«Дай серцю волю, заведе у неволю» Марко Кропивницький — страница 9

Читати онлайн драму Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе у неволю»

A

    Семен. За це не турбуйся, брате!

    Іван. Багато не треба, а так, коли-не-коли карбованця або й два! Еге, стривай, аж ось коли діждусь!... Слухай, Одарко, виший мені сорочку! Бо в мене ще зроду-віку не було вишиваної сорочки.

    Семен. Одарко, ти мені дарувала оцю сорочку, подаруй краще її Іванові!

    Одарка (подає Іванові сорочку). Нехай тобі буде на спомин!

    Іван. Оце так гостинець! Та як же гарно вимережена! За такий подарунок годиться й поцілувати!

    Одарка (цілує його). Чому ж і не поцілувати?

    Іван. Ну, та й поцілувала! Неначе вогнем опекла!

    Семен. Од щирого серця!

    Іван. А ти, Семене, не дрімай,— частуй!

    П'ють.

    Семен. Чи в пам'ятку тобі, Іване, як ми ще за кріпацтва втікали у Басарабію? І тоді прикажчик хотів нас покропити різками за те, що телят упустили в шкоду. А пам'ятаєш, як ми, було, в Акермані ховаємось по ровах та по плавнях, як, було, наїде становий! Зазнали ми тоді горя!…

    Іван. Ех, лихо, лихо! Коли ти нас перестанеш няньчити? Хоч би ти на времня покумалося з багачами!…

    Голос за вікном: "Семене, а йди до волості!"

    О, бач, вже й знову прислали! А що, тьохнуло серденько? Ну, вип'ємо ще та й ходім.

    П'ють.

    Гей, п'є козак, п'є,

    Бо в козака гроші є,

    Гей, за ним, за ним ненька старенька

    Дрібні слізоньки ллє.

    А за мною ніякий біс і сльозинки не проллє. Вставаймо та ходім! (Налива чарку). "Будь здоров, сволоче, коли ніхто не хоче!" Прощавайте до якого часу!

    Одарка хоче обнять його.

    Постривай, ще вспіємо попрощатись! Ще не одну кварту осушимо, доки лоба забриють.

    Одарка. Приходь же до нас обідати.

    Іван. Хоч і не проси, то прийду. (Танцює і співає).

    Ой їхав я поза током,

    Зустрів дівку з одним оком,

    Така гарна, така гожа,

    Побий її сила божа.

    Ой їхав я із снопами,

    Сидить дівка під копами;

    Я на неї задивився —

    Мені віз поломився…

    Ой не жаль було б воза,

    Коли б дівчина гожа,

    А то руда та погана,

    Та й та воза поламала.

    "Сватай мене, козаченьку,

    Бо мій батько багач:

    Сім пар волів на оборі,

    Ще й в намисті дукач".

    Чорти бери, дівчинонько,

    З твоїм батьком багачем,

    Все придане поздихає,

    Ти погана з дукачем!

    Не дивуйся, дівчинонько,

    Що я упивався,

    Бо мій батько пивав сладко,

    Я ж у нього вдався.

    Не дивуйся, дівчинонько,

    Що я такий вдався.

    Мого батька повісили,

    А я одірвався!"

    Виходять з Семеном.

    Завіса

    ДІЯ П'ЯТА

    Через чотири роки після третьої дії.

    Одміна перша

    Середина Семенової хати. Семен і Іван сидять край столу. Одарка порядкує біля печі.

    Ява 1

    Іван, Семен і Одарка.

    Іван (на милиці). Стало буть, отак стоїмо ми, а насупроти нас неприятель, одно слово: вармія. Скомандували нам: "У штики!",— ну, вони зараз навтікача. Ото вскочили й ми в ліс, здоровенний такий ліс! Дивлюсь, турчин із-за куща ціляє прямо в мене. Паф! А куля над самісіньким вухом: "Дзиз!.." Він баче, що не попав, та драла; я за ним!… Догнав його та з переляку як шпортонув штиком, так наскрізь і проколов!… От пішли ми далі. Коли це чую, щось під коліном неначе мене циганською голкою штрикнуло. Я зирк, а кров джерелом біжить. Тут я, як побачив на собі кров, так, як стояв, так і бабахнув об землю… І вже не пам'ятаю, як і в лазарет мене однесли…

    Семен. А страшно на війні?

    Іван. Спершу не так страшно, як сумно! Бо, куди оком не скинеш, всі мовчать. Салдати — як полотно; інший молиться, а інший плаче та просить товариша подать звістку додому, якщо часом його вб'ють. Дуже сумно! А як скомандують: "Марш!" — отоді тільки й почуєш, як серце тьохне, а далі вже й не чуєш його!…

    Семен. Замре? От ти тільки розказуєш, а у мене на серцеві холоне й ніби волосся догори лізе…

    Іван. Чого? Скільки, брат, не думай, а прийдеться помирать; так хіба не однаково: чи дома вмерти, чи на війні? А то горе, як калікою на весь вік зоставлять…

    Семен. І нащо б то воювати!

    Іван. Мабуть, треба, коли воюють.

    Семен. Звісно, не нам, сліпим людям, відати про ті діла; але ж, на мою думку, то краще було б не воювати… А що, мабуть, на службі й пісень позабував?

