— Що ж... отче... я тут ні в чому не причина... І не сказав я нічого такого... Він підійшов і питається: "Скажіть мені, ради Бога, батюшко — чи є таки чорти на світі? Тільки по істинній по правді!" Ну я й кажу йому — єсть! — "А які ж вони?" — питається. — "Та отакі, — кажу, стрижені, як ти, сукин син, і отакі гриваті, як я..."
Отець Григорій хотів був вказати на незугарність подібної фрази, але то було так смішно, що він, аби не пирснути сміхом, тільки махнув рукою й відійшов. А отець Іван скривив фізіономію, як веселий школяр, і висунув язика услід колезі.
Отакі неоднакові попи були в Кирилівці. І так в усьому. Коли траплялося отцеві Іванові робити якесь добре діло, він робив, але зараз же й забував. От просто таки забував і квит, бо вважав те все річчю звичайною і нормальною. І чи згадував хто про те добре діло, чи ні, чи проявляв вдячність, чи ні — отцеві Іванові було однаковісінько.
А о.Гриторій любив, щоб його добрі діла помічалися, щоб їх було оцінено. Коли хто про них забував — делікатно про те нагадував. Умів навіть звичайну річ обставити, як особливе благодійство, а господарський обрахунок, як жертву во благо ближнього.
На цім грунті увійшов отець Григорій і до життя Тараса. Сталося це так.
XV
Як добрий господар, отець Григорій норовив завжди мати якнайдешевшого робітника. Тому строкових не займав, а все по потребі. Коли ж хазяйство таки напирало, вимагаючи постійної сили, старався не брати дорослого робітника, в все якогось підпарубочого. Це більше підходящий елемент: роблять, як дорослі, а платню беруть як діти.
І от, скажіть, що б воно означало? І доводився отець Григорій із своїми слугами чемно, і не лаявся, не те щоб там ударити, і роботою вже не так щоб аж дуже нагружав, а от... Чомусь не держалися у отця Григорія люди. Поживе-поживе — й дякує.
В отця Йвана всього приходиться. І запотиличника часом наймит обірве і достатків особливих нема, а от живе та й живе Хвилат у отця Йвана вже кілька літ. Правда, у того Хвилата якоїсь клепки не бракує в голові, але робітник —незамінимий. Прямо незамінимий!
Отець Григорій пробував злегенька так вроді як переманити... Не сам! Боже борони! Через третю особу. Але Хвилат — дурень то він дурень, а, дивись, зразу зрозумів у чім річ і пішов радитися не до кого, як до отця Йвана.
— Так і так, батюсецко (він сюсюкав трохи). Переманює мене отець Григорій до себе. Так я не знаю — ци йти, ци не йти?
— А чого ж? Іди.
— Так мені не хоцеця.
— А не хочеться, так не йди.
— Так як зе-з?..
— Та так зе-з...
Плюнув Хвилат і пішов до матушки. З нею він завжди міг скоріше договоритися. Тим більше, що отця Йвана він вважав — ну, не зовсім за дурня, бо все ж таки піп, а за придуркуватого. Так і матушці завжди казав: "Отой нас придуркуватий".
Так і тепер. Явився до матушки.
— Матуско!
— Ну, що там тобі ще?
— Мене отець Ригорій до себе переманює. Ну я пісов до отого насого придуркуватого, як до цоловіка, порадитися. А він — сказано придуркуватий! —як хоцес, казе, йти, то йди, а не хочес іти, то не йди...
-Ну?
— От і ну! Як зе-з так?
— Дурний ти, Хвилате! І куди ти підеш? У отця Григорія роботи більше, бо хазяйство велике. Там усе по-панському, то ти й не потрапиш. По-моєму тобі йти туди не слід, а втім — як хочеш. Я не одговорюю.
Хвилат чухав голову.
— Так не совітуєте, матуско?
— Не совітую, але й не одговорюю!
— От і добре! Бо мені й самому! так зе-з не хоцеця, так не хоцеця...
Так от отець Григорій давно вже накинув оком на Тараса. Сирота, у брата жити трудно. Якщо взяти до себе — вважатиме за добродійство, і років два, а в усякім разі рік буде служити за дурне. Та й потім можна буде платити небагато — рублів два-три на рік. Скаржитися йому нікуди. Поки житиме у мене — не йтиме на панщину. Можна буде про те побалакати з ким слід в економії. А закандричиться, можна буде пригрозити, що завтра ж піде на панщину... Словом, як не кидай, а комбінація підходяща — і отець Григорій рішив розпочати акцію.
Річ була не зовсім легка. Треба було обставити діло так, щоб не тільки Тарас почув себе облагодіяним, а щоб хоч до деякої міри відчув це й Микита, а це вже трудно. Тараса легко було забрати з гірших умовин у кращі, а вже переконати Микиту, що робиш йому добродійство, відбираючи дармову робочу силу — це треба голови. А для того треба вивчити обстановку. А для того треба дещо бачити своїми очима. Отже, отець Григорій, під претекстом якоїсь стельмахівської роботи, пішов до Микити.
