— А синові моєму Тарасові із спадщини по мені нічого не треба. З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо. Для нього спадщина по мені
або нічого не значитиме, або нічого не поможе.
Здвигнули люди плечима на таке й не зрозуміли.
Похорон батька, поминки, слова й побажання близьких і далеких людей —в усьому тому, мов у тумані, ходив Тарас. Мачуха кілька разів силкувалася заплакати, але те їй не вдавалося.
— Ви б, Оксановчко, цибулькою, цибулькою, — судачили між собою баби.
— Та їй цибулька не в моді. Оце б ударити підківочками:
"І жив — не любила, і вмер не тужила. Ніженьками туп-туп — лежи, милий, тут, тут. А я молоденька гуляти раденька".
— Із дяком.
— Та з ким попало.
Похорон був убогий, бідніший з бідних. Оксана не хотіла витрачатися "на мертвяка".
А Тарас, як і на похороні матері, ходив із сухими очима. Як тоді, так і тепер огром втрати не містився ні в голові, ні в почуваннях.
І тільки на кладовищі, над розкритою могилою батька, під плач Катрі й тіток — мов завіса яка розірвалася перед очима хлопця й він побачив... побачив, як могила батька виросла до розмірів всесвіту й тьмою своєю заповнила все. Жити у вічній тьмі і страшно й непотрібно. Неодолима хвиля одчаю налетіла на Тараса, заволоділа усією істотою, і він, мовчки відштовхнувши якогось дядька з лопатою, кинувся в могилу.
Але на лету його перехопила чиясь дужа рука й відкинула назад. Тарас упав лежміть на мокру глину.
-Чого ти, дурний? почувся над ним суворий голос. То був голос діда Йвана. — Встань!
Тарас послушно встав.
— Обтрусивсь.
Почав обтрушуватись, але тільки розмазував глину по одежі. А потім нараз заридав і кинувся дідові на груди.
— Манушка... — прошепотів чийсь жіночий голос. — Зачуває свою долю під такою мачухою.
А коли піп запечатав могилу й її почали засипати, нараз дід Іван, не випускаючи руки Терасової, велів грабарям перестати.
Ті здивовано зупинилися.
Дід Іван зійшов на купу глини, звів туди Тараса і, підіймаючи вільну руку догори, казав:
— Люди добрі!.. Прошу вашої ласки над оцією розкритою могилою — нехай мачуха Оксана присягнеться тут перед усім миром, що не буде кривдити сиріт Григорієвих. Усі ви, усе село бачило, як Оксана поводилася з нещасними дітьми, як по три, по чотири дні вони в бур’янах ховалися голодні й холодні. І це було ще за життя Григорія. А що ж буде тепер, коли Оксана зосталася на повну власть? Не дайте, люди, злому володіти! Нехай заприсягнеться Оксана тут, перед усією громадою, що не буде кривдити сиріт, що буде їх годувати й доглядати, як своїх власних дітей.
Люди спочатку здивувалися, а потім загули, що дід Іван каже правду й що таку бабу невдержиму заприсягти треба.
Оксана ховалася за чужі спини. Її гриз сором, бо то ж таки справді було стидовище на весь нарід. Це ж такого й не чувано в наших селах!
Оксані хотілося змаліти, стати невидимою. Але люди розступилися й вона почула себе, мов перед широкої площі. Потупила очі й не могла їх звести.
— Ой Бо-о-о-о-оже ж мій! Та я б уме-ерла! — протяг чийсь жіночий голос жахливо.
Один момент у Оксани було таке почуття, щоб підпертися в боки й крикнути їм усім:
— А якої це чортової матері ви на мене видавилися, га? Чи з вас хто був у моїй шкурі, коли своїх троє та ще отих байстрят четверо чи п’ятеро?
Але не стало відваги й Оксана буркнула півголосом:
-Ну, присягаюся...
Дід Іван був невмолимий.
— Та ти не ну, а таки кажи голосно, щоб усі чули: а коли я цю присягу свою поломлю, то щоб я так розситилася, як сіль у воді! Щоб я так ізгоріла, як скіпка в печі! І щоб мені мої кості потерло на макуху!..
Тихо було в громаді. Такого дійсно ще не бачила Кирилівка. Оксана кинулася до одвічної й нехибної зброї — заплакала.
— Чи я вже така... що гірша всіх... що мені такий сором? Я додому піду... я більше не хочу... — і поривалася йти.
Але справа перестала бути справою діда Йвана й Оксани. Вона зробилася громадською — і громада виразним гудінням заявила свою волю: "Присягайся!.."
Вся палаючи від стиду й злості, мусила Оксана повторити за дідом присягу слово в слово. Але, вимовляючи текст, в душі давала собі іншу присягу: "Ну, підождіть же, байстрюки прокляті — я вам покажу!.."
Все закінчилося. Мало хто пішов до Шевченкової хати на поминки. Тарас притулився до діда.
