Mo крина (хапається за серце). Ти... ти з Галею... а я... а я думала... А я... Так ось якої радості чекала я сьогодні! (Приголомшена.) І ти... ти... кого я так... кого я так кохала, мов... мов... (Ревно плаче.)
Галя. Мамочко, мамочко, заспокойтесь. (Метушиться, дає їй води.) Випийте ось води...
Прищепа (сідає коло неї-і ніжно бере її руки). Ну, то чого ж ти плачеш, мій любий друже, ти ж сама казала, що любиш мене, мов рідного.
Мокрина. Ні... ні, не так, як рідного! І ти, ти, покидаєш, покидаєш мене, хіба ж ти не знаєш, як тяжко... як тяжко мені розлучитись з тобою... з вами обома... одразу... одразу...
Галя.— Мамочко, хіба мамочко... адже ж він письменник, поет, культурна людина.
Мокрина. Знов! Знов та проклята культура!
Галя. Так, мамо, знов. Хіба ж ми можемо тримати коло себе отут у глушині письменника, поета, зав'язати світ видатній людині, що перед нею розстилається такий широкий, такий привабливий шлях. Йому треба, розумієш, мамо, конче треба їхати, їхати навіть завтра до Києва, куди його кличуть до рідної, любої йому роботи. Яке ж ми маємо право тримати його? Хіба ж ти хотіла б загубити його? Ти, що так любиш його.
Мокрина (перестає плакати і довго мовчить, потім піднімає голову). Так... так... правда... не можна приручити вільного сокола...
Прищепа (знов схиляється до неї). Ну, то благословляєш, не гніваєшся, мій любий друже?
Мокрина (ніжно, але спокійно цілує його в чоло). Так, благословляю... хай бог пощастить тобі. Але залишіть мене поки саму... я... мені так тяжко...
Прищепа. Заспокойся, мій друже, відпочинь, скоро вже наші поприходять. Я піду там зустріну... в хаті...
Галя (бере і цілує руки Мокрини). Ти ж сама не могла б вибрати мені кращого чоловіка. Хіба ж ми перестанемо любити тебе... Ми будемо писати, приїжджати до вас... і ти будеш завітати частенько до нас до Києва, це ж зовсім близенько, одна ніч — і Київ.
Мокрина (знов починає плакати). Ну, то чому, чому ж ви не могли залишитись тут біля мене? (Перестає плакати, загарливо.) Це все ти, це ти забажала цього.! Я ж сама чула, як він волів залишитись тут, як казав, що йому добре в нас, що тільки в нас він знайшов здоров'я, щастя, що ніколи за весь час свого життя не почував він стільки сили та бажання писати. (Підводиться.) Це ти, ти, невдячна дитина, ти навчила його, ти забажала, як той Борис, веселого життя, ти збила його з певного шляху, який він сам, він сам вважає за кращий. (Падає обурена на лаву.)
Галя (сідає біля неї, ніжно й переконливо). Невже ж ви не розумієте, мамо, що вже через який-небудь рік він почав би тяжитися таким життям та рватись, мов птиця, на волю. Такі люди, мамочко, можуть припасти, пригорнутись на час до землі, щоб набратись від неї свіжих сил,— але тільки на час. Потім їх знов непереможно пориває в широкі світи, й не нашим жіночим слабим рукам затримати їх, мамочко. І коли така ось, як я, бідна сільська дівчина захоче затримати біля себе культурну людину, вона мусить піднятись сама до його рівня та йти з ним руч-об-руч його шляхом.
Мокрина (прикро). За віщо ж, за віщо ж він дякував мені так щиро, невже ж тільки за наречену, .що знайшов в моїй хаті?
Галя. Ні, мамо, не за це тільки, ми обидві були йому потрібні, ти зміцнила його сили, а я повертаю його міській культурі.
Мокрина. Так ось воно, значить, те золоте жниво мого життя, що я так чекала сьогодні... Галя. Мамо, рідна мамо!
Мокрина (підводиться, перемігши себе). Ні, ні, нічого, нічого... (Озирається навколо.) Золоте жниво... (Рішуче.) Так. Це моє жниво, жниво моєї праці, й воно ніколи не зрадить. (Заспокоїлась, цілує Галю.) Будь щаслива, доню. Все гаразд, все гаразд. Іди.
Галя йде в хату. Стусаненко увіходить через садок, тягнучи величезний самовар (або бляшаний бак) і кричить ще здалека.
Стусаненко. Дивись, кумо, що я дістав, у Семена Пилиповича, в хаті-читальні30! Цілий трахтор '— ледве допер, ріж мою душу вареником, горілки не даєш, то хоч чаюватимемо по обіді. Ф-фу — ледве допер. (Становить на землі.)
Мокрина (іде до нього, ніяково всміхаючись). Добре, Юхиме, добре... (Хитається.) Що це я... неначе справді впилася. (Хапається за стілець.)
Стусаненко (пильно придивляється до неї). Що це з тобою, кумо?
