як Господь Бог, мусів бути і вездесущим і всезнающим.
Але були й добрі сторони перебування у Кошиців. Насамперед його тут ніхто не бив і не лаяв. Отець Григорій, правда, бурчав, але все ж це не був дядько Павло або Микита. А матушка то й зовсім була ласкава до хлопця — і Тарас відпочив тут морально.
І ще одно добре знайшов Тарас у хаті попа.
Часом, у свято, коли фізично працювати не можна було, отець Григорій дозволяв Тарасові читати. Давав "Псалтирю", житія святих тощо. Інших книжок, недуховного змісту й сам мав мало і вмисне не давав — "щоб хлопець не забірав собі в голову".
Але буваючи у кімнаті отця Григорія (матушка звисока називала її "концелярія", мабуть, тому, що там на столі стояв каламар і лежала пара гусячих пер), Тарас часто задивлявся на поличку з книжками. А часом, коли отця Григорія не було дома, відважувався й висмикнути яку товщеньку. Попадав усе на непідходящі. Не міг вчитати. То витягнеться якась "РЬузіса тігаЬіІіз" або "Епсопотіит Могіпе", то ще щось, таке, що дивиться-дивиться Т^рас і в очах йому починає туманіти. Попадаються знайомі літери, як от а, у або с, але рядом якісь крючечки э, перекладинки хрестики ї — іне добереш ладу.
А то попадеться хоч і своїми буквами написана, а все одно нічого не втямиш. "Геодезія и фортификация" — що воно таке? Морочив-морочив над нею Тарас голову, аж упрів, а толку так і не добрав.
Невже батюшка оці усі книжки читає й розуміє? Тарас не знав, що бібліотека отця Григорія, як і бібліотеки усіх його колег, складалася здебільшого за семінарських часів на засаді цілковитої випадковості; читалося з тих книг може яка десята частина, а про деякі батюшка навіть поняття не мав, що вони у нього єсть.
— Що ти тут серед батющиних книжок нишпориш? — чується нараз голос матушки.
— Та я... хотів... подивитися... почитати...
— Ой, лучче не займай! Застане батюшка — буде й тобі, й мені! Знаєш, як він не любить, щоб його речі займали? Іди лучче поможи Явдошці помийницю крові винести.
На деякий час Тарас залишає свої екскурси до батюшчиної бібліотеки. Але далі не втерплює і знов витягає який симпатичніший корінець.
Попалася "Піитика и Риторика". Загалом книжка була незрозуміла, але траплялися якісь віршики. Витяг другу — "Математика" Аничкова. Тільки налагодився розглядати, як почув, що його боляче вщипнули за вухо.
— Ти чого тут лазиш? Як ти смієш лазити по моїх книжках?
Тарас не відповідав нічого. Винуват — що ж тут іще говорити? Покірно, поводячому нахилив голову і чекав запотилишників а 1а дядько Павло, скубаниці а 1а Микита, навіть садистичних катувань а 1а Богорський. Та, на превелике Тарасове диво, нічого того не сталося. Отець Григорій тільки підняв голову Тараса й сердито питав:
— Як ти смів без спросу лазити по моїх книжках?
— Я... почитатися...
— А я ж тобі даю читати! Хіба я тобі не дав "Псалтирі"? От і читай, щоб не забував.
У Тараса якось вирвалося.
— Та я її всю напам’ять знаю!
— Дивись, який мені митець! Я священик та й то не знаю усіх псалмів.
— А я знаю!
— Ого! Ану спробуємо. Оце який "Не убоишся от страха нощного, от стрелі летящія во дні, от вещі, во тмі преходящія, от оряща и беса полуденного"?
— Дев’яностий. "Падет от страни твоєя тисяча і тма одесную тебе к тебі же не приближится; обаче очима твоїми смотриши і воздаяніє грішників узриши".
