— О!.. Вже як із кумом поїдете, то матимете горілку якраз. Ви й торік із кумом їздили, а багато привезли? Кум так хоч трошки привіз додому, хоч на денці показав, а т и...
— Так то ж ми, чуєш, пробували, чи добре винник зробив. Бо то ж, знаєш, не всякий винник... той...
— Еге... Той...
— Ми взяли одну пляшку, розпили. Ну як, кажу, куме? Розізнав, яка горілка?
— Ні, ка’, не взнав. Давай іще — може розкуштуємо, га-га!..
— Та ви там на своїй отій козачій службі собачій поразпаскуджувались, то з вас уже добра не буде.
— Дурна ти єси, жінко, що наше життя називаєш собачим. Життя хоч і собаче, так слава козача!
Згадки про козаче життя будили низки споминів. То були спомини з інших, з третіх уст. Тому батько розказував, тому дід. А й то було любо згадати.
— І-іх! Розкішне було у нас колись життя! Скрізь була вольнота! Степи були вольні — хто хоч бери! А на степах озера, а в озерах риби, птиці — ой-ой-ой!.. А балками та ярами течуть річки, а самі балки позаростали деревом усяким!.. По низинах болота, очерети, а в них дикі свині водяться, кози дикі, дикі коні!.. От у такім добрі хіба не жити?
І люди жили вольно. Хто чим хотів, той тим і займався. Хлібороби, казали наш дід покійні, спрягалися в ті часи хазяїнів по три по чотири! По п’ять пар биків запрягали в один плуг! От як у старовину орали! І от гін до гін руками не держать — так плуг оре! А як діждуть жита жати, то всі одягаються в празникову одежу, да!.
І торочив, хто тільки що знав і що чув краєм вуха, бо це вже було третє покоління навіть від гайдамаччини. Мало воно знало, мало й хотіло знати. Це вже були тільки хлібороби, тільки заробітчани, Десь колись прошуміло оп’яніння маревом свободи, на батьків прийшло похмілля, а ці вже були цілком тверезі. Гречкосії, сноповози, земледери. їх інтереси не виходили вже за межі їх огорож.
Так ото раз власне після якоїсь пиятики вернув Микита додому. Гаркав на жінку, як належить, а та удавала сердиту — словом, усе як треба.
Тарас сидів за столом (бо то ж неділя) і в тисячу перший раз переглядав оту свою дорогоцінність — книжку з кунштами.
Микита глянув — і це його одразу роздратувало.
— Книжечки читаєш? Навука? В попи хочеться? А свиням не дано. А в хліві — як у хліві. А робити не хо... Тільки байдики бити хочеш? Та книжечки читати.
— Та чого ти напався на хлопця, п’янюго? Празник же! Он ти, не бійсь, завіявся та й знав празник. А ми тут сидимо, як прокляті, й світу Божого не бачимо. Він і мені показував, і я дивилася.
-1 обоє ви будете биті сьогодні. А книжку я спалю.
— Лягай вже, лягай. Бач — позаливав очі та й верзякає чорти батька зна що.
— А книжку я таки спалю! — з п’яною впертістю повторяв Микита. — Я йому замість батька, а він мене не слухає, книжки читає. Грамота нашому брату не потрібна. На сто чортів хліборобові грамота? Вчені люди всі п’яниці!
— А ти от і невчений, а п’яниця.
— Я не п’яниця. Що я вряди-годи з людьми погомонюся, так я ще не п’яниця. А книжку я спалю! Чуєш, Тарасе? Книжку твою я спалю!...
Тарас кидає тривожний погляд на Палажку. Та моргає — не бійсь, мовляв. Меле п’яний, а проспиться, то й забуде. Тарас заспокоюється.
Але Микита не забув.
Прокинувся наступного дня пізно. Тарас уже поробив потрібні ранішні роботи й дожидав сніданку. Щоб не сидіти дурно, витяг свою книжку з кунштами.
Микита лежав і сопів. Голова тріщить, у роті, як у стайні. Лютий на весь
світ.
На біду побачив Тараса і — з книжкою! Ну, це вже... І в празник із книжкою, і в будень з книжкою, та що ж це таке?
І вся ненависть труженика-хлібороба до бездільників, учених людей, одразу затьмарила свідомість.
Нічого не сказавши, зірвався з полу і не встиг Тарас підняти голови — книжка полетіла прямо у піч. В той же момент Тарас почув, що його голова теліпається то туди, то сюди, а з захриплої горлянки виривається гудіння:
— Я тебе навчу... я тобі покажу...
Тарас зрозумів тільки одне: книжка! Книжка з кунштами горить!
Вирвався з рук брата, зоставивши добрий шмат волосся, і, не тямлючи вже що робить, кинувся головою прямо в челюсті. Сильний жар одразу дихнув йому в лице, а руки подали в палаючі дрова.
Відрухово відскочив. Схопив, що попалося під руку. Якби ж то була кочерга, а то попав чаплію. Поки шурхав нею там, книжка згоріла й чаплією вдалося витягти тільки рештки палітурок.
Тарас стояв і дивився, як біля його ніг дотлівало те, що було йому єдиною відрадою в житті. Сльози рясно потекли у нього по щоках. Підняв свої великі, повні слів очі й так подивився на брата, що той засопів і відвернув лице вбік.
