— Та я ж не ви-и-инен! — кричить Тарас беззвучно, кидаючи слова у чорну пітьму, а сам плаче-плаче, притулившися спиною до чиєїсь загати.
Ніч, осінь, вітер... Босі ноги вгрузли в грязюку... Під сорочкою аж шарудить — повзають воші... сльози течуть по брудному обличчю й розмішуються у якусь замазку.
Куди йти? Де подітися? Птиці гнізда мають, а звір лігво своє і тільки син людський не має де притулити голови.
Собака почав гавкати з-за тину від нічого робити. Тарас відійшов до другого плоту й став там. У голові ніяких думок, а в серці ніяких бажань. От так би стояти й нехай... усе нехай... І вітер нехай... і ніч... і собака...
У тьмі показалися якісь фігури. Обережно пробиралися попід тинами. Тарас хотів спочатку тікати, але потім — нехай і це...
— Хто тут? Господи Су се!..
Тарас пізнав до голосу. Це була стара Моргунка, баба Оксанина. А то хто позаду?.. А то сама Оксаночка. Вона пізнала Тараса.
— Це ти, Тарасику? А що ти тут робиш?
Тарас мовчав і тільки хлипав.
— Мабуть, утік від Павла, — вголос роздумувала баба. — Ох, то й Павло ще! Що ж це ти тут робиш? До мачухи підеш?
— Не піду, — пошепки, схлипуючи, промовив хлопець.
— А куди ж ти дінешся, манушко? Ніч же надходить!.. Ох лихо, лихо з такими людьми! І на сирітство не вважають. Куди ж тобі й справді діватися? Може, до діда? Так далеченько... Не інакше, як до мачухи... Тільки ж оце, певно, дяк у неї. Ох горе, горе...
— Бабусечко! — обізвалася Оксана якимсь ласкавеньким та солоденьким голосочком. Похилила бабину голову до себе й почала щось шепотіти та примилюватися та пригортатися.
— Ото ще що вигадай. І таке сплете!.. Ну де ми його дінемо?
— Бабусечко!.. Ріднесенька!.. Золотенька!.. — і знов похиляла бабину голову, знов шепотіла. І обіймала стару за шию і цілувала. Ну, бабусечко!.. Ну любесенькі!..
— Та ти вже як причепишся, сорока... Ну що ж — ходім, Тарасе^ до нас. Переночуєш, а завтра підеш, куди тобі там треба. Не інакше, як до мачухи, бо де ж тобі більше діватися? У найми? Так хто ж тебе візьме проти зими. Не інакше, як до мачухи. Вона ж присягалася на миру, то, може, схаменеться. А поки що — ходім, синок, ходім...
— Я не хочу, — прошепотів Тарас.
— Чого там "не хочу"? Я ж тебе не на лихе підмовляю. Бач як затуркали хлопця — вже й людей боїться... Ходім, ходім.
І, може, якби говорила сама баба, може б, з якоїсь самому собі неясної упертості й не пішов би Тарас, але за діло взялася Оксаночка.
— Тарасику, голубчику!.. Ну ходім!.. Я тебе прошу! — і ніжним рухом тягла за собою.
Щось прокотилося по обмерзлих стужених грудях Тарасових. Не міг противитися і пішов.
XVI
Оксана першою вбігла в хату.
-Мамо! А ми Тараса привели!
-Якого Тараса? Ще що вигадай!..
Баба ввела за руку засоромленого вкрай, знівеченого незвичайністю події хлопця. Десь у ньому збереглося ще почуття "батьківського сина". Не стали йому ще зовсім чужими поняття — "своя хата", "своя сім’я". І от беруть його з вулиці, з-під плоту, як старчука, і приводять у чужу хату.
Рум’янець заливає Тарасове лице, а разом із тим якось і гарно йому, що от є ще добрі люди на світі, не самі ж мачухи та дядьки Павли на світі живуть.
Мати Оксанина з робленою сердитістю каже:
-1 де ви його знайшли такого?
Але Оксана чує, що мати не сердяться. Починає лащитися й до матері й теж їй щось шепотіти на вухо.
— Та добре, вже добре, щебетухо. Ну що ж, Тарасе?.. Сідай — гостем будеш.
В хаті не по-багацькому, але чистенько, а Тарас такий брудний і обшарпаний.
Знов йому соромно.
— Нічого... я постою...
— От тобі й раз! Прийшов у гості, так сідай. Доки ж ти стоятимеш?
— Сідай, сідай, синок, — обзивається й баба, роздягаючися.
— Мамо! А ви вже вечеряли? — невинно питається Оксана.
— А що? Хіба ти хочеш їсти?
-Навряд, — вміщується баба. — Ми у Секлети таки добре попоїли
— Ні, я хочу їсти, мамо. Ми будемо з Тарасом вечеряти. Правда, Тарасе?
Мати покрутила головою.
— Ох і хитра ж ти, дівко! Та я й без твоїх хитрощів дала б йому їсти.
Потім подивилася-подивилася на Тараса, щось подумала.
— Знаєш що, Оксано? Тарас повечеряє й без тебе, а ти лізь краще з бабусею на піч та лягай спати.
— А чого це, мамо? Я ще не хочу спати.
— Я змию Тарасові голову. А то як мила йому ще покійниця мати, так, ма’ть, і досі...
