— Ну й ми ж їх тепер не милуватимемо!
— А є й такі, що ждуть їх не діждуться" Бачив Мико-лаєнка ? Ходить — наче на Великдень.
— Сурло пузате! Ото ж такі, мабуть, і листівки по селу розкидають.
Перед денікінцями бігла чутка, а подекуди білий вітер розносив білі й листівки: Денікін, мовляв, бореться за добрий лад і законність, мирного люду не чіпає, воює тільки з більшовиками... '
Заможне селянство шепталося:
— Наші йдуть...
Середняки, покищо, трималися пасивно:
— Воно таки краще, коли б тихо — мирно, без бою... Може денікінці справді, нікого не зачеплять. А коли вже битись, то будемо й битись. Від людей не відстанемо.
А проте — всякі були середнячки!
1-й Ставропольський полк зайняв позиції, разом з бакін-цями, на шляхах із с. Богородицького й Розвидьного аж до залізничної колії. Праворуч залізниці, перед вокзалом і далі, в напрямку на с. Розсипне, правий фланг позицій обороняв зводний батальйон і партизани с. Піщанки. Тут на кургані, близько насипу, було прегарне місце для кулеметів. Партизани намагалися, щоб його довірили трьом піщанським кулемет-чикам.
— Там такі метці, що галку вб'є тобі на льоту з кулемета ! Ми за ними, як за кам'яною стіною.
Комбат був завагався:
— Буває, що й стіни падають на голову.
— Та ні, це люди свої... Вони, правда, з середнячків. Один, навіть до прапорщика дослужився. А проте — нічого. У їх же в Піщанці в кожного — жінка — діти.
—1 Ну, нехай буде по-вашому. Я тільки поставлю до їх телефоніста з телефоном, бо дуже таки важливий пункт.
Трохи непокоїла балочка на правому фланзі, зручна для ворожого підступу. Але туди комбат послав надійну заставу з гогожіним, Рябошапкою, Нагнибідою, десятком бакинців, трьома десятками партизан та трьома кулеметами.
Ранком 3 липня колони Казановича й Дроздовського повели наступ ка Піщанку за підтримкою артилерії. Загін Боровського й кіннота Ерделі діяли на флангах та забезпечували тил добрармії. Коли над позиціями вдарили перші розриви шрапнелі, комбат Орловський подався вподовж фронту:
— Держись, товариші! Сьогодні буде гарячий день. Супротивник серйозний, — не тратьте патронів здря. Відступати— забороняю.
Шпак, високий і худющий командир партизанів, з колючими очима на виснаженому обличчі, досадливо відмахнувся:
— Ну куди нам відступати, т. комбате? За спини своїх жінок, чи що?
— Ну гляди мені! Пам'ятайте, що денікінці не милують.
— Та й ми їх по головці не гладитимемо!
Канонада від Богородицького й Розвильної посилювалася. Заговорили батареї дивізії десь у тилу Піщанки, ахнув степ і важка шестидюймовка послала свій перший гостинець офіцерським полкам. Дзвінкими сталевими ударами рваз повітря бронепоїзд, висланий із Тихоріцької.
По кількох хвилинах на підступах до села Піщанки клекотіло справжнє пекло. Супротивник усією силою натискував на лівий фланг, від с. Богородицького та по лінії залізниці. Батарея з Розвільної обстрілювала батальйон Орловського. Густими розстрільнями перебігали дроздовці хвилястим степом, під свинцевим дощем батальйону. Комбат мотався по фронту й підбадьорював бійців:
— Нічого, нічого, товариші! Нехай ось вони вийдуть на рівне. Тут ми їх кулеметами скосимо.
1 враз... І,
Розстрільні залягли, а з-за насипу...
— Ах, гади!.. Кулеметчики проґавили!..
Із-зз насипу виринули офіцерські частини корніловського ударного полку й пішли, своїм звичаєм, у наступ, як на параді, без єдиного пострілу. Це — гіпнотизувало. Це'— наводило паніку. Постріли затріщали безладно й нервово.
Напевне, кулеметчики на кургані поснули, що не помітили ворога ?
Ні, вони не поснули... Вони добре бачили, що за насипом дроздовці й кутеповці дорвалися вже до окопів і вибивають захисників Піщанки багнетами. їм видко було, що на богоро-дицькому шляху супротивник гонить ставропольців до села... Один постріл із нагана — і телефоніст на кургані уткнувся обличчям у свій апарат, а кулемети зататакали зловісним та-рабанним дробом просто по своїх окопах. Комбат Орловський перший упав горілиць і більше не вставав. Десятки поранених полізли" з окопів, побігли назад. За ними, один по одному, більше й більше, підводилися бійці, тікаючи до балочки й сіючи паніку.
— Спасайся, хто може!
Запальний помкомбата, робітник — залізничник Рева з десятком смільчаків подався до кургану:
— Кулеметчики, так вашу...
Але в числі перших він поліг, зметений зловісною мітлою. Розстрільні дроздовців підвелися й кинулися в атаку разом із корніловцями. Наближався цілковитий погром.
Балочка правого червоного флангу, де стояв їз своїм эвеном Рогожін, опинилася в тилу. До неї бігли дезорганізовані бійці, захищаючись від ворожого й свого, зрадницького, вогню. Шлях ворогові на станцію був вільний.
