Кіндрат Антонович. Це Олеся як провіда, що Леонід стратив себе, якраз чогось налихотворить. Щ£, борони, Боже, коли б і вона не наложила на себе ручок!.. Оці образо-вані люде, то вони якісь легкодухи, нетерплячі, зараз голову в петлю або кулю в лоба! Та невже ж я мусив Левонідові доплатити?.. А що ж би люде сказали? Дурнем прозвали б мене, скаженим!.. Бо таки дурнем і був би, був би скаженим, і тоді мене слідовало б посадовить в самашедший дом. Чогось так моторошно стає на серцеві, як подумаєш: живий був чоловік, а потім взяв та й застрелився... Не винен я в тім, а ніби винен... Не знаю, чи сказать Олесі зразу, чи нехай довідається, як сама прочита? Було б мені дати Леонідові з тисячу рублів, нехай би доїхав до Петербурга та там вже... А то в Харкові. Черстве у мене серце, жорстоке... Треба буде з Олесею мнягче... Серце у неї золоте, правдиве... І вродиться ж отака! Дивина!.. В кого вона?.. *
ЯВА б
Павло і Кіндрат Антонович.
Павло. Що ж ви, господин хазяїн, общитали мене та й мовчите?
Кіндрат Антонович. Як ти посмів через горниці пройти, хто тебе пустив?
Павло. Як перш ходив сміливо, так і тепер пройшов; що мені, дивина по горницях ходить?
Кіндрат Антонович. Хто тебе провів, питаю?
Павло. Ніхто, сам пройшов. Сам знаю всі ходи і переходи. Пожалуйте злотого!
Кіндрат Антонович. Якого злотого?
Павло. Мого, котрого ви мені не додали.
Кіндрат Антонович. Коли ще був рощот, а ти тепер тільки полічив?
Павло. Так що ж, що тепер? Перелічив і бачу, що ви мене обмошениичали. Віддайте злотого, бо так нечесно!
Кіндрат Антонович. А скільки ти мені посуди перебив, то я того не лічу. За віщо я тебе прогнав? За те, що одинадцять тарілок розбив!..
Павло. То другий рощот... Віддайте злотого!
Кіндрат Антонович. Піди геть! Я тебе велю з двору в шию вигнать!
Павло. Руки короткі!
Кіндрат Антонович. Що таке? Ах ти ж... Павло. Та не вдариш. А вдариш, штрап заплатиш! Кіндрат Антонович. Геть мені зараз! (Наступа на нього.)
Павло. Та не вдариш. Віддай злотого, тоді й піду!
Кіндрат Антонович. Я тобі не винен!
Павло. Не віддаси?
Кіндрат Антонович. Не віддам!
Павло. Не віддаси?
Кіндрат Антонович. Сказав раз, і шабаш.
Павло. Ти ще Павла не знаєш, дасться він тобі взнаки!
Кіндрат Антонович. Гей! Хто там є у дворі, візьміть цього скаженого відсіля!
Павло. Я тобі злотого не подарую, я тебе спалю!
Кіндрат Антонович. Що? А хто там є, ідіть 'сюди! Чуєте, що він говоре? Постривай же, завтра становому на тебе донесу!
Павло. Я твого станозого так точнісінько боюсь, як і тебе. Мене, може, нанято за лакея до генерала 5Іновського, так от ти і знай, хто такий тепер Павло! А ти думаєш, що я в тебе знов чередником буду! А не діждеш. А злотого я тобі не подарую! (Пішов у хвіртку.)
Кіндрат Антонович. Чого доброго, ще й справді підпале. Він скажений! Тепер кожного остерегайся. Он як розпаскудився капосний народ!.. Чуєш ти, кручений, вернись! (Убік.) Хай йому лихе з його ЗЛОТИМ! (ДО Павла, котрий заявляється на хвіртці.) На тобі злотого! Хоч я тобі і не винен, але у мене охота є подарувать тобі!
Павло. А у мене нема охоти подякувать, бо він мій! (Взявши гроші.) І з тим хоч і до свиданія, господин лакей!.. (Пішов.)
Кіндрат Антонович. Ніколи з мугиряки не жди добра: він тебе щоразу радий у ложці води утопити! (Іде в будинок.)
ЯВА 7
Олеся (хутко біжить). Зараз довідалась, що Леонід Петрович застрелився!.. Я батькові у вічі виявлю всю його провину, виявлю так, як вона у моїм розумові склалася, а потім хоч і з кручі в річку головою! (Прислухається.) Що?... Либонь, Власів голос? (Зупинилась.)
ЯВА 8
Влас і два старости проходять за барканом.
Староста. Бач, ще й не стемніло гаразд, як ми управилися, потому понімаємо, як і що! Іди ж, скликай на сватання товаришів.
Пішли.
Влас. Спасибі вам! (Убік.) Коли б швидш звінчатись!.. На котру мати сказали, ту й посватав. Ніколи навіть і не балакав з нею, а тепер посватав і злучимось навік... Цікавий буде шлюб... Вволив материну волю, Нехай знають, який я покірливий! (Схопив себе за груди.) Пропаду!.. А так мені й треба, щоб не розпускав серця, не задивлявся на нерівню! Олександра Кіндратовна хотіла зо мною погратися, як кіт з мишею?.. Ні, я тобі не виграшка!..
Олеся (підходе). Власе! Насилу я тебе зустріла. Я тобі хотіла сказати...
Влас (кланяється). Не треба більш розмови, все вже сказали... Просю вас, Олександро Кіндратовно, на весілля.
Олеся (з жахом). Що таке?
Влас. Побрав рушники у Олесі Гринченкової. Весілля в неділю. Прощавайте!.. (Хутко пішов.)
