Так. . Ось, незабаром, він уступить у перший бій... У перший бій — не з німцями чи з турком, а з своїми ж таки недавніми братами, з колишніми кумірами... Корнілов і Алексеев! Денікін!.. Чи думав він у військовій школі, готуючись убивати людей, що йому доведеться стріляти у такі лискучі погони ? А втім — не почував уже ні сумніву, ні вагань; усе думано й передумано— Дивно тільки, що якась пустка опанувала душу перед боєм. Увага розпорошувалася, думка перескакувала на дрібниці. Пісня жайворонків... Золота хмаринка над головою... Сіра муха сіла на холодну сталь Гвинтівки, розправляє крила й чистить тоненькі ніжки.
Що їй до людських трагедій ? Вона любісінько грітиметься й завтра на сонці, а я...
— П-е-т-р-о-в-и-ч-у... Г-л-я-н-ь... К-а-д-е-т-и!..
У далині блиснуло сонце на багнетах. Широка бинда невеличких фігурок випнулася на гребінь хвилястого шляху й посунула в падину. Враз десь позаду, в селі, ударила батарея і шрапнель, захлинаючись, пролетіла над головами й розірвалася битим склом у степу. Знов і знов, частіше й частіше, нижче й нижче... Хтось невідомий трощив велетенські склянки над головами корніловців і дим розривів запльовував ясне небо. Видно було, як колона спинилася й перешикувалася. Якісь частини пішли в обход флангів, а кіннота марш-маршем метнулася в балку.
По кількох хвилинах бухнули десь ворожі батареї і ґра-нати з сердитим бурмотінням шваркнули свої вибухи просто в мереживо садиб і вулиць.
— Бу-бух!.. Бух!..
Зататакали кулемети, затріщали постріли з Гвинтівок. Мар-ківський офіцерський полк ішов, як на параді, просто в лоб червоним позиціям. Рогожін стріляв разом з усіма на одинокі фігури, покинувши всяку обережність, підвівшись на одно коліно. Спочатку ворушилася думка:
— Оцей високий — чи не Фролов бува ? А то — чи не Єргушов ?
А потім окремі постаті злилися в одного багатоликого ворога, що ніс на своїх багнетах старе життя, з новими утисками й заколотами. І він бив, уже не вибираючи. Раптом почув, як Рябошапка підліз до нього й сердито-дбайливо гукнув:
— Ляж, тобі кажу! Смерті не шукають. Вона й сама знайде, як треба.
Оглянувся на нього п'яними від захоплення очима:
— Я її не собі шукаю... Я он отим, що йдуть, її вишукую.
Канонада все дужчала. Розстрільні наближалися. Двічі —тричі земля в окопах ахнула й метнулася вгору з шматками м'яса. На селі, позаду, частіш і частіше рвалися гарматні. І раптом червоні батареї замовкли... Що сталося? Невже обійшла ворожа кіннота? Рогожін глянув праворуч і очам своїм не повірив: правий фланг зірвався з окопів і біг назад, до села, а з балочки пішли в атаку корніловці.
— Обходять...
Ворухнулася гостра думка: треба б доброї команди!.. З півдесятка кулеметів з флангу!.. Ах, навіщо він пішов бойцем, коли так мало керівників?
— Петровичу, тікай!..
— Що таке?
Але бійці й самі не знали, що сталося. Потім виявилося, що артилеристи дивізіону перші кинулися тікати, побачивши перед себе на лівому фланзі корніловський ударний полк. За ними сипнули в степ третя й четверта роти дербентців. А трохи згодом уже цілий полк у безладді мчав широкими вулицями, кидаючи село на призволяще.
Ворожі кулемети й гвинтівки сипнули свинцем у фланг і в спину. З переможним "ура" марківці кинулися на окопи. Останнє вражіння Рогожіна було: ось — ось зімнуть утікачів і піднімуть на багнети. Пригадав, що з вітряків мали вдарити по ворожих розстрільнях кулемети. Не знав, що кулеметчики втекли з ними поперад усіх. Кинувся до вітряка, але раптом гарячий шершень уп'явся йому в скроню і він упав обличчям на вогку землю. Отямився зразу ж, обмацав голову: не так рана, як контузія. В голові гуло і в очах коливалася жовта земля. Кров заюшила все обличчя. Вистачило сили одкотитися під вітряк і заховатися в зрубі.
Бій затихав, починалася бойня. Полк марківцїв, дорвавшись вигону, добивав поранених і полонених. Одинокі безладні постріли, зловісне чвакання багнетів у живому тілі, хряск прикладів і звірячий смертельний вереск зливалися в жахливу літургію богові війни.
Рогожін міцніше насунув шапку на свою рану Щ припав до щілини зрубу. З вулиці вигнали кілька десятків селян. Невисокий на зріст генерал, у білій папасі, зсунутій назад, і в теплій ватянці, промчав мимо на кріпкій степовій конячці, кинувши коротко:
— Розстріляти!
Рогожін ледве не ойкнув: біла армія надто безцеремонно показувала свої вовчі зуби. Він уп'явся очима в групу засуджених. Кілька солдатських шинелей, можливо, належали фронтовикам. Решта — звичайна селянська молодь, і, навіть літні бородачі, що просто випадково попалися на вулиці. Обличчя— жахливо перелякані, почасти гнівно — обурені, або ж покірно-байдужі. Невже здійметься чиясь рука?
