— Отак говорили самі гусари. Я вже їх не застав, ну самолично чув, як у шинку один чоловік намовляв чотирьох салдатів, щоб вони підняли бунт на подобность чернігівців. Жаль, каже, що чернігівці не дійшли до нас, до Білої Церкви. Ми б, ка’, піднялися зразу! Нам недовго! Ще й сьогодні знайдемо сто списів на одному нашому кутку! Уже пробив час чортових панів різати!.. Так і кричить! У шинку! При всім народі!
— П’яний, то й кричить. А де похмелятися буде — от що скажи? — чується якийсь зневірений голос.
— Як він похмелятиметься, того я не знаю, але говорить так не він один. Уся Біла Церква так говорить!.. І на базарі, і на вулицях — усюди! Панок якийсь перебігав вулицю, а йому вслід: "Тікаєш? Тікайте не тікайте, а вже на вас пастка готова!" Та що! Баби навіть так само говорять!.. Вийшов я з шинку, дві стоять, ма’ть якісь служниці панські. Одна каже: "А що ваші пани не бояться? А то салдат говорив, що на Великдень люди будуть панів різати". А друга їй каже: "І я, сестричко, це чула. Ну, у мене пани добрі, то я їм уже говорила: дайте, кажу, мені дитя, що я годувала, я його по-селянському переодягну й урятую, що його не заріжуть".
— О! Чуєте? Це на вулиці! Серед білого дня! Голосно, так що я, проходящий чоловік, міг те чути!.. От що діється в Білій Церкві, брацця!..
— А назад як я їхав, так умисне крутився по селах, крюка давав, аби тільки заїхати в село та послухати, що люди говорять. І всюди те саме, усюди одно. Під’їздю до млина, стоять люди з возами, дожидають черги. Про що балакають? Про те саме! Один каже: "Оце коли б діждати весни! Вичистили бми панів із нашої землі, що й заводу б їх не зосталося!.." А другий, поважний такий, літній чоловік: "Якби, каже, піднялось що настояще, то й сам би пішов і своїх трьох синів повів би..."
У Ставищах один дядько так той прямо почав ходити з хати в хату... "Мужиків, каже, тепер не буде, а будуть самі міщани". Піп давай йому грозить, а він і попові: "Підожди, каже, трохи! Скоро таким попам, як ти, голови будем лупить!.." То вже й попи й пани замовкли. Яконом велить мужикові, щоб ішов по солому, бо соломи нема, а той: "Зачекайте тільки до п’ятнадцятого мая, то не то у вас соломи, а й вас самих не буде!.."
— Так отаке доокола нас діється, браття, а ми сидимо й нічого не знаємо! Невже, як усі підіймуться, так ми зостанемося ззаду? Хіба нас не така сама недоля пече? Хіба нас не ті самі пани давлять? Ні! І нам треба готовитися! І нам треба зібратися докупи, щоб у слушну хвилину помогти ділу! Бо то ж наше діло, не чиєсь! І коли ми прогавимо тепер, то хто й зна, може, сто літ доведеться іще ждати такої нагоди!
Дядько Свирид говорив гаряче. Не було й сліду отої дивакуватості, якою він у звичайні часи прикривав своє справжнє лице. Тепер говорив народний трибун! Повстанець, що й людей зуміє підняти і сам піде у перших рядах.
Гаряче говорив дядько Свирид, але холодно сприймали його мову слухачі. Дивився Тарас, і не помічав, щоб слова Свиридові когось запалили. Сидять безучасні дядьки й тільки слухають. А коли закінчив Свирид і запитав: "Ну як же ви думаєте, брацця?" — довге мовчання було відповіддю. І це мовчання здавалося величезною крижаною горою, що насувалася-насувалася на маненький вогник, розпалений Свиридом у власній душі.
Першим обізвався Платон. Сумним голосом говорив він сумні слова:
— Що ж... Один розговор, а діла як не було, так і нема. Мало чого по шинках п’яні люди не наговорять!..
— По яких шинках? Які п’яні? Не п’яні, а статечні люди говорять. В Ольшанці соцький привселюдно казав: "Оце, каже, москалі почнуть різать, а тоді цми з ними. Заріжемо вперед багачів Осипа й Давида Очеретяних. Тільки Шмуліса-жида оставим, бо то добрий чоловік".
— Ото, ма’ть, задовжився братам Очеретяним. А у Шмуліса тільки почав позичати.
— Я того не знаю, а тільки коли в якономії пригрозили йому, що скинуть їз соцького, то він сказав: "Заки ви мене з уряду соцького скинете, то ми вас усіх вперед виколем".
— Розговор один. Хіба ми своїх людей не знаємо? Поблямкає-поблямкає язиком, а як до діла — й сховається. І я не я і хата не моя. І не казав я нічого. То кум Юхим казав, а я тільки слухав..
Хіба не так?
— Постойте, дядьки, — забирає голос Хведот. — Тут не в тім діло, а от у чім. Брати ножик і йти панів різати. Добре. Ну, я возьму ножик, ти візьмеш, усі ми візьмемо. Але що ж ми зробимо у шістьох чи там удесятьох?
Свирид аж не може слухати.
— Та ми ж не самі, пойми ти!.. У кожному селі люди готові! Он у Королевій мені, незнакомому зовсім чоловікові, дядько каже:
"Коли б Бог дав скоріше Великодня діждати! Виріжемо панів, щоб їх і духу не було".