Олеся. У Олесі?.. І вона Олеся? То це ти їй приспівував: "Без тебе, Олесю, сонечко не гріє..." А я думала, що мені, я маріла!.. Власе-Власе, за віщо ж ти так знущався надо мною? (Упала на лаву.)
ЯВА 9
Марфа Варфоломіївна і Олеся.
Марфа Варфоломіївна. Вже стемніло. Певно, Олеся з ним розмовля за барканом. Ану, підкрадуся та послухаю. (Іде і натикається на Олесю.) Ой, що це? (При-дивляється.) Олеся!.. Ніби заснула!.. Ні!.. Вона нежива! Ой, Боже мій!.. (Біжить.) Кіндрат Антонович! Лукерія Степановна!
ЯВА ю
Ті ж, Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна.
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна. Що тут таке трапилось?
Марфа Варфоломіївна. Не знаю, що з Олесею, мов нежива!..
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна (кидаються до Олесі). Олесю! Донечко! Ой, Боже мій! Що ж це таке? Певно, довідалася про Левоніда.
Лукерія Степанівна. Ох, безталанна ж я сиротиночка! Одним одна дитина, одну вигодувала, і та... Ой, Боже мій!.. (Ридає.)
Кіндрат Антонович. Олесю, голубко, розкрий же очиці! Донечко моя, промов хоч словце! Олесю, прости мене!.. Я вчиню твою волю, загадай, що хочеш, я все зроблю, тільки не сироти мене на старости літ! Я ж не думав, я ж не гадав, щоб ти так близько все приймала до серця!.. Ой, горенько, ой, лишенько!..
Марфа Варфоломіївна. Цитьте, вона дише!..
Олеся (розкрива очі). Де я? Ох, стривайте!.. Десь дзвонить далеко... Чи це у мене у вухах... Голова яка важка.
її підіймають. Вітру дайте! Душно... Вітру!..
Кіндрат Антонович. Що це з тобою починилося? Скажи, моє дитя!
Олеся. Ноги підломлюються.
її садять на скамейку.
Що це, й справді, зо мною? Вже ніч, чи це у мене в очах темніє?
Кіндрат Антонович. Ніч, донечко, давно вже ніч.
О ле с я. А був день, ясний день, сонце червоніло, заходило, пташки щебетали... Чого ж зразу небо заволокло хмарами і раптом потемніло?.. Може, я сплю?
Кіндрат Антонович. Очумайся, голубко!
Олеся. Ні, я не сплю! Це тато, ось мама, це Марфуша?.. Я не сплю! А спала, довго спала, мені ж здавалось, що то навспряжки, а не у сні... Тата бачила у сні. Ви ніби взяли моє серце і так боляче давили, а з нього кров капала, така гаряча!..
Марфа Варфоломіївна. Яка страховина! Кіндрат Антонович. Що це з тобою, моє дитяточко?
Олеся. Спала я, довго спала... Ох, який же дивний, який то страшний був сон!..
Кіндрат Антонович. Господь з тобою, любе дитяточко моє!
Олеся. Як любо, тату, ви промовляєте! Як тепло робиться на серцеві від ції промови!.. Промовляйте до мене якнайтепліш, якнайрідніш, бо я нещасна!.. Ох, як давить мене і зараз той сон. Приснилось мені, ніби покохала я козака з душею великою, з широкою волею, з глибоким серцем, з світлим розумом... Стривайте, як його ймення? Забула!.. Зараз знала і забула. І не треба, боляче пригадувать. Я дихала його подихом, думала його думками, дивилась його очима, балакала його мовою... Сказав би він мені: "Замовкни"! — я раптом оніміла б; сказав би: "Помри" — зціпила б уста і не дихнула б. Цілком він опанував мною. Коли його не було зо мною, то й сонечко не світило і не гріло, і зірки згасали, і місяць заволікався хмарою... І потім він мені зрадив... Другу він кохав, другій співав, а я його кохала!..
Кіндрат Антонович. Боже! Вона немов стеря-лася!..
Олеся. Але то сон був, любий, тяжкий сон!.. Він придавив моє серце... Нема чим жить... Помру я... Однаково!..
Кіндрат Антонович. Господь з тобою, дитя моє, живи!..
Лукерія Степанівна. Тобі ще рано помирать.
Кіндрат Антонович. Заспокойся, доню! Щирою промовою ти збудила серце моє. Спевни ж свою думку, котрою ти жила. Не можу більш тобі суперечити! Іди, куди тебе веде твоя думка, довчайся, вишукуй довічньої правди, а потім повчатимеш і нас. Може, й справді ми трохи винні проти тебе через те, що не відаємо самі, що творимо...
Олеся. Що я чую? Тату, це ваша промова? Знов така ж щира, як колись? Знов така ж тепла?
Кіндрат Антонович. Завжди я був тобі батьком, а не злим вітчимом.
Олеся. Як кріпнуть і уміцняються мої сили!.. Є знов мені чим жить!.. (Цілує його руки.)
Кіндрат Антонович. Нехай тебе Господь благословить на новім путі твоїм! Не проклинай тільки татка.
Олеся. Не проклинатиму, а щоранку й вечора молитимусь за вас Господеві! (Пада навколюшки.) Боженьку щедрий, ти зглянувся наді мною!
Лукерія Степанівна. Ой, Олесю ж моя, Олесю! На кого ж ти мене покинеш?
Олеся (цілує Ті руки). На оту мою зірочку, мамочко, котра зразу так весело в небі засяла! Коли вам стане сумно, тоді вдивіться в неї пильно і забудьте все, що навкруги вас коїтиметься, і зірочка та розкаже вам всі думки вашої Олесі!..
Завіса.