— Так воно ж, ма’ть, гріх, — байдуже вставляє Павлиха, чогось шукаючи у себе в сорочці.
— — Гріх, як то кажуть, у міх. Так за те ж розбагатів би скоро, бо усе б вигравав,
усе б вигравав...
І в усіх тих балачках, сокровенних бажаннях та мріях — ні сліду поезії, до якої так звик Тарас у себе дома. Нудно Тарасові від того нудно, а дітися нікуди.
Приходить з церкви. Тарас згадує, як то благісно й урочисто бували у них у хаті. Батько читає молитву, читає з почуттям, щиро — і та щирість впливає на дітей, дає їм настрій наближення до якоїсь величності. І сідають, усі перейняті тим настроєм, споживають у мирності свячене, бережно кладучи до купочки й шкарлупу з яйця, й кісточку. Як хто з дітей пасочки не доїсть, матуся, було, приберуть.
— Це я висушу, а як коровка отелиться — добре давати їй у пійлечко.
І не багата вечеря й не пишна, а у всіх мирно й радісно на душі, бо за убогим цим столом витає щастя.
А тут... Не встигли ввалитися в двері — дядько Павло кричить:
— О-ой їсти!.. О-ой їсти!.. Слава тобі, Господи — кінець посту! Та й наобрид же, так і хай тобі абищо!.. Жінко, давай їсти, а то битиму!
Сідають шумно, в безпорядку. Вкинули чи не вкинули по шматочку свяченого, а вже дядько Павло гребе четвертину сала, відбатовує собі шматило. Діти — хто що попав тарабанять. Не їдять, а жеруть. На столі й багато всього, а не хочеться дивитись, бо то все одно, що перед свинями поставлено.
Не встигли вихопитися з-за столу, дядько Павло вже кричить:
— Ой спа-ати!.. Ой, пробі, спа-ати! Жінко, стели, а то по морді надаю!
А батько, було, ще розгорнуть книгу, почитають. Потім уся сім’я хором проспіває "Христос воскрес", а тоді вже, радісно втомлені, ідуть усі спочивати. Полягають, а у вухах ще дзвенять співи, перед очима миготять свічки... звучить таткове читання.
І заплакав Тарас під своєю драною свитиною тихенько, щоб ніхто не чув.
А на ранок теж нема радості. Дала йому дядина крашанку одну, а Петро
підійшов:
— Давай мінька без зубів?
Тобто давай поміняємося крашанками, не пробуючи кріпкості на зуби. Тарасові все одно. Помінявся.
— А тепер давай навбитки.
І це однаково Тарасові. Хижим рухом цокає Петро Тарасове яйце, воно розбивається.
— А тепер давай із гузиці.
Розбивається й гузиця, і Петро з голосним сміхом забирає у Тараса яйце.
Тарасові скучно від того. Ну попросив би, я б і так віддав.
Цей Петро приятелює з Ксюнчиним Степаном. От і зараз вони зійшлися, шепочуться й сміються. Напевне, Степан почув десь нову гидоту. Йому якось особливо подобається сквернословство, перекручування звичайних слів на скабрезний лад, підкладання підо все похабного змісту. Любить учити малих дітей казати "попи з дяками" або "пасла коня у коня у ярах".
— Ти скоро кажи, скоро!.. Багато разів і скоро.
І тепер Тарас певен, що Степан вигадав нову гидоту й учить їй Петра. Тарасові неприємно зустрічатися із Степаном. Він же, Степан, хвалився на вулиці, що вигнав Тараса з хати.
Тарас хотів минути приятелів, але його зупинив Петро.
— Тарасе! Скажи "Христос воскрес".
— Христос воскрес.
— Воістину — випалив Степан гидотне слово і загоготів. Петро й
собі. Тарасові гидко й він швидкими кроками йде геть. Услід йому насмішливе реготання приятелів.
Настрій самітності давав себе чути гостро. Усі причепурені, повдягані, чистенькі. Той з матір’ю, той з батьком, той із сестрою старшою. І тільки Тарас блукає серед них всім чужий, нікому непотрібний.
Хтось викинув із клуні солому торішню. Сонце послало туди золоті свої легіони й вони розбарвили ту купу стебел, висушили й привабили дітвору.
Малеча позалізала у солому, бавиться, перекидається. Позабували, що й новенька одежина на них. Це хлопці. А дівчатка позалишалися своїми уборами, стоять та переговорюються.
— Бачиш, яка лиштва вишивана у мене?
— А у мене стрічки — дивись які! Широкі та гарні! І коса скоро буде!
Мале хлоп’я підскочило.
— А у мене моя смушева шапка.
Досі воно в усіх випадках життя хворцювало у батьківській.
— А у мене шкапові чоботи. Як у Гавриленка у чумака!
— Такої чинарочки, як у мене, ні в кого нема!..
І сиплеться блакитний дощ дитячого щебету. Тільки мала Наталочка, сирітка, сидить на соломі сама. Обгорнулася у стару материну куцину, рученята в рукава сховала... Так хочеться їй і собі чимось похвалитися, а у неї нічого нема. Але от личенько її розцвіло.