Дивись ти! щиро здивувався отець Григорій. Тільки ти не кажи "грішників", бо то буде по-хохлацькому і неправильно. А ти кажи "грєшнікаф" — оце буде правильно. Ну а оце звідки, коли ти такий мудрий? "Се достояніє господнє, синове, мзда плода чрезвного"?
Це сто двадцять шостий: "Яко стріли в руці сильного, тако синове стрясенних"
Отець Григорій не міг вийти з дива. Загадав іще декілька псалмів, і Тарас точно називав номер і продовжував текст.
— Та коли ж ти повиучував?
— Я не виучував. Воно якось само... Я ж ото читав коло покійників, ну й...
Тарас говорив просто і сконфужено. Отець Григорій задумався. Справді
це хлопець якийсь... чудний. А зрештою — що тут особливого? Хіба мало є селян, вже зовсім неграмотних, які теж уміють "Псалтиру" від дошки до дошки? Мужицька пам’ять!
Та все ж почав шукати у своїй бібліотеці, що б таке дати Тарасові почитати. Вибрав Прокоповича — "Мысли при чтении послания св.апостола Павла к Колоссаем".
— Ось на... Це гарна книжка. Я сам недавно її достав. А як прочитаєш, я дам тобі другу таку ж: у мене єсть його ж "Посланіе к Єфесеям". Тільки от що я тобі скажу: раз назавжди й ти це собі зарубай на носі. Не смій ніколи лазити по моїх книжках — Чуєш? І не тільки по книжках, а й взагалі. Це негарно. Так не робиться... Чуже — то річ священна! Якщо тобі треба — скажи мені, а сам не лазь. Попривикав там...
Уночі, лягаючи спати, отець Григорій казав жінці:
— Знаєте, матушко? Здивував мене сьогодні Тарас!
— Чим, господинку?
— Та я його застав, як він лазив по моїх книжках.
— Та й я, — прохопилася була по-жіночому матушка, але саме в пору вкусилася за язик.
— А я йому й кажу: чого, кажу, лазиш? — Я, каже, читати. — А я ж тобі, кажу, даю "Псалтиру" читати! — Я, каже, її напам’ять знаю. І що й би ви думали, матушко! Таки справді знає! Я його проекзаменував — знає. Усі псалми знає!
— Я ж вам казала, господинку! Воно тільки зачучвірене якесь, а хлопець він розумний. Лінькуватий трохи.
— Що ви хочете? Дитина.
Тарас перестав лазити по батюшчиній бібліотеці — тепер отець Григорій сам постачав його книжками. Тільки книги були всі... нецікаві. "Толкованіе на св. псалтирь" у двох частинах. Або: "Слово о созиданіи и разореніи общества, произнесенное вь день коронованія императрицы Екатерины II въ Высочайшемъ присутствіи епископомъ Паладіємь".
Читав-читав Тарас, а воно, як ото хліб-глевтяк: і їсти хочеться — і в горло не лізе.
XVII
Жадобу малярства старався сам у собі перебороти. "Не буде з мене маляра, то не треба й голову собі морочити".
Але часом не мав сили вдержатися. Кожна гладенька поверхня вабила його. Не міг спокійно бачити рівної пелени снігу, піску, гарно виструганої дошки, а вже й не казати про чистий аркуш паперу. Ним заволодівало тоді невдержиме бажання все те зарисувати, заповнити кожний куточок фігурою, контуром, лінією... Часом це була справді тільки лінія, а вона вже викликала в його мозку цілий ряд асоціацій і образів.
От він стоїть і дивиться на борозенку, проведену паличкою по піску, а це для нього не борозенка, а шлях, довгий степовий шлях, вроді Ромодана... Могила при дорозі... он рілля, долинка на узбіччі...
Нахиляється, веде прутиком по піску — і, мов у казці, по срібному блюдечку котиться золоте яблучко, а від того показуються далекі моря, дивної краси квіти, райські птиці співають на перлами усипаних деревах...
(Продовження на наступній сторінці)