Але рук таких знайшлося досить. З офіцерських лав вийшло кільканадцать добровольців, підвели гвинтівки й почали безладну стрілянину. Стріляли без команди; кожен вибирав собі жертву за жертвою, ніби поспішав. Постріли сплелися з стогоном, криками, мольбою. Кілька душ кинулося тікати,— їх догнали й підняли на багнети.
Рогожін не одводив очей і, здавалося, з кожним ударом хтось утискував йому в груди гарячу вуглину: дак ось вони, визволителі Росії, захисники людських прав і свободи! Скинуто машкари, викрито звірячі обличчя! Нічого людяного,— тільки безмежна класова ненависть і безоглядна помста. Винищити найактивніших, а решту поставити на коліна — ось уся програма їхнього визволення!..
Жоден з полонених не зостався на ногах. У купі побитих ворушилися, плазували й стогнали недострілені люди. Частина офіцерів кинулася добивати їх багнетами й прикладами. Раптом із купи зірвався на ноги якийсь молодик і побіг вигоном до хат, мимо вітряка. За ним погнався високий, худий капітан із багнетом напоготові. Але юнака підганяв смертельний жах: офіцер відставав. На допомогу йому кинувся немолодий уже прапорщик, напевно з запасних, похапцем витягаючи револьвер. Решта стежила за вловами, як за спортом.
Рогожін упізнав дідового Михайла. Пострілом йому розвернуло всю щоку. Божевільні очі лізли на лоба, рот захлинався в крові й жахливому заячому верещанні. Він біг до своєї хати, але сил не вистачило: упав і плазував далі. На зустріч йому, спотикаючись і плутаючи старечими ногами, поспішав з двору дід Микола, без шапки, в білій сорочці, сам білий, як снігова пелена. Впав біля сина на коліна, загородив його й простяг руки з мольбою:
— Паночку!.. Голубчику!.. Один же він!.. Змилуйтеся!. Татом вашим, мамою вашою молю!..
Офіцер з розбігу спинився й обличчя йому перекривила смертельна ненависть. Він задихався й ковтав слова:
— А — а ?.. Татом — мамою ?.. Ось тобі... за тата — маму!. Р-раз!
Багнет із хруском увійшов у старі груди й перекинув діда Миколу горілиць. Капітан смикнув назад, але не міг видрати зброю з ребер. Брудно вилаявся, наступив ногою на груди, вирвав багнет і вдарив іще двічі. Тим часом прапорщик добіг до Михайла й незручно випалив йому просто в потилицю. Плюнуло з небо червоно-рожевими шматками й заляпало офіцерові обличчя. Він витяг хусточку і з огидою витерся. Руки йому тремтіли. Дістав із кишені цигарницю й закурив. Високий капітан підійшов до нього червоний і захеканий. З усього видко було, що йому неловко: з старого, трухлявого діда була не така вже показна бойова здобич. Сонце і вітер гралися срібною дідовою бородою, а біла сорочка дужче й дужче пломеніла кольором мучеництва, кольором революції. Руки дряпали землю в останніх корчах.
Капітан злісно кинув:
— Сволота! Він іще сміє тата — маму моїх поминати! Тата мого... ви тільки подумайте І.. Старого, заслуженого генерала— коліном з маєтку... 1000 десятинок — як золото!.. Маєток спалили, землю поділили ..
Прапорщик похмуро підхопив:
— А в мене — 800 і ґуральню...
— От вам — наш богобійний, поштивий, лагідний мужичок! Ні, годі з ними панькатись!.. По трупах їхніх повернемось назад.
— Так... А решту — на коліна! Під чобіт! І — гей, до ярма, бидло!
Вони пішли назад і до Рогожіна долітали уривки:
— Я з ними не церемонюсь... фізична потреба...
— ... і молодичок...
— В поході, знаєте, зголодаєшся... А в селі є такі дівчатка ...
Вітер доніс похабний сміх.
Колона рушила далі широкою вулицею. Постріли в селі не втихали. Двори й хати мов завмерли: ні живої душі. Затаїлася Лежанка, мовчить.
А на вулицях її — 507 селянських трупів... За три офіцерських.
Другого дня корніловці виступили до станиці Плоської, круто повернувши на південний захід, на Кубанщину.
Рогожін ледве добрався до дідового двору, знесилений раною й спрагою. В хаті лежали на лавах, головами до покутя обмиті й одягнені в далеку дорогу, трупи діда Миколи й Михайла. Зрадила євангелія! Не виручив і багнет у невмілих, не організованих руках!
Перепочивши трохи, Рогожін вирушив на Ведмеже розшукувати свою частину. Душа зашкарубла в першій сутичці з "носіями права й законності", "визволителями Росії".
Здавалося, армія Корнілова сама йде в пастку. Їй заступала дорогу залізниця з двома найсильнішими стратегічними пунктами: Тихоріцька — Кавказька. Тут ждали численні загони Автономова, бронепотяги, важкі гармати. Далі до самого Катеринодару йшов трикутник двох залізничних ліній: Тихоріцька—Киреновська—Катеринодар і Кавказька—Усть-Лабінська—Катеринодар. Кінець цього трикутника, під Катеринодаром" був у руках Сорокіна. Все було готове, щоб оточити, стиснути й роздавати невеличку корніловську армію.
(Продовження на наступній сторінці)