Підпливши до Трої, витягли кораблі на берег (а вони ж порозсихаються) й стали табором коло Трої. Зрозумілими стали імена Ахілла, Одіссея, Гектора, Агамемнона. Коли Гектор бився з Ахіллом — у Тараса завмирало серце; він ніби бачив, як бідний Гектор бігає доокола стін, і одчай старого Пріама, що дивиться, як тіло любимого сина віддається на ганьбу.
Раптово прийшла свідомість — та це ж усе було!
Це було дуже давно і ново. Світ, що досі замикався поняттям кількох сел і абстрактними словами "море", "гори", "матір-пустиня" — цей світ нараз розкинувся і став безконечно великим. Море — це не є просто море, бо є всякі моря. Он є Середземне море, Егейське море і ще всякі інші моря. І гори так само є всякі, ріки, острови.
Тепер уже не минає Тарас цих назв, а старається з комбінації звуків — Хіос, Самос, Родос — пізнати що то був за острів, чи великий, чи малий і де він саме знаходиться. І це уширення поняття простору давало таку радість, що Тарас аж сміявся сам до себе.
Те ж сталося і з поняттям часу. Досі історія — це були гайдамаки й козаки. Перед козаками нічого не було, бо того ні тато покійний, ні дід не бачили (якби бачили, то розказали б). Правда, ще була священна історія з її Адамами, Варварами великомученицями й Неронами, були ще казки, але те все абстрактне.
І от нараз стає ясним, що жили й інші якісь народи: фінікіяни, греки, спартанці, троянці... Очевидно, це було дуже давно, але все ж вони були, усі оті люди. Билися, як наші козаки, йшли війною, свині пасли, як отой Євмен, свинопас Одіссеїв. І у нас є дід Євмен теж свині пасе на своїм кутку.
Безконечність простору й часу сильно вдарили до свідомості, аж наче приголомшили Тараса. Це було мовби друге народження. Коли вперше це сталося, Тарас аж не зміг читати далі й устав.
Устав і пішов до своєї незмінної приятельки — до Пединової могили, що була свідком і всіх гірких, і всіх благосних настроїв Тарасових, свідком і радостей, і сліз. Забув, що він наймит, що він, властиво, не має права відлучатися без дозволу, забув роботу, яку йому доручили, забув усе.
Безмірна велич землі, темрява й таємність початків життя все це дурманило голову. Ну, нехай перед козаками були троянці. А перед троянцями ж, значить, іще хто-небудь був? А перед тими? А ще перед тими?
І світ макітрився від тих думок. А порадитися ні з ним.
Прийшов додому вже надвечір. Матушка спочатку гнівалася, а потім уже навіть почала тривожитись. Коли являється наша згуба! Сновида!..
— Де ж ти був? Та ти хоч їв що-небудь?
Та... відповідає Тарас односкладом українським, що може виразити буквально все, нарівні з отим знаменитим "овва".
З того часу заблудився Тарас між двома світами. Один — це попівське подвір’я, широкозада кобила, скотина і гній, а другий — безконечно далекий світ давнього-предавнього людського життя.
Знаходити час для читання було таки трудно. І не тільки тому, що роботи багато, а й тому, що читати можна тільки тоді, коли батюшки немає вдома, а матушка так заклопочеться, що не кинеться одразу. Страшенно складна штука.
Хотів, було, Тарас попросити батюшку, щоб дав іменно цю книжку почитати, але батюшка ж спитає: "А звідки ти знаєш, що у мене така книжка є? Значить уп’ять лазив, уп’ять нишпорив по моїх річах? Та доки ж це буде? Це ти по книжках лазиш, а потім почнеш по шухлядах? Так ти й на злодійську дорогу вийдеш" і т.д.
;Ні! Отця Григорія чіпати не треба. Краще крадькома.
І Тарас боровся з тими усіма труднощами. Часом думалося: а що, як просто взяти ту книжку з полиці й заховати десь, а потім читати, коли схочеш? Але зупиняла думка, що певне ж отець Григорій щодня передивляється своє багатство — чи ціле? Он як Оринка собі креймахів гарних наробила була, то все, було, подивляється — "ану чи не загубила якого?"
Читання зробилося для Тараса високою насолодою. Як ото плуг, що зачерпнув один раз скибу і зрізає потім пласт за пластом нової цілини, так свідомість хлопця, раз подужавши таємницю літер і слів, вже не збивалася із шляху й орала невідомий досі переліг.
Коли тепер зустрічається незрозуміле слово, то мозок уже не зупиняється перед ним, як дитина перед порогом, а сміливо переступає і йде далі: згодом знайдеться таке місце, що й це слово стане зрозумілим. Нові поняття теж не набиваються вже в голову безладною товпою, а стають рівними рядами, займаючи кожне своє місце, мов дисципліновані салдати на звук команди. І любо так Тарасові переглядати те нове безконечне військо своє, так несхоже на всі дотеперішні вражіння сільської природи й життя.
Хоч не все вже цілком відмінне —єй спільного багато. От, сказать, спартанці. Та це ж цілком наші козаки! Вічно у війні, сміливі, смерті не бояться та й взагалі не бояться нічого й нікого. А от уже афіняни — ті не такі... Ті вже на панків скидаються...
