І тепер теж устав дядько Григорій ще серед ночі. Усі спали. Оксана хоч і чула, що чоловік уже піднявся, хоч і знала, що виїздить, але вдавала ніби спить (чорт тебе не візьме — знайдеш і сам, чого тобі треба).
Самітний, похмурий вештався Григорій по хаті, а тінь його велика, неясна в контурах, теліпалася по стінах, стелі у якомусь ^божевільному танці.
Тарас прокинувся й стежив за тою тінню. Йому хочеться обізватись до батька, але не знає як. А батькові теж хочеться, щоб обізвалася хоч одна жива душа. Побачивши, що Тарас не спить, дядько Григорій став і тихо запитався.
— Ти не спиш, Тарасе?
— Ні, таточку, не сплю. Може вам помогти?
— Спасибі, сину. У мене все готово. Спи, Бог з тобою.
І під напливом якогось особливого почуття підійшов і поцілував Тараса, а тому аж плакати захотілося.
— Татусю... І я з вами поїду...
— Ні, голубе... Осінь погана, холодно — ще застудишся. Я скоро вернуся, не ^бійсь, — і вийшов із хати.
Та оце вийшов сам, власними ногами, а назад уже його принесли люди на руках.
Десь переїздив брід. Кінь спіткнувся на ямку й упав, почав захлинатися. Дядько Григорій, як був, кинувся у воду рятувати коня.
Сам упав і вимок весь, а до житла далеко.
Вже й не сідав на воза, а йшов увесь час пішки, щоб нагрілося. Приїхавши до села зразу подавсь до корчми, випив велику чарку горілки, другу, обсушився, але вночі вже почув озноб.
Так-сяк перемагаючися, добрався до Києва, але там звалився і вже знайомі чумаки завезли додому. А як привезли, як поклали на полу, то мало вже й уставав дядько Григорій.
Спочатку йому здавалося, що це річ Минуча: от полежить трохи і встане. Але одужання не приходило і довелося самому собі сказати, що це вже кінець. Дядько Григорій одразу впав на дусі й заплакав.
Баби, як звичайно, кожна з своїми ліками: та того принесе, та того, одна одне радить, друга друге, але всі кажуть твердо, що треба покликать Оверчиху.
То така баба, що чи переляк викачать дитині, чи пристрій змовити, чи бешиху спалити порохом, чи зуби замовити — то нема баби помічнішої від Оверчихи.
Втім дехто не був з тим згоден.
— Не до всього вона, ні. От уже як хто око запорошить остюком, то вона вже й нездатна. Тут уже найлучче баба Шахраїха — язиком вилизує.
— Та-а... п’яниці кусок. А от мені як у Хлипнівці на хрестинах дання дали, так ні Оверчиха, ні Шахраїха нічого мені й не помогли, а одрятувала мене тільки одна баба Олена. Дала мені з чобота жабуриння напитись, отого, що під млином на воді сяє разними цвітами, як жар.
Але дядько Григорій категорично відмовився від усяких бабів.
— Надивився я на них, як моя покійниця вмирала — більш не хочу. Як Бог побажає мене визволити, то визволить, а як ні — його свята воля.
Але Бог, видимо, не хотів визволяти, — Григорієві ставало все гірше й гірше. Це йому здавалося несправедливим і він, завжди поштивий до Бога, тепер вважав себе вправі говорити до нього з докором.
— Неправильно робиш, Господи... То матір забрав у дітей, а тепер і батька забираєш. Що ж це таке? Ніякий хазяїн не продасть корови, поки теля на ноги не стане, а ти моїх напризволяще зоставляєш. Оринка ще дитина, Марієчка —калічка нещасна, що за нею любої та любої руки треба. Йосипко — і говорити нічого, а Тарас... Ох, Тарасе, Тарасе, бідний мій Тарасе!.. Тяжкі будуть тобі оці роки, поки ти хоч на ноги зіпнешся. А як і зіпнешся — що тебе чекає? Неначе ти й не для села вродився, а дороги тобі, окрім села, я ніде не бачу. Село, брат, це той же Бог і Мамог, між горами запечатаний і залізними воротами закритий та ще й залізним цепом на слижі взятий. Самому тобі з нього не вибратись. Якби я ще живий зостався, може б, я тебе якось і виковиряв, а так — одна тобі стежка, як і усім нам: до панського гною.
А другим разом починало здаватися Григорієві, що, може, так і краще. Бо коли пригадував собі, як пани знущаються над ученими своїми кріпаками, то краще вже бути хліборобом.
— Ні, Тарасе, — говорив тоді хлопцеві. — Бог із ним, із тим ученням — не для нас воно. Мале учення — то тільки каліцтво для людини. Воно робить з людей отаких Богорських, як наш: або п’явку судову, яригу, що кров людську смокче й з того пропітаніє імієть. А великі навуки — ой, де нам до них!.. А як і впаде часом крапля одна з тих навук на кріпацьку голову, то окрім нещастя нічого кріпакові не приносить. І гірко мені тобі це радити, а нічого кращого не пораджу — берись за хазяйство. Правда, не зоставляю я вам маєтків, але якось... удвох із Микитою. Це буде вірніше діло.
— Мені хочеться вчитися малювати, — пошепки каже Тарас. Дядько Григорій кривить лице.