— Я до хати не піду, дідусю... я до хати не піду...
— Ну годі, дурненький... А куди ж ти підеш? Вона вже нічого тобі не зробить: я ж її заприсяг перед усіма людьми.
Але Тарас мало розумів, що говорить дід. Маленька душа надломилася і жах життя обхоплював усю істоту.
— Я не піду до хати, дідусю... я не піду...
Підійшов дядько Павло.
— Я, тату, обіцяв Грицькові, що візьму Тараса до себе. Бо присяга присягою, а, мабуть, таки лучче буде, як хлопець до мене перейде. Літом свині пастиме, а зимою поможе по хазяйству.
Дід подумав.
— Може, й так. Так що — ти його зараз і забереш?
— Та хоч і зараз.
— Ну, то бери. А ти, Тарасе, хочеш до дядька Павла? Чи, може, додому хочеш?
Люта дядькова екзекуція ще не вивітрилася з пам’яті Тараса. Такі згадки не створюють любові до ближнього. Але жах перед мачухою був остільки великий, що переміг огиду.
— Так куди ж ти підеш? Додому чи до дядька Павла?
— До дядька Павла, — ледве прошепотів хлопець.
— Зараз підеш? Чи, може, додому зайдеш? — допитувався дід Іван.
— Зараз...
— Ну так ходім, — і дядько Павло повернув іти.
Заплаканий, прибитий, вилущений з життя хлопець поплівся за ним. Дід Іван подививсь-подививсь услід і важко зітхнув.
XI
І от Тарас у чужій хаті. Вперше в житті.
Як-не-як, а була своя хата. Сидів на своїй лаві, свої образи дивилися з покуття. Оринка тут, Марієчка сліпенька, Йосипко замурзаний: мачуха гидиться йому й носика обтерти.
Вийшов з дверей — наше подвір’я, клуня, верби, яблунька ота червонобока, квітничок колись Катрин, а тепер Оринчин. Не помічав близькості, рідноти того всього — так воно зрослося з усім єством.
І от тільки тепер відчув. Тепер, коли увійшов у чужу хату, сів на чужу лаву й сидів, не знаючи, що з собою почати.
Невже тут жити?
Все чуже. Хата пахне чужо. Як дикий звір орієнтується запахами, так цей маленький селянський чоловічок, перш над усе відчув чужий запах. У своїй хаті могло бути чисто, могло бути брудно, але все було пересякнено своїм запахом, запахом даної хати, даної сім’ї. Коли до Шевченків прийшла мачуха, вона одразу принесла чужий запах. Довго щось він держався, але хата невтомно робила своє — і нарешті чужий запах зник, зліквідувався.
А тут оцей чужий запах — непереможний. Він забиває ніс, він обтікає все і все робить чужим. Він символізує відчуженість, він щосекунди нагадує: "Ти тут чужий... ти тут приблуда... тобі нема тут місця".
І переповнилося тоскою мале серце, занило, заскиглило, як змерзле щеня:
— Чого ж ти сидиш, мов чужий? — обзивається тітка Павлиха. — Роздягайся.
Тарас машинально роздягся, але сидів далі, як чужий, і мозок свердлила
одна думка: тікати.
Але куди? До мачухи? Нізащо в світі!.. Лучче буду отут отак сидіти увесь вік.
І почалося життя в чужій хаті. Діти Павла не були, правда, такі в’їдливі, як Ксанчині, але вони були "хазяйські діти". Майже ровесник Тарасів Петро раніше оті був собі тільки Петро. На вулиці зустрічалися, билися навкулачки не раз і були рівні один одному. А тепер Петро батьків син, Петро у сврїй хаті, Петро, наче хазяїн, а Тарас, наче наймит.
Коли Тарас уперше відчув це — його вкололо, але одразу не повірив. Почав придивлятися до відношень до себе цієї сім’ї — і мусив сконстатувати, що таки це так. Кожний у цій хаті і свідомо і несвідомо давав чутливому хлопцеві до розуміння, що він тут наймит не наймит, але в усякім разі щось похоже.
От надворі Тарас і Петро. Висувається голова Павлихи з сінешних дверей.
— Тарасе! Іди дров урубай!
Тарас іде, але у нього ворушиться думка, а чому ж вона не крикнула: "Петре! Піди урубай дров!"
— Тарасе! Иди свині пасти. Бо на Петрові штанята ще добрі, а твої саме таківські.
— Тарасе, чого стовбичиш?
Бідна дитина робить аж переривається, а він стоїть, як панич. Дивись ти!..
І навіть Петро, отой самий Петро — і той уже покрикує:
— Тарасе! Подай ярмо!
— Сам візьмеш! — відгризається Тарас і дістає пугою через плече, бо саме нагодився дядько Павло.
— Тобі кажуть подай, то подай.
І Тарасові ясно, що тепер у цій хаті всі мають право йому приказувати, а він усіх мусить слухати.
(Продовження на наступній сторінці)