    Іван. Правда, веселих мало зосталось у голові, а ті, що йдуть до самого серця, то раз у раз так і колупають тобі душу… Чи на часах, було, стоїш, чи походом йдеш — все мугичеш собі яку-небудь пісню і з кожною піснею згадаєш кого-небудь із наших слобожан… Хто його зна, як би я й на світі жив, коли б не знав пісень: певно, розпився б або здурів!… Та то ж кожен день та все одно та й одно: "На калавур! Тихим шагом!…" Ляжеш спать, так і в сні тобі здається, що або маршируєш, або ж ваксиш чоботи унтерові… Як заберусь, було, куди так, що ні жодна людина не постереже, отоді-то набалакаюсь сам з собою та наспіваюсь!… Згадаєш, було, своє одиночество, парубоцький вік, свою драну свитину і гірко заплачеш… Все ж таки тоді ніби краще було! Е, та що вже згадувать те, що ніколи не вернеться! (Помовчав). Чув я, чув учора, йдучи селом, від декотрих селян, що ти й геть-то гарний чоловік, що й людям помагаєш і сиріт не забуваєш… Учувши такі речі, я прямо, брате, й причвалав до тебе в хату. Вір, братухо, що коли б я прочув про тебе іншу славу, то вже на цім світі не побачив би ти мене!…

    Семен. Чи ти знаєш, Іване, що завтра якраз чотири роки, як ми побралися з Одаркою; так оце вона й заходилась звечора коло печі, щоб завтра нагодувати всіх старців та сиріт… Вона щороку обід справля: це твій заповіт!…

    Іван (до Одарки). Ай, молодиця! Оце саме спасенне діло: нагодуй сироту раз, то бог милосердний, як кажуть, воздасть тобі десятерицею!

    Одарка. Бог нам дає хлібець,-то й ми ж повинні з кожним бідолахою поділитись. Що ж це дівка й досі не несе хмизу? У печі зовсім погасло. (Пішла з хати).

    Іван. Каже: "Повинні ділитись!…" Коли б всі так думали та робили, то й бідних не було б на світі.

    Семен. Хто зазнав на своїм віку горя, у того серце чуле й до чужого горя… Одначе чи не пора й свічку засвітити, вже зовсім темніє. (Йде до комина і світить свічку). А що, чи є яка чутка про війну? Чи, може, вже надовго замиреніє?

    Іван. Чого не знаю, про те не охочий балакати…

    Ява 2

    Ті ж, Микита і провідник; згодом деякі селяни.

    Провідник. Здрастуйте, з празником будьте здорові! А хто тут соцький?

    Семен. Я! А що вам треба?

    Провідник. Прийміть арештанта! Насилу довів. Казав же соцькому, що треба підводу, бо він зовсім немощний. Так ні! Веди його, каже, пішки!…

    Семен (бере листи). Ану, Іване, прочитай, що тут написано! Ти ж хвалився мені, що трохи шурупаєш грамоти. Ану, чи краще від мене тямиш?

    Іван (чита). "Отправляється при сьом для водворенія на мєстє жительства бєглий крестьянін Нікіта Гальчук!…"

    Семен і Іван. Микита?

    Один із селян. Я ж казав, що ця людина мені ніби по знаку!… Аж це ось хто!

    Микита (змучено). Так що ж, зраділи, що побачили?

    Семен. Та як же!… Я думав, що тебе…

    Микита. Нема на світі? Як бачиш, ще не здох! Подякував би милосердному, коли б був пропав!…

    Семен (не знає, що казать). Та як же ти змарнів!… Тебе й пізнати не можна.

    Микита (скипів). Твоє діло, коли ти соцький, — розписатись!

    Семен. Іване, ти ж тямиш грамоти, то розпишись.

    Іван розписався, провідник пішов.

    Що ж, як ти тепера, Микито?…

    Микита. Зрадіють, мабуть, батько та мати… Певно, з радощів не знатимуть, де й посадовити свого сина!…

    Семен. Та, може б, і справді зраділи, якби… Хіба ти й досі не чув?

    Микита. Що таке?

    Семен. Батько ж твій помер ще торік, а мати оце у Петрівку.

    Микита (мов приглушений). Померли?… А хата?… А худоба?…

    Семен. Усе рішили! Як пішов ти з села, то, либонь, через місяць, а може, й більш Маруся збожеволіла й, не тямлячи себе, підпалила вашу хату, а сама десь помандрувала, та й чутки про неї нема. Ото як згоріло усе, батько твій почав пити; пропив усе дотла, а далі й сам помер… А мати наостанці жила у мене; та бог його зна, чи їй пороблено так, чи що?… дуже хворіла, а потім і померла…

    Микита (схопив себе за голову). Обоє померли? "Усе рішили"? Так чому ж хоч мокитри не зоставили, щоб було чим зотнути мені голову! Нащо ж мене сюди привели? На глум людям? І так вже я чотири роки, як той пес голодний, валявся попід чужими дахами.

    Ява 3

    Ті ж і Одарка.

    Одарка. Ох, горенько моє! Це ж Микита! Сердешний!… Боже мій, боже мій!

    Микита. Пізнала?… Чого ж ви дивитесь на мене? Плюйте ж на бродягу, камінням у нього жбурляйте… Жахайтесь його, як чуми! Тепер та хто вам не заборонить і вбити мене!… Тепер ви сміливо можете помститись на мені!…

    Семен. Ось послухай, Микито, що я тобі скажу!

    Микита. Ну?

    Семен. Коли ж з тобою і балакати страшно…

    Микита. То й не балакай!

    Семен. Ти такий гордий, що й Господь тебе знає.

    (Продовження на наступній сторінці)