Країна приступила до впорядкування свого життя на нових підвалинах. Почалося дальше й глибше соціально — класове розшарування. Досі переважно більша частина козаків — фронтовиків билася спільно з городовиками проти військового уряду, проти керенщини, калединщини, корніловщини. У тих і в тих була мета — повалити владу буржуазії, офіцерства, чиновництва, земельних і промислових магнатів, — на цьому козаки погоджувалися з городовиками. Але Жовтень повів до глибшого розшарування. Основну масу городовиків становила безземельна, безправна біднота,— серед маси ж козаків були й високо землезабезпечені хазяї. Перші не мали й ступня землі та платили оренду, навіть, за садиби, а багаті козаки без найманих рук не могли обробити своїх величезних наділів. Звісно, там і там були свої визискувачі й визискувані. Були й серед городовиків павучки — крамарі, підприємці, грошовиті власники, — була й між козаками біднота, що не вилазила з наймів. Але куркульська частина козаків була хазяями доно — кубано — терського краю, а городовики — наймитами, заробітчанами. Так чи так — земельне питання не однаково розв'язувалося для тих і тих.
Основні земельні зайвини на Донщині, Кубанщині й Тер-щині були в станичних наділах. Військові запасні ділянки та
приватно — власницькі маєтки найменшою мірою не могли задовольнити городовиків. Золотопогонна "демократія" Кубані, Терека й Дону якраз хотіла цією подачкою замазати очі безземельним, ухваливши передати їм землі казенні й приватно — власницькі. Та це не поліпшувало справи і городовики поставили руба перерозподіл станичних наділів, що сягали пересічно 10—20 — ЗО десятин на душу.
Приблизно те ж було й по кубано ставропольських селах, де "корінне44 селянство, приписане до громад, мало добрі наділи (на Ставропольщині — по 14 десят. на душу), а городовики поневірялися по наймах.
Цей стан використала козача буржуазія, щоб на деякий час перетягти на свій бік середняцьку масу козацтва. Вона загострила увагу на сословно — помістних привілеях козацтва, викоханих самодержавством, і постазила козаків, крім найбідніших та най свідоміших, груди на груди з городовиками.
Заможне козацтво, насамперед, зрозуміло, що йому доведеться поступитися своїми хазяйськими привілеями, і куркульська душа доно — кубанського "хазяїна44 забунтувала. Почалися повстання, бандитські змови й заколоти. Окремі загони все частіш і частіш проривалися в Задонські степи, до дені-кінців. Куркульська частина козацтва й селянства подавала руку поміщикам і генералам. Поміщики й генерали простягали руку за кордон, до тамтешніх своїх спільників.
Допомога прийшла несподівано й швидко. В березні місяці Українська центральна рада порозумілася з німецькими генералами й запродала їм Україну за миску самостійницької сочевиці. Німецьке військове командування підбило під себе українські землі від Збруча аж до Таганрогу, прогнало Центральну раду й посадило ясновельможного пана гетьмана... Апетит, кажуть, приходить під час їди...' В травні місяці німці просунулися з України на Дон і допомогли козачій верхівці скинути радвладу й утворити самостійне "Всевелике військо Донське44 на чолі з військовим отаманом генералом Крас-новим. Щедрою рукою німці посилали на Дон гармати, Гвинтівки, набої й хазяйською рукою вивозили з Дону пшеницю, сало й м'ясо. Ціною таких добросусідських послуг генерал Краснов зміг мобілізувати, озброїти й виставити проти більшовиків 137 тисяч бійців — армію досить велику, навіть, для "Всевеликого війська Донського44.
Але генералам кайзера Вільгельма й цього було мало: вони вже мріяли про Україну № 2, з отаманом Красновим на чолі. Вийшовши на фронт станиці Батайської і висадивши німецький десант на Таманському півострові, вони стали на порозі Ку-банщини й порадили генералові Краснову відновити Південно-східній союз, під вивіскою Доно — Кавказького.; З волі пана німецького коменданта відбулося на Дону дві наради біло-політичних діячів Північного Кавказу, що опрацювали проект
4. П. Каоельгородськнй—-Шургян 81
Доно — Кавказької держави. Деякі пакти його варті історії^ або ж сторінок гумористичного альманаху.
"Пакт 1 — й. Доно — Кавказький союз складається з самостійних держав: Всевеликого війська Донського, Кубанського війська, Терського війська, Астраханського війська, й Союзу гірняків Північного Кавказу й Дагестану.
Пакт 5-й і 6-й. На чолі Союзу стоїть верховна рада з отаманів Донського, Кубанського, Терського, Астраханського й голови Союзу гірняків. При верховній раді періодично збирається сейм із представників від населення. Сейм виробляє державні закони, що їх затверджує верховна рада.
Пакти 4-й, 8-й, 11-й. Союз має свій флаг, печать, гімн, спільну армію і фльоту, спільну монетну систему, кредитні білети, поштові марки й тарифи.
Пакт 12-й. Союз дотримується невтралітету з усіма державами. Боротиметься тільки з більшовиками на власній території.
