Ще на початку цієї сцени з лівого боку ввійшла Стеся, бліда, змучена, в розірваній сірій сукні-сорочці, з якої видно голі плечі і босі ноги. Вона робить кілька кроків, озираючись безумними очима, потім підходить до жовнірів. Вигляд її лагідний і сумний, в рухах немає колишньої енергії.
С т е с я (до жовнірів). Скажіть, будь ласка, добрі люди, де дорога в Кодню?
1-й ж о в н і р (регоче). Спитай, дівчино, в судді Дубровського.
2-й ж о в н і р. У Кодню є дорога, тільки назад немає.
С т е с я (стенувшись). Так... я знаю... назад немає, назад немає...
Р у ж и н с ь к а (з жахом і жалем дивиться на Стесю, пригорнувшись мимоволі до чоловіка). Дивись... це та сама дівчина, що просила тоді за свого нареченого в той самий вечір, коли... (Вона стенається). Вона збожеволіла... бідна дівчина...
Р у ж и н с ь к и й. Та ходім же нарешті! (Грубо хапає її за руку, боязко озираючись на Стесю і пориваючись до брами).
С т е с я (підходить до Ружинської і бере її за руку). Бідна, як поколоті голкою твої ніжні пальчики... бачиш, вони всі в крові... Чому ж ти шила без наперстка... (Ружинська стенається). Де твій наперсток? Чому ж ти шила без наперстка... саван для свого чоловіка... Стривай, я подарую тобі наперсток.
Гельця з жахом вириває свою руку і закриває обличчя руками.
Р у ж и н с ь к и й (грубо сіпає її). Ось твої безглузді вередування! Кінчилось тим, що зібрала юрбу коло себе.
І дійсно, кілька прохожих зупинилось, дивлячись на цю сцену.
V
Із-за брами виходить суддя Дубровський з своїм гайдуком і секретарем і теж зупиняється, хмуро дивлячись на те, що чиниться.
С т е с я (що пізнала Ружинського). А, це ти! Це ти вкрав мій алмаз, моє алмазне жорно! (На якусь мить розум її неначе прояснився). Ти! Ти! Схопив мене і кинув у льох і відібрав алмаз, що я купила ціною крові, ціною крові моєї! Я обволаю на тебе! Я обволаю на тебе, як на злодія і гвалтівника!
Рух і гомін серед народу.
Р у ж и н с ь к и й. Проклята божевільна! (Злісно, зігнувшись, поривається до брами, але відступає перед Дубровським, що робить крок уперед і навмисно заступає йому дорогу). А, проклятий диявол...
Д у б р о в с ь к и й (грізно й поважно). Стійте, графе Ружинський! Нарешті-таки прояснився розум цієї бідної дівчини, і вона прямо й очевисто назвала, хто її кривдник і ґвалтівник. Іменем найяснішої республіки викликаю вас завтра на суд, графе Ружинський! А всіх, хто чув, що казала ця дівчина, викликаю, яко свідків перед судом. Пане секретарю, запишіть зараз же всіх, хто був тут присутній.
Р у ж и н с ь к и й (злісно сміється). Ви помилились, пане Дубровський! Ви не суддя більше в Житомирі. Вас вже знято з посади — щоб не захищали бунтівників і хлопів!
Д у б р о в с ь к и й (вражений). Ви брешете!
Р у ж и н с ь к и й (виймає з кишені пергамент з печаткою). Ось декрет його королівської милості — завтра я пришлю його до вас. (Хапає за руку дружину і виходить за браму. Дубровський стоїть якусь мить приголомшений, тоді підіймає гордо голову і так само спокійно й поважно іде ліворуч. Юрба шанобливо розступається перед ним).
VІ
Народ хвилюється.