— А я в попа обідаля — ага!
Це отець Іван. Любить дітей і щопразника збирає до себе та гостить.
Сльози навернулися на очі Тарасові і пішов він геть від дітей, у поле.
Цілий день ходив там то плачучи, то співаючи. Під вечір тільки вернув у
село.
Проходив мимо батькової хати. Зупинився й заглядав крізь ворота, мов до чужого.
Як тут гарно... Он стежечка, що сам топтав, бігаючи під вербу. Он кілок на сім розвилок. Як зараз увижається... Батько приїхав з лісу, розпрягають коня. Мати підійшли, а батько — "У-у-у" —і навпроти з отим дрючком.
— Господи Сусе!.. Що воно таке?..
Та це ж ваша бабська справа. Дивись — одразу сім глечиків повісиш. Та ще й осьмий гладушничок осюди-о...
Із сумом дивиться на все те Тарас, мов вигнанець із раю. Вийшла Оринка, але не бачить брата. Тарас потихеньку нагукав:
— Оринко!
Дівча зупинилося й оглядається. Побачивши Тараса, сплеснула руками.
— Тарасику!.. Це ти?.. Ой Госпо-оди!..
Почалася уривчаста, спішна бесіда. Мов треба було сказати так багато, а так мало часу до того. Балакали й оглядалися, наче творили що лихе й боялися, як би хто не застукав.
-Як тобі у дядька? Не б’є?..
Тарас тільки махнув рукою.
— Не люблю я його. То такий катюга. А ти, Тарасику, вертайся до нас. Сюнька вже не б’ється так дуже. Вона часто тепер п’яна, а як п’яна, так вона не б’ється.
— А хто ж її напуває?
— До нас же дяк ходить.
— Дяк? І часто?
Та через день, через два й ходить. Нам гостинця дасть і виправляє з
хати.
— Навіщо?
— Хто й зна. І Сюнька теж: ідіть, каже, дітки, пограйтеся, бо у мене тут діло єсть.
— А ви й ідете?
— А що ж маємо робити? Та тепер нічого, не зима.
— Ну, я б не пішов...
Чому?
— А так.
Тарас і справді не знав, чому б він не пішов, але чув якусь образу у тім виганянні з хати.
Уже темно було, коли діти розсталися.
— Так ти вертайсь до нас, Тарасику, їй-бо... Будемо вп’ять усі в купочці. А то Марійка все пита: "А де Тарасик?.. А чого Тарасик не приходить?" Така чудна... Вертайсь, їй-бо...
Тарас надумувався. І во ім’я чого справді от треба йти пріч звідси під чужу стріху, наймитувати, поневірятися, коли от є рідна хата, батьківщина, є сестри, брати?.. Ну чого?.. Але потім заспішився.
— Ні, я піду вже... А то дядько битиме, що довго ходив.
— Та сьогодні ж Великдень.
— А йому все одно.
І почимчикував "додому".
Поїхали орати — "на зелене поле". Восьмериком. Петро й Тарас поганяють, дядько Павло за плугом.
Поганяють однаково і Тарас і Петро, але окрики чомусь чуються тільки на самого Тараса.
— Ей, Тарасе! Чого твої одстають?
— Ей! Чого ти так женеш? Хіба не бачиш, що вперед пішли?
— Ей ти, роззяво! Піджени борозенного!
Це дратує хлопця. Він уже із злістю чекає наступного окрику — ану ж дядько Павло помилиться та хоч раз крикне: "Ей, Петре!"
Але дядько не помиляється — і Тараса обхоплює упертість. Він умисне починає нехтувати роботою, недбаличити й бравує тим.
— Ей, Тарасе! Дістанеш сьогодні ради понеділка!
Це переповняє чашу. Тарас червоніє і, кинувши зухвало: "Я вам не наймит!" — іде геть.
Воли стали. Петро похолов. Як?.. Не послухати батька?.. Та це ж...
Павло, осатанівши, кидається за хлопцем і починається гонитва. Тарас тікає, а за ним, одміряючи по сажневі, мов уламок скали, пре дядько Павло. Настигає, валить і б’є скільки хоче і як хоче. Дикі крики несуться полем, скачуть подраними скибами. Люди, що орють поблизу, здвигають плечима.
— От нещасна дитина! З-під кулаків і не виходить.
Але мішатися в чужі діла нікому немає охоти.
Биття не рятує справи. В Тарасові будиться дух протиріччя. Так і дивиться, як би втекти й тікає. Іо на Пединову могилу, то в Кульбашів ліс... Сяде там на полянці, зробить щитку із лопухів над головою й сидить.
Снується божа тканина мислі, образи якісь крилаті прилітають із хвилями повітря, з шелестом листя лісового, з туркотом горлички. Оживає ліс тоді, пишеться велика книга в душі, а літери тої книги — знаки самої природи. Десь уже щезають дядько Павло, мачуха, сирітство... вже заволоділа уявою казка, незрозумілий трепет нервів і вічна безустанна робота мозку.
(Продовження на наступній сторінці)