Пакт 13-й. До складу Союзу зачисляється Ставропольську й Чорноморську губернії, Сухумську й Закатальську округи і, з стратегічних міркувань, південну частину Воронізької губернії, з містом Воронежом, та частину Саратівської губернії з Саратовом, Камишіним, Царициним і Сарептою1*.
Як бачимо, невтралітет новоявлених доно — кавказьких імперіялістів починався з анексії кількох губерній і округ, що загалом створювало територію, більшу над український гетьманат, лрк
Антанта, розгромивши німців, не дала часу здійснити цей проект. Але й без Доно — Кавказького союзу "Всевелике військо Донське" стало за надійну підпору нової збройної боротьби проти радвлади. За його спиною денікінська армія росла, формувалася й озброювалася. Німці постачали зброю генералові Краснову, генерал Краснов передавав її Денікінові.. —Так народився в степах Північного Кавказу білий шурган, що закрутив, замів білими полками з Дону до Терека й Да-ґестану, вирвався на українські простори, докотився до Орла Й Києва, і тільки тут розбився о груди робітничих батальйонів-Революційна боротьба на Північному Кавказі мала свої особливі труднощі: слабий зв'язок із центром, недостатнє постачання бойоприпасів, незначне прошарування бойових частин пролетарською масою та слабий партійний обхват їх. Проте єдина воля партії сотнями способів скерозувала цю боротьбу в річище класових боїв єдиного пролетарського фронту.
Кожна радянська республіка Північного Кавказу (Кубан-щина, Ставропольщнна, Терек) мала свою армію, що підлягала єдиному головнокомандувачеві, призначеному центром. Проте ці сили розпорошувалися на місцевих фронтах, часто другорядного значення. Коли Денікін розпочав свій наступ, виникла потреба централізувати всю боротьбу й підкорити її єдиному краевому партійному органові.
4 липня 1918 року в Катеринодарі відбувся 1-й Північно-Кавказький з'їзд комуністичної партії, з участю представників кавказького крайкому т.т. Орджонїкідзе й Мдівані. З'їзд визнав недостатній зв'язок партії з масами, брак масово-організаційної роботи й слабий обхват парткерівництвом революційного руху. Щоб залізною рукою партії організувати й повести далі справу боротьби з контрреволюцією, з'їзд обрав Північно-Кавказький краєвий комітет і виніс ухвалу домагатись об'єднання всіх північно-кавказьких республік в одну.
5 липня краєвий з'їзд рад Північного Кавказу розв'язав цю справу, ухваливши створити "єдину Північно — Кавказьку республіку, як частину РРСФР", "для остаточного зміцнення завоювань соціалістичної революції й радвлади та для організації успішної боротьби з бандами німецьких, турецьких, грузинських, денікінськнх та інших контрреволюціонерів".
Проте ворог стояв уже на підступах до Катеринодару і фактично краєві органи змогли розгорнути свою роботу тільки пізніше, в мЬмент іще більшої небезпеки для справи революції.
На початку червня червона армія Північного Кавказу складалась із 10 стрілецьких колон по 8—10 полків. Найсильніші три групи, по 25 — ЗО тисяч бійців, розташовані були в трьох найважливіших пунктах. На фронті Азов—Батайське—Кущовка стояла армія Сорокіна, підсилена українськими партизанськими частинами, що під тиском німців одійшли з Катерннославщкни, Полтавщини, Харківщини, Донбасу. Далі, на денікінському фронті, в районі Ягорлицької — Білої Глини вартувала "сталева дивізія" Жлоби, спільно з ставропольськими частинами. Нарешті, від Білої Глини до Торгової, на межі Ставрополь-щини, стояла дивізія під командою Федька, з чималими загонами ставропольських партизанів. Крім того на Таманському півострові проти німців діяли окремі таманські частини, загальним числом близько 25 тисяч бійців.
22 червня генерал Денікін, поповнивши свою армію донцями, кубанцями та окремим технічно й чисельно міцним загоном полковника Дроздовського, що прийшов з румунського фронту, вирушив на Торгову. Оточивши станцію трьома колонами, він узяв її 25 червня, відкинувши царицинську групу червоних бійців —за Манич. Кубано — Ставропольська дивізія Федька відступала, з боями на лінію: Незамаєвка—Біла Глина—Ведмеже, де спільно з "сталевою дивізією" Жлоби мала затримати Денікін а. 1-й Ставропольський і Бакинський полки зайняли село й станцію Піщаноокопську, між Торговою й Білою Глиною.
Село готувалося до рішучого опору. Розгром сусідньої Лежанки не минув даремно. Вся біднота вийшла рити окопи, або ж вступила до партизанських загонів. Агітувати не доводилося: перший корніловський похід сам за себе агітував. Рогожін чув у селі на кожному кроці:
— Пани та генерали йдуть землю одбирати...
б* 8а
— Ці не помилують!.. Пам'ятаєш Лежанку ?
(Продовження на наступній сторінці)