Прищепа (підводиться). Не тому, товариші, хвала, хто написав, а тому, хто зробив,— собі дякуйте, а найбільш Мокрині Іванівні, що з'єднала всіх до гурту, до комуни, що направила вас на певний шлях. Проста, майже неписьменна жінка, зрозуміла вона всім своїм розумом, що не досить ще об'єднати отаких бідняків, як ми з вами, щоб одразу покращало наше життя. Ні, для цього треба, щоб з наших розпорошених невмілих господарств, де нічого не змінилося аж од царя Панька 32, щоб з цих дідівських звичаїв перейти на господарство-фабрику, на господарство-завод, де все передбачено, де кожний дар природи використовується з найбільшою силою та зиском. Ясно, що кожний з вас не подужав би такої переміни, але в гурті, в артілі, в господарстві-комуні чудово, безмірно збільшуються та міцніють наші сили. І якщо минулого року в нас були тільки перші кроки, тільки спроба наших об'єднаних сил, то тепер ми вже зцементовані в міцний колектив. І коли торік дехто з вас ще вагався, чи усуспільнювати реманент та засівати спільний клин, то сьогодні вже ніхто не вагається, щоб піти і далі цим шляхом, об'єднати в комуну все своє майно. Ось той шлях, товариші, шлях культурного виробництва, певний шлях соціалізму, що до нього скерувала вас Мокрина Коваленчиха ясним своїм розумом та щирою любов'ю до праці.
Усі. Правда! Гаразд! Правда! Хай живе Мокрина! На здоров'я Мокрини.
Усі вітають Мокрину і Прищепу. Мокрина обіймається з усіма.
Перший селянин. І що то значить мати-земля. Це вона навчила тебе, Мокрино, від неї і розум і щастя, кращого і в місті не знайдеш. Хай же вона годує й поїть нас далі (простягає до Мокрини свою склянку), а ми з тобою вип'ємо, кумо!
Мокрина (підводиться). Вип'ємо, любий мій діду, хоч і випила я вже сьогодні повну-повнісіньку чару, що налляла мені доля... Але не земля навчила мене, діду, а життя. Ще торік я думала так само, як і ти, що немає кращого розуму, як на землі, що ніхто так не порадить і не заспокоїть, як власна хата... І сьогодні я зрозуміла, що і власна хата, й земля нічого не варті без міста, бо повз кожної хати іде шлях до міста, в широкі світи, і як не зачиняти її двері, не сховаєшся од живого життя, що кипить і кличе за порогом. І земля нічого не варта без міста, бо й вона, моя рідна, не може все давати та давати, не маючи нічого взамін, і перестала б вона родити, якби місто не вертало їй сил. І село не проживе без міста, бо й для нас там палають горна і курять "високі димарі. І тепер переконалася я, що немає більшого щастя, як праця... дружна, корисна праця, бо тільки вона ніколи не зрадить, тільки вона дає і радість, і спокій, але й цій праці в гурті навчило нас місто, бо неможлива спільна праця без машин, без міської науки.
А наука ця зветься культурою, ще торік це слово здавалося мені таким заклятим, ворожим... Але тепер я знаю, що воно таке, ця культура, і хоч нелегко дісталася мені ця наука, та не проживеш без неї, товариші.
Отже, до спільної праці, до культури, що кличе вперед нас усіх!
Рух. Клики. Вітання.
Завіса.