— Отож то й воно. Одні кажуть на Великдень, другі на п’ятнадцяте мая, а треті ще на колись. Вже з одного цього видать, що діла не буде.
— Так, так, Свириде! — обзивається ще один. — Ти був, ти щось бачив, щось чув, оце й нам, спасибі, розказуєш. А ми ніде не були, нічого не бачили — то як нам так по одному твоєму слову підійматися?
— То ви мені не вірите? — з одчаєм питає Свирид.
— Чому? Ми тобі віримо, але ми не віримо тим людям, яких ми не бачили. Може ж, то самі слова, та похвалки. А може, тих людей, про яких ти говориш, і немає вже давно! Тарабанять їх під конвоєм ув острог у Сибіряку. Чи ти як собі думаєш? Вислухали попи й пани отаке та й заспокоїлися? Ого! Та він зараз же дав знати у якономію! А якономія главноуправляющому! А главноуправляющий губернатору, а з губернатором, брат, шутки вже плохі.
Так нічого й не міг удіяти Свирид. З тим і розійшлись. Рішили, що як будуть уставати люди, то й ми не зостанемося позаду, а самим лізти на вила не хочеться.
Свирид, ідучи темною вулицею, скаржився Тарасові.
— Бач які наші люди? Все, щоб хтось почав. А чому не самому почати? Хтось же та мусить бути першим.
Тарас почував себе сміло із дядьком Свиридом. Навіть до того, що висловив йому оту свою думку, що краще було б замість оцих харпаків закликати яких статечних людей.
— Вони б уже як постановили, то до діла. І грошей би дали на таку справу.
Свирид чмихнув носом.
— Це багачі грошей би дали на наше діло? Дурний ти, Тарасе! Та вони всіх нас у ложці води втопити готові! Вони ж із панами за одно держуть! їм невигодно, щоб ми панів скинули, бо тоді й їм нитка урветься. Ні, Тарасе! Не тільки їх закликати не можна, але навіть вони й знати не повинні нічого. Боже тебе спаси, перед ким проговоритися!.. Тоді всі пропадем!.. Ти це пам’ятай, Тарасе.
— Не безпокойтесь, дядьку, — я нікому не скажу, хоч і пектимуть. Гайдамаки й не таке терпіли.
— А от що я тобі скажу, Тарасе...
Дядько Свирид знизив голос і зупинився.
— Піди ти завтра у Моринці до Харька Корнієнка — знаєш?
— Знаю.
— Так піди до нього, виклич у садок і розкажи, що бачив і що чув. Тільки йому одному можеш сказати, а більше нікому! Ти йому розкажеш, а він нехай розкаже тобі, як там у них, у Моринцях. А ти тоді прийдеш і мені перекажеш. Тільки так роби, щоб мало хто бачив.
Тарас на другий же день пішов у Моринці. Дядькові Павлові сказав, що йде до діда Якима попросити штанів, бо ці поділилися.
Що ж... У Корнієнка результати були більш-менш такі самі, як і у Свирида. Нічого не бачивши, не хотять люди уставати
Так нічого й не вийшло з Свиридових замірів. Тільки розбурхав він усю душу Тарасову й навів на багато думок.
XIII
Хоч і нічого не вийшло, а Тарас все ж тривожно дожидав Великодня. Ану ж там, у Білій Церкві, прорветься щось і долетить до нас? Підіймуться й наші люди... Свирид, Платон, Хведот... і Тарас із ними.
Але прийшов Великдень — і ніде нічого... Правду казав Платон на зборах, що наші люди гомоніти тільки здатні.
А для самого Тараса особисто — гірким був цей Великдень в сім’ї дядька Павла. Це ж був перший Великдень у чужій хаті.
Дома це був справжній празник, а тут — саме жратво. Чистий четвер не тому він чистий, що чимось освящається, а тому, каже дядько Павло, що в цей день "чистять" жеребців і кабанів. І відзначається цей день не настроєм поетичного обряду страстей, а тим, що в сей день можна взнати, хто відьма в селі.
— От тільки ніколи, — якось смакуючи говорила Павлиха, — а то б я взнала! Мене навчено, не бійсь.
І дожидала, аби хто спитав — як це робиться? Не діждавшися, пояснювала:
— Оце б сьогодня встати раненько, принести води непочатої й налити в горщик. А потім узяти цідилку полотняну, що ото молоко цідиться, всю її обтикати голками та булавками, кинути в ту воду й варити. Так уже хоч-не-хоч, а прибіжить відьма! Прибіжить, не бійсь! І почне увихатися: "Та що ви, сусідочко, варите? А може б, ви перестали... Я вас дуже прошу..." Бо її, падлюку, колять оті голки.
І дядько Павло... Збирається на "одіяніє" і бідкається, що не можна захватити карт.
— А нащо тобі карти у церкві? — підшморгуючи носом, питається дружина.
— Та я вже знаю нащо... Ото, як піп возгласить уперше "Христос воскрес!", а ти тасуй карти в кишені та замість "Воістину воскрес" кажи: "А я в карти граю..." Піп удруге: "Христос воскрес!" а ти вп’ять: — "А я в карти граю..." І втрете так само.
(Продовження на наступній сторінці)