Описи олімпійських ігрищ цілковито заполонили Тараса. Він і по ночах навіть мріяв про перегони, боротьбу, кидання диска, списа. Зробив і собі списа й кидав на току між стогами — там ніхто ніколи не ходить. Та раз як швиргонув, а мимо проходив отець Григорій — замалим по голові не вцілив батюшку.
Розсердився отець Григорій дуже, грозив одлушпарити, а Тарасові, як з гуски вода. Стоїть собі й думає: це ж як у Греції панували спочатку аристократи — і в нас оце зараз панують аристократи. І піп аристократ. А потім у греків почалися демократи — то і в нас, мабуть, так буде. Отоді ми їм покажемо, усім оцим аристократам.
Навіть матушці раз сказав:
— Ви ж, матушко, аристократ, а я демократ.
Матушка витріщила очі. Ще перше слово доводилося чути, а другого ніколи.
Дурний ти, Тарасе. Який же з мене ристакрат? То пан у Вільшаній ристакрат. Великі пани которі.
Тарас здивувався. Матушка, а не знає, що пишеться не "ристакрат", а "аристократ". Він навіть так і сказав, а матушка чомусь розсердилась дуже.
— Дивись ти! Ще він мене буде поправлять, як говорити!.. Невмитопика нещасна!.. Усякий наймитчук, а туди ж морду свою суне! Батюшка усі навуки пройшов і всі на світі книги прочитав, та й то мене не поправляє, а він, свинопас, поправляти узявся! Соплі б утер спочатку! Марш мені до роботи, лобуряко! Я тобі докажу, як поправляти!
А Тарасові дивно. Йому здається вдячним треба бути, коли тебе поправлять. Зрештою він не має часу такими дрібницями займатися. У нього справи серйозніші. Он на сході росте велика держава персів, що її цар звучно себе титулує: "Я, Кир, цар народів, великий цар, могутній цар, цар Вавилону, цар чотирьох країн світу" і т.д.
І Тарас іде походом на Сірію, Фінікію, Палестину, Грецію... Жалко Тарасові греків — звик він до них.
От Дарій цар пустив своі кораблі від Гелеспонту (хто й зна, що воно таке...), але їх розбило бурею...
Стоп!.. Де?.. Де? Коло Афонської гори!
От так штука! Та невже ж і тоді вже була Ахвонська гора? Це ж та, що странники про неї розказують. Оце недавно заходив странник, матушка йому їсти давали. Так казав, що Ахвонська гора на краї землі, а Єрусалим так іще за нею верстов п’ять. А мабуть, брехня, бо он там іще цар Дарій плавав. Якби ж то був край землі, то він би ж туди вдав. А чи є загалом край землі?
Думка метнулася вже в цей бік, але безсилою була рішити ту задачу. Одно було ясно — що всі оті краї землі, про які говорять бабусі, странники — то все дурниці.
А от Ксеркс! Цей уже, аби не їхати коло Ахвонської гори, велів прокопати канаву з одного моря до другого, але нарвався на спартанського царя Леоніда. Триста воїнів — а відбивали усе перське військо, поки не полягли. От молодці! Загинули всі, а не піддалися!
Дуже подобалися оті "Леоніди" Тарасові. Він аж дідові, зустрівши в церкві, розказав:
— А де це воно, кажеш, було?
— У Фермопілах.
— Не знаю, не бував. Так ото і в книзі про них пишеться? Он бач — про них і пишеться. А чому ж про нас нічого не пишеться? Як під Берестечком триста козаків засіли на острові. Кругом, може, тисяч десять або й більше поляків, з гармат б’ють, із рушниць стріляють, а козаки не піддаються. Та не то що не піддаються, а б’ють, хто тільки висунеться.
Сам Потоцький гетьман під’їхав:
— Піддавайтеся, — каже, — нічого вам не буде. Підете на волю за те, що ви такі молодці.
— Не піддамось! — кажуть. — Нам слава козацька дорожча життя!
А Потоцький знов.
— Не тільки пущу вас свобідно, а ще й грошей кожному дам багато!
Думав, бач, їх грошима купити. А вони на те тільки засміялися. Та здіймає
кожен із себе черес, а в тім чересі повно червінців. І сиплють ті червінці у воду...
— От скільки в нас вартують гроші!
— Ну що ж, — велів тоді Потоцький повикочувати усі гармати й давай бити з гармат... А козаки обнялися востаннє, заспівали пісню та так із піснею й погибли всі...
Один зостався. Перебитий упоперек, увесь у крові, вскочив у човен і одстрілюється звідти. Вже нема в нього сили держатися... Впаде — і знов устане. "Бре-ше-те, чортові ляхи!" — і вп’ять б’є з пістоля!
Вже в нього й не стріляють. Стоїть польське військо та дивиться. І Потоцький стоїть, похмурнів: якби мені, думає, таких молодців — не жував би я кобилятини сирої у татарській неволі.
А козак вже обвис руками на човні, спливає кров’ю, а все ще ладиться пістоля набити. Та вже один мазур каже:
— Цосік блюзні схізмаціцек.
(Продовження на наступній сторінці)