Без тебе, Олесю, пшениченьку жати, Без тебе, серденько, увесь день скучати. Як день прийде, то рве душу, А ввечері прийти мушу, Хоча нераненько, Олесю, серденько!
Без тебе, Олесю, сонечко не гріє, Без тебе, серденько, буйний вітер віє. Як день прийде, то рве душу, А ввечері прийти мушу, Хоча нераненько, Олесю, серденько!
Олеся. Без Олесі?.. А Олесину, думаєш, не рве душу? (Ламає несамовито руки.) І Олесю без В ласа, либонь, сонечко не гріє! (Прислухається.) Не чуть? Замовк? Так недовго, так мало співав... Не повинно буть! Не можна так, боляче! І всЬ замовкло навкруги, ніби померло. Може, це мені тільки вчувся його голос, а він не співав?.. Невже нарочито пустив голосок, щоб подратувать?
Чутно десь далеко Власів спів.
О, знов! Спів це чи дивовиддя?.. Не чуть!.. З'явився голосок і, як марево, розвіявся від подиху вітру... (Помовчала.) Як сонечко червоно-червоно заходить, певно, на дощ. О, пташечка у лозах защебетала, немов сонечкові на добраніч. Як чудово промінь сонця ондечки позолотив осокора і хутко-хутко біжить по листях, то з дерева на травицю, то знов на дерево, неначе грається; тепер заховався під листя і освітив його зісподу. Ач, то блисне, то потемніє. Знов червоним золотом розіслався по листях, по дереві, по річці і по всьому лугу!..
ЯВА З
Олеся і Марфа Варфоломіїв*, а. Варфоломії вна (із-за баркана). Здорова
Хто це? А, Марфуша... Насилу Бог дав силу! Цілуються.
Марфа була!
Олеся.
Марфа Варфоломіївна. Хоч ви за нами й не дуже, так ми ж за вами не байдуже.
Олеся. Справді, я давно у вас не була... Найшло щось на мене... (Регоче.) У кімнату підемо?
Марфа Варфоломіївна. Ні, посидьмо тут, у садку.
Олеся. Стривай же, я віднесу рибу та вудки і зараз вернусь. Сьогодня був зовсім плохий кльов, бачиш, як мало впіймала? (Несе рибу у будинок.)
Марфа Варфоломіївна ("салагу. Довідаюсь, чи правда ж тому, що плещуть скрізь: вже ніби вона покохала якогось простого парубкаї Щось, мабуть, є схожого, вона таківська! Та й люде з якої речі стали б плескати? Ну, якщо тому правда, то убила грінку, виміняла шило на швайку: дияконенка на якогось мугиряку!..
Олеся (іде). Я тобі рада, Марфушо!
Марфа Варфоломіївна. Щось ти не так балакаєш.
Олеся. Єй-богу, рада! (Цілує її.)
Марфа Варфоломіївна. Яке в тебе гаряче лице і руки. Може, нездужаєш?
Олеся. Здужаю, цілком не хвора... Що ж у вас нового?
Марфа Варфоломіївна. Ніякої новини. Хіба те тільки, що Нихвінт заручився на Козубській,— чула про це?
Олеся. Чула. Нехай йому Господь допомогає!
Марфа Варфоломіївна. Нудив-нудив світом за тобою, а далі з одчаю шелесть за рушниками до Леоніли.
Олеся. Все ж не те, що з кручі в річку. Вони будуть щасливі. Кожен з них задоволений цілком сам собою, а це певний заклад щастя. Леоніда і брат твій якраз до пари: обоє рябоє!
Марфа Варфоломіївна. Глузуєш? Чому не глузувать, коли, мабуть, сама такого вже доскочила щастя, що ні в казці сказати, ні пером списати?.. Бачу, по очах бачу, що щаслива. Певно, досхочу закохалася? Скажи, хоч в кого?
Олеся. Куди це ти метнула? Ні в кого, Марфушо, я не закохана...
Марфа Варфоломіївна. Виховуєшся? Воно так і слід з подругою поводитись!..
Олеся. Я не хочу таїтись, не вмію... Я справді закохана в свою думку, але якщо й вона не спевниться, тоді і я опущу руки і попливу по течії: куди вода, туди і я.
Марфа Варфоломіївна. Це ти щось чудне, незрозуміле говориш! Я не розберу нічого.
Олеся (регоче.) Я й сама себе не розберу!.. Ти думкам моїм не подруга, через те й не зрозумієш нічого!..
Марфа Варфоломіївна. Тобто ворог?
Олеся. Ні сяк, ні так.
Марфа Варфоломіївна. Як собі хочеш, так і міркуй.
Олеся. Ти не гнівайся, Марфушо. На мене щось таке іноді находить... І зараз чогось мені так тяжко, що й вимовить не можу. (Схилила голову на руку.)
Марфа Варфоломіївна (помовчала). А в нас чутка пройшла...
Олеся. Яка?
Марфа Варфоломіївна. З пальця того не висмокчуть.
Олеся. У мене голова горить, а ти почала балакать недомовками! Яка, яка ж чутка?
Марфа Варфоломіївна. Тільки не знаю, як його на ймення, а кажуть, чорнявий, огрядний, стрункий і співака неабиякий.
Олеся. Чула ти дзвін, тільки не знаєш, звідки він. Я тобі всі, як на долоні, виложу свої думки; може, ти посмієшся над ними? Дарма, посмійся! Слухай, Марфушо! Часто люде шукають велетнів духа, героїв, а й довіку їх не знаходять, а знаєш, через що?
