Батальйон ударив навздогін, змітаючи втікачів. Зустрічні офіцерські лави не мали змоги стріляти: зім'яті своїми ж розстрільнями, вони попали під багнети. Поле встелили трупи денікінців. Решту відкинули за колію.
З кургану добре було видко підступи до Піщанки. На лівому фланзі колона Казановича ввірвалася в село. Дроздовці, на плечах бійців, дійшли до вигону й прокладали собі дорогу багнетами. Піщанка дорого віддавала кожен клапоть своєї землі. Супротивник підтяг резерви для остаточного вдару.
Рогожін перешикував своїх бійців фронтом до залізниці, лівим флангом до станції, звідки бронепоїзд мів кулеметами по колонах ворога. Ще раз пояснив:
— Позиції боронити до останнього! Коли денікінці візьмуть село, нашим доведеться відступати на Розсипне й Білу Глину.
Але червоні ще не думали віддавати село. У їх уже був досвід численних боїв із білими: милости не жди." В улицях і на вигоні йшов останній жорстокій бій. Із хат вибігали старі діди з мислівськими рушницями й стріляли з — за тинів на офіцерів. У кого не було зброї, взялись за вила й сокири. Такого опору денікінці ще не бачили.
— Ур-ра!.. Бий золотопогонників!..
Іще один удар — і ворога погнали за околицю.
По кількох хвилинах на правий фланг примчав на запіненому коні командир полку. Оглянув позиції й задоволено розгладив вуса.
— Слава, слава... А де комбат ?
— Убито. ♦
— А заступник його?
— Убито. '
— А командир роти, нарешті?.. Хоч один?
— Усіх убито, т. командире! Комполку повагом стяг з голови шапку:
— Т — так.., Хто ж вас вів ?
— Ось... тов. Рогожін...
Комполку пильно оглянув обтріпану, запорошену, потом £ кров'ю забруднену постать.
— Ти хто такий?
Ховатися далі було б незручно.
— Рядовий 1-ї роти Бакінського полку, колишній хорунжий Рогожін.
— Ну так от що, т. Рогожін... Бійців у нас досить, командирів обмаль. Ведіть батальйонні далі. Піщанку... (він запнувся)... Піщанку доведеться віддати. Кінний дроздовський полк обходить нас від Лежанки. Вам треба щонайдовше туг затриматися, щоб нам можна було одійти на Ведмеже. Вас підтримає бронепоїзд.
— Слухаю, т. командире!
Чверть години після того підійшли денікінські резерви й бій запалав із новою силою. Щё раз дроздовці заскочили в село й ще раз вибили їх звідти багнетами. Нарешті широкий обхват позицій і настирливі атаки офіцерських полків зробили своє: Піщанка дісталася денікінцяц. Частини дивізії Федька одійшлн на Ведмеже й Білу Глину.
* *
Денікін кинув на Білу Глину усі свої сили. За нею — Ку~ банщина. На Кубані ждуть його козаки,— це він тепер твердо знав.
На фронті Незамаєвка — Біла Глина — Ведмеже виставили проти денікінців близько 40 тисяч бійців. Краща в армії "сталева дивізія14 Дмитра Жлоби обороняла Білу Глину. Ім'я її командира, шахтаря з посьолку Ханжонкового на Донбасі, гриміло по всій Кубані. Головнокомандувач Калнін вважав, що цього заслону було досить.
6 липня колони Боровського й Кутепова прорвали фронт, обійшли Білу Глину з півночі та з півдня й разом з дроздов-цями ввірвалися в село. Броневик дроздовців кидав снопи вогню й свинцю просто в обличчя червоним бойцям. Село, горіло. Оточена досвідченим ворогом дивізія ледве вирвалася з ворожого кільця й відійшла на Тихоріцьку.
Аж тепер Калнін зрозумів, яка страшна небезпека насувається на Кубань. Стоп'ятидесятитисячну червону армію, розкидану по різних фронтах, денікінці били частками, поповнюючи свої лави козаками, заможними селянами, офіцерами. 22 червня виступило в похід проти Торгової 10 тисяч денікінців, а до Тихоріцької, не зважаючи на великі втрати, підійшла вже 15-тисячна армія.. Проте на позиціях під Тихоріць-кою стояло понад ЗО тисяч червоних бійців, з могутньою артилерією, чотирма бронепоїздами, броневиками, цілими вагонами боєприпасів.
13 липня, проти ночі, Денікін оточив тихоріцькі позиції трьома колонами, зламав лівий фронт, ударив на Ставропольську дивізію й погнав цілу армію в безладді, сіючи паніку й загибель. Головнокомандувач Калнін ледви втік, напіводяг-нений. Кілька чинів штабу загинуло. Армію, в залізному колі денікінських ударних полків, громили до півдня з гармат і кулеметів, вибивали її багнетами, доки деморалізовані частини прорвалися й пішли двома шляхами : на Катеринодар і на Кавказьку. Переможцям дісталося 50 гармат, бронепоїзди, броневики, вагони ґвинтівок, кулеметів, боєприпасів, муки, цукру, чаю.