Рогожін пополотнів, побачивши розгром батальйону. Раптом усвідомивши стан, крикнув своїм:
— Товариші! Ні кроку на^ад! Хто побіжить, тому смерть! В степу не сховаєшся,., бо ворог пустить кінноту. Треба затриматися в балочці. їх не багато... Хватайте втікачів.
— Стій, стій! Куди ти біжиш, чума бендерська?
— Ані з місця! А то на багнети піднімемо!
Перших бійціз хватали в обійми й валили на землю, щоб вони отямилися. Інші сами, добігши до гурту, шикувалися в лави. Лави росли й густішали. Підбадьорювали кулемети, що їх тепер на два побільшало. Рогожін не хвилювався. На останній випадок — наган при боці. Він швидко розподілив бійців на чоти й призначив командирів.
— Слухай команду! Звідси нема спасіння. Як побіжимо, то всі поляжемо. А як докладемо дисципліни, то їх поб/ємо. Тільки щоб — жадного пострілу без команди. Рябошанко! На правий фланг! Пильнуй там, як ока, щоб не обійшли.
Полем лунали зойки й постріли, лізли й бігли поранені. І зраз переможне вороже "ура" змішалося з пострілами, галасом і жахливим верещанням. Офіцерська чота добігла до окопів, вибиваючи останніх захисників і піднімаючи на багнети поранених. Били не для того, щоб убити, а для того, щоб помститисл. Били в обличчя, в живіт, випускали кишки.
Рогожін нервово стис у руках ґвинтівку, рвонувся вперед усією своєю постаттю й раптом уткнув багнет у землю.
— Не стріляти без наказу! Бити — на триста кроків! Ря-бошamp;пхо, прийми команду!
І по цім слові кинувся з балочки на зустріч денікінцям. Рябошапка ахнув:
— Ах, ти ж І. — До своїх ?
Сціпившк зуби, він припав на коліно й почав ловити на
мушку знайому метку фігуру.
— Не вте — чеш!.. ? — раз!..
Але Рогожін біг кривими зламами, мотаючись перед фронтом. І тільки тепер побачив Рябошапка іншу постать, що лізла полем, із перекошеним від жаху обличчям, спотикаючись і падаючи. Рябошапка впізнав пишні вуси Нагнибіди, що з-під них рвалися зойки й мольба:
— Голубчики, не кидайте!.. Браточки, добийте краще! Рогожін добіг до нього, підняв поперед себе й поніс назад,
затуляючи пораненого своєю спиною. Рябошапка отетеревів:
— Гавриле Петровичу!.. Отака оказія!
Він безпорадно зірвав з своєї голови заялозений картуз, шваркнув його чомусь на землю, кинув ґвинтівку й вибіг на зустріч. У двох донесли Нагнибіду й доручили його перев'я-іати:
Поранений гістерично сміявся:
— Вони кишки випускають, багнет їм у пузо! Краще кулю в голову!
— Ну, ну, браток, не розпускай соплі! Ми ще повоюємо! По суворому обличчі Рябошапки перебігали м'які проміні.
Очі соромливо одводав набік.
— Рогожін!.. По гроб жизні... Ти знаєш, я тебе ледве...
— Ну — ну, годі, годі І.. Ворог близько... Гайда на місце!
Офіцерський загін перешикувався й наступав тепер широкою розстрільнею. Останки батальйону ледве стримували нетерплячку. Багатьом рука тремтіла на спусковій клямці, але Рогожін пильно додивлявся людей:
— Ждіть команди, ждіть команди, товариші!
Нарешті зовсім близько офіцерська лава кинулася в атаку.
Рогожін подав команду. Застрочили кулемети свою криваву стрічку, сипнув назустріч густий дроб пострілів із рушниць. Скошені широкою косою офіцери падали, але решта бігла, не помічаючи в кривазому похміллі, як порожніють їхні лави.
Червоні бійці били вже на вибір, били захоплено, відчуваючи, як з кожним пострілом росте перемога. Рогожін стріляв, не роздумуючи. Бив за поранених і поколотих, бив за свої колишні власні помилки й за пропащі надії. Крізь грім випалів не розібрав голосу Нагкибіди:
— І я, товаришочки, і я... Дайте ж і мені відплатити, багнет їм у пузо!
Нагнибіда з перев'язаною ногою ліз із балочки на косогор, із Гвинтівкою в руках.
— Семене !.. Чорт...
— Не твоє діло! Я стріляю краще твого!
З Нагнибіди справді був стрілець усім на диво. Спокійно брав на мушку облюбованого ворога й знімгв його без промаху. Бив і приказував:
— Тебе, сопливенького, я промину, тинам не страшний..* А цього барбоса мордастого угегекаю... Получай!.. І ти, золота почваро, молися своєму дурному богові, — зараз тобі каюк... Ур-ра товариші, наша берьоть!..
Ворожі лави не витримали, захиталися, повернули назад, на зустріч своїм. Рогожін вискочив із балочки.
— Стій!.. На запобіжний звод!.. У багнети!.. За мною бігом — марш!
(Продовження на наступній сторінці)