Нічого не сказавши, Тарас вийшов із хати.
А вийшовши — ще більше яскраво усвідомив собі безповоротність утрати. І з кожною наступною хвилиною та свідомість росла. Тарас голосно заплакав, сидячи на призьбі.
XIV
Батюшка отець Іван не може без того прожить, щоб не "одпаять" чого-небудь "неудобовоспринимаємого", як каже отець Григорій. А оця нова його
вихватка так прямо вже переходить усякі межі терпіння!
У Димовського (це був помічник головного управляючого маєтками Енгельгардта) є пес. Здоровенний такий. Усе дивує селян своїми розмірами.
— Це прямо теля!
— Та де там теля! Це бичок-третячок!.. І де ви, пане, такого видрали?
— Це сен-бернар. Загранична порода, — пояснює Димовський.
псюка —1 Непочка. лому було, бо вже
Звали того пса Нептун, а отець Іван, приїжджаючи часом до Вільшаної, звав делікатно — Непочка. І це було смішно: така здоровенна
Добродушний був пес. Гавкати не любив та й трудно літній. Але зате як гавкане — душа із п’ят вилазить.
І от раз отець Іван, будучи "під напитком", ішов з Димовським. І Непочка тут же. І щось заманулося тому Непочці гавкнути. Як гавконе!...
Отець Іван підійшов, гладить.
— Чого ти, Непочка? А й басило ж у тебе! От якби тебе до нас на крилос: то ж би ти "Херувимську" дьорнув!
Димовський розреготався. Але ж бо чув цю Фразу не самий лише Димовський, а й дехто з дворових. А це нарід сугубо православний і їм це не дуже сподобалося.
— Всячесько ж що церква, то таки церква. І "Херувимська" — це тобі не "Ой п’яна я, п’яна, на порозі вдала". А він пса до церкви закликає херувимську співати. А ще батюшка називається!
Слово по слову — дійшло до отця Григорія. Розсердився отець Григорій і закликав отця Івана до себе. Як узяв же його в роботу, так хіба ж так!
— Ви ганьбите свій сан священичеський! Ви пляму кидаєте на святу церков і її служителів, бо по вас судитимуть і про всіх. Та як вам не сором! Ви ж не мала дитина, щоб не розуміти що можна говорити, а що ні. Взагалі оце вічне ваше піянство (отець Григорій аж ніс зморщив, вимовляючи це слово), оце ваше панібратство з ким попало починають вже мені докучати. Ви не шануєте самого себе, то як же нас можуть шанувати прихожани? А священик, котрого не поважають прихожани, явно знаходиться не на місці. І я буду змушений просити консисторію, щоб вона вглянула в цю справу. Це ж прямо сил ніяких не стає!.. Сьогодні одно розкажуть про отця Йвана таке, що краска тобі до очей кидається, завтра друге — та доки ж це? Що ви там Хвилонову наплели?
А Хвилонов — це був маненький писарьок в економії. З якогось часу його, бідного, неодступно почала переслідувати одна філософська думка, а власне —чи є чорт, чи нема? З одного боку наче є, бо он у церкві цілий притвор замальовано картиною Страшного Суду, так там чортів скільки хоч. А з другого боку, — ніколи Хвилонов не бачив на власні очі жодного, хоч би найменшого чортика!
А старався. Невеликий був хвабрець, а ходив раз опівночі до кладовища. Правда, не стало духу перелізти через пліт і втік, але чорти за ним не гналися.
Або таке.
Чув Хвилонов, що як узяти звичайне куряче яйце, покласти його собі під пахву й виносити скільки там полатається, то вилупиться не курча, а чорт.
Хвилонов постановив здобути чорта власної фабрикації. Узяв яйце, пришив мішечок під пахву і носив те яйце аж три тижні. На службі не дозволяв до себе нікому доторкатися — казав, що чиряк невиносимий під пахвою нарядився. Але чорт все одно не вилупився, а тільки якось ненароком Хвилонов придавив яйце, а воно аж пухнуло! І так засмерділо всю одежу, що негарний дух ішов від неї з місяць.
Отак і мучився бідний хлопець. А взнати йому було непремінно треба. Бо коли є чорт, то є й Бог. А як чорта нема...
То ж то й воно!..
Аж у жар кидало від тих думок! Мурашки по спині лазили.
Бажаючи покласти кінець тому мучительству, вирішив удатися — до кого? Само собою до попа, як до єдиного й істинного спеціаліста у таких справах.
До своїх, вільшанецьких попів не хотів звертатись, бо підіймуть на сміх і ославлять на всю економію. А от отець Іван людина підходяща. Тому підстеріг якось отця Івана у дворі й запитав.
От на цю подію й натякав тепер отець Григорій. Він знав, що то була за розмова (отець Іван сам, по простоті душевній, розповів колись, як анекдотку), але отцеві Григорієві хотілося більше принизити отця Івана.
Досі отець Іван стояв смирно, справді як школяр перед учителем. Але тепер якісь бісики ледве помітно промайнули йому в очах і він смиренно, попустивши голову, почав:
(Продовження на наступній сторінці)