Катеринодар охопила тривога. 18 липня президія ЦВК Північного Кавказу зібралася на засідання, спільно з головнокомандувачем Калніном і представниками штабу. Настрій був пригнічений.
Калнін, людина чесна й політично витримана, але без найменших здібностей командарма, цілком розгубився під тиском подій. Його доповідь виявила жахливий стан червоної армії.
— Сили денікінців ростуть. Кожна станиця виставляє їм по 300 й більше готових, озброєних бійців. А в лавах червоної армії поширюється деморалізація. Під Тихоріцькою бився тільки правий фланг,— лівий зразу ж кинувся тікати. Тов. Чистову дано наказ вирушити на Білу Глину, але він його не виконав.
— Денікінці буквально розгромили тихоріцьку групу. Ставропольські частини в безладді відійшли на Кавказьку — Армавір. Невелика група відступила в напрямку на Катеринодар і тепер займає станцію Станічну. Надіятися далі на перемогу неможливо, бо частини не виконують бойових завдань.
Головнокомандувач, зрозуміло, не сказав, кого треба винуватити за таку деморалізацію.
— Що ж робити ?
— Єдина надія — на Сорокіна...
— Як?.. На Сорокіна?..
— Так, на нього... В такий тяжкий момент ми й на це мусимо піти. Вчора я наказав йому вирушити на Тихоріцьку, залишивши азовсько-ростовський фронт. Однако вести наступ на німців ми не зможемо. Сорокін запропонував їм мир, погоджуючись відступити аж до Каяли.
Проте начальник штабу головкома Лазаревський і в цьому плані не бачив виходу:
— У нас, правда, є ще 100 тисяч бійців для наступу на денікінців. Але це вже не армія. Немає ні дисципліни, ні патронів, ні гарматнів. На мою думку — треба прохати допомоги в німців і спільно з ними виступити проти контрреволюціонерів.
— Що? Запрохати до себе німців?
— Так. Треба піти на угоду з ними.
Член ЦБК Акулов ледве зміг говорити, через обурення:
— Оце вже договорилися докраю! Вас нічого не навчила окупація України! Ви забуваєте політичну сторону справи. Не можна єднатися з німцями проти контрреволюціонерів, бо їм контрреволюціонери миліші. Німці, безумовно, використали б З^году з нами, щоб посадити нам другого Скоропадського.
— Я вважаю таку пропозицію за панікерську,—гаряче кинув молодий помічник головнокомандувача Альохін: — У нас є досить бійців. Треба зняти армію з тамакського фронту та з інших, таких же, другорядних фронтів. Треба організувати єдину, міцну армію, кинути її проти Денікіка й задавити дені-кінщину в корені.
— Це — не реальний план, — запротестував Калнін:—у нас немає надійно-організованих частин, а є тільки партизанщина. Частини щодалі розкладаються. Моя остаточна пропозиція — передати командування всією Кубанською червоною армією т. Сорокіну. На нього — вся надія, — його частини ще вірять йому.
Але ця пропозиція повисла в повітрі без підтримки. Ім'я Сорокіна не викликало довіри. Всім іще пам'ятна була авто-номівщина, подвійна політика вній самого Сорокіна, його п'янка, одверта зневага органів влади, диктаторські звичкц.
За пропозицією голів — ЦВК Рубіна й райкому Крайнього вирішили обмежити дальші воєнні дії обороною Кубані проти денікінців. Армію Сорокта зняти з азовсько-ростовського фронту. Таманську групу перекинути до Катеринодару.
Події розвивалися грізно й бурхливо. Білий шурган віяв степами кубано— ставропольськими на Катери но дар, на Армавір, на Ставрополь. 20—25 липня полки Дроздовського й Казаковича змели останки армії Калніна з Виселок і Коре-новської аж за станцію Динську, ЗО верст од Катеринодару. Тільки таманцям пощастило затримати їх і, навіть, потіснити з Динської. 18 липня колона Боровського взяла ст. Кавказьку й відкинула червоні частини на Армавір. 21 липня загін полковника Шкуро, проскочивши з Терека, захопив Ставрополь. 27-го добровольці взяли Армавір.
Сорокін — талановитий і рішучий командарм, але властолюбна, невитримана, дріб'язкова й легковажна людина — вирішив, що настав час виступити в славетній ролі кароднього героя, спасителя Кубані. Катеринодарський погром Корнілова він приписаз, звичайно, своїм здібностям, а не піднесенню робітників і мужності червоних бійців. У сорокінській армії жила віра в Ного бойовий талан і вдачу. Він іще вмів повести за собою полки в криваву січу, на смерть чи на перемогу. і
Одвівши свою армію з ростовського фронту в район ст. Тимошівської, Сорокін звідти раптом кинув її на Коре-новську; розбив 28 липня денікінців, розметав ударні полки Дроздовського й Казановича й повів наступ на Виселки.
Центральний виконавчий комітет Пізнїчного Кавказу мусів узаконити готовий факт і призначив Сорокіна на головнокомандувача всіма озброєними силами Північного Кавказу.
(Продовження на наступній сторінці)