І треба ж такого випадку, що увійшов у двір саме в той момент, коли Тарас плакав, сидячи на призьбі. Батюшка одразу оцінив ситуацію. Підійшов до хлопця, м’яко поклав йому руку на голову і тихим кротким голосом промовив:
— Чого плачеш, Тарасе?
Тарас не звик до ласки. Вона лякала його. Тому він перелякано підняв лице і перший рух його був — тікати. Але з очей священика лилося стільки благодаті (отець Григорій знав, як це робиться), що Тарас залився ще ревнішими сльозами.
— Що з тобою, дитино моя? Чого плачеш? Скажи мені.
— Кн... кн... кн... кни... жку сп... сп... спа... лив...
Отець Григорій зрозумів так, що Тарас, пустуючи чи там не хотячи, спалив Микиті якусь книжку й тепер або дістав уже за це, або сподівається.
— Ну, нічого, нічого... Я побалакаю з Микитою, щоб він не карав тебе за ту книжку.
Саме в цю хвилину вийшов і Микита. Обрезклий, розпатланий, із слідами вчорашніх возліяній.
Побачивши батюшку, засоромився. Підійшов під благословення, млацнув губами у руку й став, сопучи.
— Що тут у вас сталося? Яку це він книжку спалив тобі?
Вся лють одразу вернулася до Микити. Слово "книжка" мало на нього особливий вплив сьогодні.
— Чорти б його побили з його книжкою й з ним разом!
— Ти не призивай імені нечистого, — кротко почав наставляти отець Григорій — а краще розкажи толком, що у вас тут вийшло.
Микита з серцем почав викладати усі оті вічні ущерби, які терпить хліборобське діло від Тарасової прихильності до книжок.
Ну прямо ж тобі зладу ніякого нема! Чи празник, чи будень — він із книжкою. Одвернувся куди — він із книжкою. Робити що заставиш — він замість роботи із книжкою. Пошлеш куди — він уп’ять із книжкою! Прямо ж тобі диханія нема! Так я вже спалив її сьогодні к нечистій матері оту книжку.
Прямо як умисне все так чудово складається для отця Григорія! Але треба робити діло тонко — і отець Григорій каже:
— А я оце до тебе, Микито. Є діло одно по твоєму ремеслу. В інший момент здогадався б Микита, що тут щось не так. Для діла батюшка міг просто переказати аби Микита прийшов. А це, бач, сам потрудився. Та тепер, на похмілля, не все ясно уявляв Микита й просив батюшку до хати.
— Тільки вибачайте вже... не той... нечепурно у нас у хаті... Бо я оце, не вам кажучи, тільки що встав, а жінка кудись пішла... так воно... не поприбирано у нас.
— Нічого, ми люди привичні, — і отець Григорій пішов у хату. Діло своє скінчив з двох слів, а потім обережно почав наводити розмову на Тараса. Зайшов по-пастирському — од Христа, християнських обов’язків, гріха проти них і т.п.
— Ти, бачу, негарно з хлопцем поводишся, а воно гріх. Христос нам заповідав любити навіть ворогів наших. Навіть ворогів! А він же не ворог тобі, а брат рідний.
Отець Григорій, як спеціаліст, прекрасно знав ту властивість пастирських проповідей, за якою вони роблять вражіння якраз протилежне тому, на яке видимо претендують. Так сталося і тепер. Замість того, щоб почути сердечну скруту і скорботу від власних гріхів, Микита прийшов ще у більшу лють.
— А нехай він сказиться, хоч він мені й брат! Таке ліниве, паскудне стерво, що мені й дивитися на нього гидко! Якби не сором перед людьми — давно б уже прогнав його ік лихій годині.
Прямо якийсь добрий геній налагоджував для отця Григорія справу! Але треба обережно.
Отець Григорій наморщив брови, мов роздумував над чимось новим і несподіваним. Потім нерішуче вимовив:
— А мені все ж його жаль. Знаєш що? Я оце надумав: коли він так тобі набрид — віддай його мені. І тобі буде легше і йому. А я, Бог дасть, з голоду не вмру, узявши сироту на прокормленіє.
І знов. Будь би це іншого разу — Микита може б іще й подумав. Але під таку вже руку підскочив отець Григорій, що Микита так одразу й бевхнув:
— Та беріть його зуздром! Якби додачі просили — я б і додачі дав!
Отець Григорій розумів вагу пословиці про кування заліза, поки воно гаряче, отже ловив Микиту на слові.
— Так, може, він нехай зараз прямо і йде до мене?
— Про мене хоч і зараз. І щоб я й духу його не бачив більше на своєму подвір’ї!..
Ці слова рішили долю Тараса. Знов хтось інший рішив її за нього. Отець Григорій вийшов із хати. Тарас сидів на тім же місці.
— Тарасе! Хочеш до мене? У мене будеш жити.
Тарас не розумів.
— Я кажу — хочеш у мене жити? Поможеш по хазяйству. У мене книжок багато — у вільну годину читатимеш, скільки схочеш. Я чув, що ти любиш читати. Так як — підеш?
(Продовження на наступній сторінці)