Мокрина. Нічого, нічого, Юхиме, втомилася я трохи. Та ще й випила — піднесли мені добрі люди повну-повнісіньку чару... хоч і не хтіла, а мусила випити. (Раптом, не втримавшись, похиляє голову на Стусаненкове плече і тихо плаче.)
Стусаненко (очманілий). От тобі й маєш! Кумо, кумо, моя голубонько. Чого це ти?
Мокрина (витирає очі). Ні, ні, Юхиме... нічого... це вже пройшло... це я так. То як це ти казав, Юхиме, без культури й земля дура?
Стусаненко (весело). Ну, аякже! Ти ж чула, як казав Трохим Трохимович — агроном, що треба не тільки брати та брати од землі, а давати і їй, повернути і землі чогось споживного, наприклад, селітри, або як це він казав, еге — азоту. Наука до всього доходить.
Мокрина. Так, Юхиме, так, правда. (Зітхає.). Але дорого мені коштувала ота наука...
Гомін у хаті.
Стусаненко. Га! То вже поприходили. Га-га-га!
Сюди, товариші. Заходьте. Будете знати, за що старший^
комунар Юхим Стусаненко премію дістав. ^
З хати увіходять чоловік з двадцять селян і селянок, всі радо вітають Мокрину. 3 ними Прищепа й 'Гал я.'-
С е л я н и. З неділею! Добридень, добридень, тіточко! Оце добре, що в садку. Доброго здоров'я. Як вас бог милує, кумо. Добридень.
Привітання.
Старий селянин. Бачиш, кумо, трохи не всім селом до тебе приперли — сама винна, було не збирати нас усіх до гурту, а тепер вже хоч-не-хоч, а приймай.
Мокрина. Не я вас згуртувала, товариші, а життя. Самі бачите, що на таких клаптиках, як у нас з вами, поодиноким господарством не проживеш.
Старий селянин. Еге, бачили, а тільки ж ти нам справжню дорогу показала. Тепер-то всі бачимо, всі тепер до нашого колективу посунуть.
Селяни. Ну, аякже. Хіба ж можна рівняти. Тільки тепер на ноги повставали!
Стусаненко. Та звісно ж! Як роблять укупі, то не болить у пупі. Хоча, звісно, якби не я, старший комунар Стусаненко...
Мокрина. Ну, то сідайте ж, товариші, прошу. Сідайте, де кому до вподоби. Петро, Настусю, Параско! А ви чого ж це, Семене Онисимовичу. Галю, дай ще стільців.
Старий селянин. Ну, і наготовила ж ти, кумо, де тільки в тебе й береться. На все ти в нас перша.
Стусаненко (з повним ротом). Так, так! Такої не було й не буде, Якби ви знали, що там ще є — го-го! Баклажани-автомати, або автомобілі31. Ось почекайте, заснуємо комуну, щодня так обідатимемо. От тільки шкода — випити чортма.
М о к р и н а. Ти знов за своє, Юхиме. Ну, то що ж, товариші, з такої нагоди й вина випити можна,— хоч і не міцне, зате своє, артільне. Галю, налляй там зі свого боку. Григорію Івановичу (сама теж наливає усім), і я з вами вип'ю. За ваше здоров'я, за громаду, за майбутню нашу комуну!
Старий селянин (підводиться). Громада, товариші, великий чоловік, хто нас усіх до гурту з'єднав? Мокрина Коваленчиха. Хто Вознюченка та інших куркулів з созу викинув? Вона — Коваленчиха Мокрина. Хто справжній колектив утворив? Все вона, через її й премію дістали. То-то їй же й дякуватимемо, за її здоров'я й чарку вип'ємо. Хай живе на довгі роки наша рідна Коваленчиха Мокрина!
Усі. Так, так, правда! Хай живе Мокрина! На здоров'я Мокрини! Другої такої не було й не буде! (Всі вітають Мокрину.)
Мокрина (зворушена). Спасибі, спасибі, товариші. (Чоломкається зі старим селянином.) Що вже там казати — більша громада, як одна баба, а що до гурту з'єднались, то і без мене б життя вас з'єднало. А що премію дістали, то це собі дякуйте, та ще он Григорію Івановичу, тому, хто описав наш колектив ДЛ^І конкурсу. Ще б пак не дістати премії, коли про нас письменник написав.
Стусаненко. Ну, то звісно ж! Хіба ж можна рівняти, то ж письменник. Зроду так собака не завиє, як вовк, і голос не той. От, наприклад, коли я заспіваю, то...
Усі. Та цить-бо. От іще кара божа з отим Стусаненком.
Стусаненко (не вгомонюється). А як написати, це ж половина діла, це ж все ідно, коли хто кого сватає — зроду ще без брехні ніхто не сватався, коли, наприклад, трапляються дурні свати, або ще, не дай господи, гугняві, або запикуваті, то почнуть мемекати ме-ме і нічого не домекаються, а як попадеться розумний, та ще язикатий, ось, наприклад, як би і я, то як почне доводити та розписувати і теє, і теє, і теє — чого й не було зроду, такого набреше, що і собака...
У с і. Та цить-бо ти. Дайте, хто там ближче, йому стусана, щоб замовчав!
(Продовження на наступній сторінці)