І знов Тарасові соромно. Похнюпився, похиливши голову отим селянським хлоп’ячим рухом, що нагадує поворот голови бика.
— Я не хочу...
— Чого там "не хочу"? Ти тільки глянь на себе, який ти. Нічого, нічого! Лізь, Оксано, на піч.
Оксана полізла, баба й собі, а Мотря заходилася з окропом. Хоч не хоч —довелося Тарасові підставляти голову.
Коли з головою закінчили, Мотря, глянувши в чавун, сказала:
— Є ще окріп. Я теж полізу на піч, а ти вимийся увесь. Сорочки у мене немає хлоп’ячої, так ти одягни поки що Оксанину. А я твою оцю як-небудь виперу. Й штани. До ранку може висохне коло печі, так хоч у чисте одягнешся.
Тарасове хлоп’яче почуття зачеплене. Це ж уже останнє діло — парубок у дівчачій сорочці!.. І він почав протестувати. Мотря усміхалася.
— Нічого, нічого!.. Тут ніхто не побачить. А Оксана сміятись не буде. Не будеш, Оксано?
— Не бу-у-уду! — пищить Оксана на печі, а сама аж ногами соває від сміху.
І в цій атмосфері жіночого тепла й ласки розтопилося серце Тарасове й
сказало: "Робіть зі мною, що хочете".
Мотря наготовила все і полізла на піч. Тарас вимився добре й відчув себе неначе людиною. Одягнув Оксанину сорочку, підперезався й сів за стіл, щоб-хоч не так видно було.
Оксана заявила, що аж ніяк не хоче спати й злізла з печі. Поглянувши на
Тараса, пирснула сміхом, а він замахав на неї довгими рукавами. Знов почув себе коло цієї дівчини по-своєму, по-товариському.
— Давай я тобі коня намалюю, — пошепки сказав Тарас після вечері. Це ж було єдине, чим він міг віддячитися за добро й ласку.
— А чим же ти будеш малювати?
— А чим хочеш. Вуглину давай.
— А на чому?
Справді — на чому? Погляд Тараса проповз по чистому лиці печі...
— А паперу у вас нема?
— Мамо! Є у нас папір?
— Який папір? — обзивається Мотря, віддираючи Тарасове шмаття.
— Який папір? — питає Оксана знов пошепки.
— Та який-небудь... все одно...
— Який-небудь! Все одно, мамо!
-Почали вже вигадувати. Лягали б краще спати.
Але за хвилину додає:
— Хіба я знаю, якого вам паперу треба? Он там за образами якийсь є...
Оксана, як кізочка, скочила на лаву, витягла жмут пожмаканих паперів.
— Годиться?
Тарас закивав головою. З вуглиною було легше. Тарас обстругав гостро й звичними певними рухами почав малювати коня.
І як тільки почав — з ним трапилася переміна. Тепер це був інший хлопець, зовсім не схожий на оте забите старченя, що стояло коло порога ще півгодини тому. Голова гордо піднялася, очі засвітилися, навіть у голосі почулися такі нотки, що аж Мотря перестала прати і з цікавістю поглянула на шстя.
А Тарас не помічав нічого. Через плече, затаївши дихання, дивилася Оксана, Тарас відчував її захоплення, і стримане дихання дівчини, і дотик теплих дитячих грудей. А від того так солодко-солодко стало, як іще ніколи не бувало в житті.
— Оце голова... оце груди... оце ноги... Бач — переступа!
— А ти зроби, щоб навзаводи, — шепотіла зачарована Оксана.
— Е, не можна. Тоді все треба інакше. І спину, і голову — усе.
— А ти сюди ноги прималюй, щоб навзаводи...
— Ні, Оксаночко, не можна. Спина так, а ноги навзаводи. Так не годиться.
— Чому так не годиться? Мо’ не вмієш, то так і скажи.
Це вже лукава дочка Єви говорить...
— Ні, я вмію, та тільки... Ну як тобі це сказати?
Сказати він не вмів, а от чув своєю інтуїцією художника, що дійсно це ж неможливо, коли ноги будуть навзаводи, а спина так.
— Я тобі другого намалюю. Той буде навзаводи. І салдата на коні — добре?
Оксана прижмурює очі від солодкого задоволення й притуляється до Тараса,
а той аж тріпотить увесь.
— Ось дивись... ось... Хіба не вмію?
І знов певними штрихами замазує папір, а з-під вуглини виходять здоровенні вуса салдацькі, шаблюка в руці, а кінь летить, як не вискочить з паперу!
— Ой мамусю, мамусю!.. Як же ж добре Тарас малює! І все це для мене!..
— Ану що він ;гам намалював, — і Мотря, одставивши вбік мокрі руки, заглядає на стіл. Соромливим рухом підсовує їй Тарас обрезки, але експансивна Оксана вириває й підносить матері майже до очей.
— Осьо-сьо!.. Дивіться, мамо!.. Салдат — ну прямо тобі як живий! І шабля, і рушниця. А он бонба летить!..
Здивувалася й Мотря.
— Хто ж тебе вчив? Тарас засоромився.
— Ніхто...
Похитала головою Мотря й сказала, як, звичайно, селянки, вголос роздумуючи:
(Продовження на наступній сторінці)