— Оцієї долі, моя дитино, так я тобі найменше бажаю. Усі богомази, яких я тільки знав, були самий падлюшний нарід, і тяжко було б мені з того світу дивитись, що й мій син, моя рідна дитина, пішла по такій дорозі. Ні! Найкраще діло — хліборобом.
— А Совгирь мені казав, що можна так вивчитися малювати, що не тільки образи, а й усяку картину!..
— Не знаю... Може, й є такі навуки, але хіба ж нам їх доступити? Це як іти по тих вищих навуках, так треба ж і гроші вищі за них платити, а хто за тебе заплатить? Пан?.. Трижди гірка буде твоя година, якщо ти на панські гроші вивчишся. Ех! Не знаєш ти ще панів, будь вони трижди прокляті од нині й до віку!
Це прокляття в устах умираючої людини, яка готовиться у невідому путь і з усіма примиряється, здивувала би й вразила всякого, тільки не селянського хлопця. Для нього це було явище звичайне. Він міг скільки хотів разів пройти вулицею свого села — і нічого більше би не почув, як прокляття панам. Вони, ті слова прокльонів, носилися в повітрі разом із пилочком жита, груш і яблунь і, запліднюючи овоч, вже там, у соковитій м’якушці, ростили й плекали ненависть. Корова вранці з’їдала прокляттями напоєну траву, а молоко те пила дитина. У церкві співав піп: "Милость мира і жертву хваленія", а в селянських вухах то звучало, як — "О, будьте ж ви тричі прокляті!" То чи Тарасові було дивуватися прокляттю в устах батька? А як вовк родиться вовком, а коза козою — так селянська дитина вже на світ приходила ненависником панства.
Тараса самого, безпосередньо, ще не торкнувся панський палець, але чому так рано пішла в могилу мати? Чому оце хворіє батько і... Тарас не допускав цієї думки, але вона мимоволі настирливо лізла в голову... а тоді невиносима
тоска стаскала серце і хотілося голову собі розбити об камінь.
І все то пани. Один раз тільки довелося Тарасові бачити пана й чути оті страшні слова — "Прапал сервіс", але цей один раз навіки вже наповнив душу хлопця реальною ненавистю. В душі нестерпне бажання вчитися малювати, а на дорозі стоїть пан. Так ніби йдеш стежкою, попереду світлий храм здійснення всіх прагнень, а на дорозі збитою лавою стоять "пани". Повишкіряли зуби, повитягали пазурі, повиставляли роги, понастобурчували ікла і ревуть хриплими голосами: "Не пу-устимо!.. Не пу-устимо!.."
X
Дядько Григорій видимо гаснув. Повною господинею в хаті була тепер мачуха. Коли хотіла — йшла, коли хотіла — приходила, й часто-густо сім’я Шевченків зоставалася голодною, бо Оксана перебувала у своєї приятельки Лимерихи. А перебувала у неї тому, що познайомилася там із Богорським. Молодий чоловік та ще на такому високому становищі та ще й тенор — це був непереможний лев взагалі, а для завжди готової для любові Оксани й тим паче. Роман у них наладився зразу. Для Оксани вибір був короткий поміж півмертвим ненависним чоловіком і молодим співцем — побідителем. А Богорський взагалі не перебирав, придержуючися поговірки: ловись, рибка, й маленька й велика.
І часто тепер можна було бачити, як, добре випивши, сидів Богорський у Лимерихи. Однією рукою обіймав Оксану, а другою держав чарку й співали обоє, а п’яна Лимериха підтягала. Потім, регочучися, виходила з хати, зоставляючи пару на самоті.
А в хаті Шевченків мала Оринка підіймала руки вище голови, стараючися засунути в піч непослушний чавун. Малий Йосипко, через два кроки шльопаючися на задок, дибав своїми скривленими ноженятами по долівці, а сліпа Марієчка сиділа коло батька й він сумно гладив її по голівці.
Погіршало дядькові Григорієві. Велів покликати брата Павла. Той прийшов.
Григорій говорив останню свою волю. їм, умираючим, все здається, що їх останні слова на землі, їх заповіти будуть нерушимі.
Бачиш же сам, що Оксана не мати дітям. Вона їх із світу зжене... А найгірше Тараса... Ти візьми його, Павле, до себе — нехай у тебе живе... До школи його пусти — він більше до навуки, ніж до гною.
Хотів було Павло сказати щось... та нехай вже буде так. Згодився на все, обіцяв усе, як то звичайно робиться в таких випадках.
А Тарас? Тарас іще не розумів, щоб так цілком. Хоч і хворів батько, хоч і з ліжка не вставав, але батько іще був батько. Воля його не проявлялася ні в чому — і все ж вона була. Уявити собі, що батька може не бути, Тарас не міг і не хотів об тім задумуватись.
Але прийшло 21 березня 1825 року і батько Тарасів помер. Перед смертю запросив до себе всю рідню й розподілив при ній убоге майно своє: те Катерині, те Микиті, те Орині, те Марійці, те Йосипкові.
— А Тарасові? — здивовано спитав хтось із братів. Хворий помовчав. Багато, мабуть, передумав про цього Тараса на смертній своїй постелі Григорій, бо прорік віщі слова.
(Продовження на наступній сторінці)