Марфа Варфоломіївна. Не знаю, а тільки нав-спряжки бачу, що ти знайшла велетня, чи так? Кажи швидш, хто він, де тут такий взявся, що тобі зумів запасти в душу?
Олеся (обіймаючи Марфу Варфоломїівну, промовля з палом). Такої міцної волі, такої одвертої душі я не зустрічала!.. Так дивитись прямо на людські відносини, так глибоко вдивлятись в людську душу і, постерігши її лихі вчинки, так сміливо виголошувати її хвалыш може тільки чисте і непорочне серце. Душу його можна прирівняти заразом і до дитячої душі непідкупної, і до міцного дуба... Не балакучий він, а кожне його слово на вагу золота!..
Марфа Варфоломіївна. Це вже такого героя змалювала, що коли б і справді з'явився такий, то все на світі пішло б на новий лад.
Олеся. Не смійся, Марфушо! Такий тільки чоловік всьому дає інший сенс, і в те, що нам часто вбачається вже мертвим, він вдуває дух животворящий!..
Марфа Варфоломіївна (регоче). Сердешна дівчина! Казала я тобі не раз, що не доведуть тебе твої думки до пуття. Отже, і справдилось!.. Ха-ха-ха!
Олеся. Кажу ж тобі, що я більш у свою думку закохана! Або, може, і справді я непритомна?..
ЯВА 4
ТіжіЛукерія Степанівна.
Лукерія Степанівна (з перев'язаною головою). Здрастуйте, серденько. Давно до нас пожалували?
Марфа Варфоломіївна. Оце незабаром. (Цілу-ється.) Що це ви нездужаєте?
Лукерія Степанівна (зиркнула на Олесю). Е, дайте покій, серденько! Нема від чого здужати, коли щодня такий авилон... Спасибі, баба Горгопиха пошептала щось та злизала зазіх; потім звеліла прив'язати до голови листя з кислої капусти — трохи відпустило.
Марфа Варфоломії вна. Що ж, ломить чи стиска?
Лукерія Степанівна. Баба Горгопиха каже, що то супротивник іде від серця до голови.
Марфа Варфоломії вна. А ви пробували розсолом з огірків примочувати? Теж помагає.
Лукерія Степанівна. Ох, серденько, не до розсолу мені. Ох, Боже наш милосердний! А що, у вас вже огірки посолили чи ще ні?
Марфа Варфоломії вна. Матушка все чекають дощу. Кажуть: "Коли б дощик пройшов, щоб день через двоє після того вибрати, то саме ловкі були б огірки для соління".
Олеся встала і пішла до баркану.
Лукерія Степанівна. Ваші матушка великі скусниця солити огірки. Кажете, треба вибрати через двоє день після дощу?
Марфа Варфоломії вна. Через двоє або через троє.
Лукерія Степанівна. Коли ж така тепер засуха, що й Господи! Вчора у вусі у мене так засвербіло, думала, буде дощ; отже й не було!
Марфа Варфоломії вна. От кавунів ніхто так не посолить, як ви. Матушка все збираються у вас повчитись.
Лукерія Степанівна. Нехай прийдуть, повчу. Либонь, вони молодші від мене? Якщо молодші, то можна повчить, а як старіші, то хоч і навчаться, не поможе, не матиме сили. Треба тільки від старших повчатись. Ходім у кімнату чай пити, бо вже смерка... У нас переночуєте?
Марфа Варфоломіївна. Якщо не заважу.
Лукерія Степанівна. О, як то можна, щоб заважили? Така вже дорога гостя, така дорога!.. Де ж це Олеся? Не любить вона нашої розмови, все кудись далеко думками сяга, аж за хмари!.. (Тихо.) Помічаєте, яка зробилась? Вірите, іноді аж страшно робиться за неї.
Марфа Варфоломіївна. І на мою думку, вона не така, як була.
Лукерія Степанівна. Бачите, серденько! Змарніла, зблідніла... Отаке горенько! Уночі жахається, щось говоре крізь сон. Скільки разів хотіла покликать бабу, щоб пошептала, не хоче Олеся!.. (Ще тихше.) Ви б її розпитали, може б, вона вам призналася, що в неї на думці?
ЯВА 5
Ті ж і Кіндрат Антонович.
Кіндрат Антонович. А йди, стара, наливай чай. А, здрастуйте! Як ваше здоров'ячко?
Марфа Варфоломіївна (чоломкається). Спасибі. Батюшка і матушка вам кланяються.
Кіндрат Антонович. Благодарю. Дивина коїться у світі! І куди воно йдеться і до чого?.. Так оце мене мов молотком по виску ударило. Чуєте?
Олеся здалеку появилась.
Оце свіже прочитав у "Світі" — Леонід Петрович у Харкові в гостинниці застрелився.
Олеся (убік). Як? Що? (З ляком біжить в глибину кону і зника.)
Лукерія Степанівна. Царство йому небесне!..
Кіндрат Антонович. Що це ти, здуріла? За само-страдника гріх молитись!
Лукерія Степанівна. Ох, Господи, прости мене грішну!
Кіндрат Антонович. Іди ж, готуй там до чаю. Дивина коїться! Де ж це Олеся?
Лукерія Степанівна. Пішла через хвіртку наниз, чогось до річки пошвандяла. (Пішла з Марфою Варфоло-мГівною.)
(Продовження на наступній сторінці)