В и г у к и з ю р б и. Так ось які ці графи! А Дубровського — чули — таки з'їли! Злодії, ґвалтівники! — Добра панська правда! — А що він зробив? — Хіба ж ти не чув? — А хто ця дівчина? — Та це ж Стеся Бражнюк... Геть з панами! — Тихше, дурний, жовніри! — Ходім на плац.— Бити всіх панів! — Що ти сказав, хаме? Ану, пане, покличте того жовніра!
С т е с я. Що казав той великий пан?.. Здається, щось добре... Де я його бачила? Чи не знаєте ви, добрі люди, де я бачила цього пана з золотим ланцюжком на шиї... (Тре чоло). То хіба ж ланцюжки бувають золоті?.. залізні... тільки... залізні... Але чого це мені здалося, що й в нього руки в крові? Хіба він теж був у Кодні? (Озирається навколо себе). Я питала диких гусей, чи не бачили вони, що діється зараз у Кодні... вони довго не хотіли сказати мені правди. (Співає).
Ой дикії гуси, вам вільно літать
Високо в небесній безодні,
Скажіть мені правду, чи бачили ви,
Що діється зараз у Кодні.
"Ми бачили зверху, як гай шелестить,
Зеленії сосни кивають,
А десь у долині сокира дзвенить —
То, мабуть, хтось дрова рубає".
О, ні, не рубає сокира дубів,
І сосни стоять непохитні...
Скажіть мені правду, що бачили ви,
О гуси, мандрівці всесвітні.
"Ми бачили зверху, як річка гурчить
По темних ярах та долинах..."
О, ні, то неправда, там річки нема,
О гуси, не мучте дівчини.
"Так ось тобі правда, кати гайдамак
Сокирою люто стинають,
Кривавая річка тече крізь байрак,
А голови в яму кидають.
А пан регіментар при ямі сидить
І голови лічить козачі.
— Стинайте, — він каже, — ще мало голів —
Не вся Україна ще плаче".
Юрба вдивляється на Стесю, глухо хвилюючись
С т е с я (побачивши жорна коло крамниці, підбігає до них). Жорна... Жорна... Боже мій... Як защеміло враз моє серце... (Вона хитається, схопившись за серце, і сідає, збліднувши, на жорна). Боже мій, що це зі мною... (Схоплюється і підходить до людей). Ради бога... ради бога... підніміть, підніміть їх скоріше. (Хапає когось за руку і тягне до жорен). Підніміть ці жорна, бо вони придавили моє серце... воно там сочиться кров'ю... Ви подумайте тільки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий камінь. (Вона засовує пальці під жорно і хоче його підняти. На лиці її передсмертна мука).
Ю р б а (сміється). От нерозумна! Три чоловіки не піднімуть його. От дурна!
С т е с я (плаче, сидячи біля жорен і схопившись за серце). Я не можу... давить, гнітить... серце болить... Зніміть. (Кричить). Зніміть жорно з мого серця! (Зривається на ноги). Зніміть, а то воно... (Враз падає навзнак, схопившись за серце).
Юрба кидається вбік.
Хтось із народу нахиляється над Стесею. Умерла... Народ хреститься, знявши шапки. Глухий гомін. В цю хвилину з-за брами виходить Хмарний і ззаду через юрбу протовплюється наперед.
Х м а р н и й (ще здаля, через голови побачивши Стесю, кричить). Стесю! Стесю!.. (Народ розступається, він кидається до неї з риданням). Стесю, Стесю, голубко! (Підводить її плечі, цілує, але вона нерухома). Мовчить... Замовкла навіки... Пізно ж ми зустрілися з тобою, моя ластівко бідна, бідна дівчинко... Скільки блукала ти, вбога, нещасна, заплакана, по гострому камінню своїми босими ніжками, шукаючи правди, шукаючи твого милого. Не діждалась, не діждалась ти його...
Цілує її руки й гірко плаче, похиливши голову. Народ глухо хвилюється. В цю хвилину ввіходить граф Ружинський. Юрба мовчки розступається.
Ружинський підходить, здивований.
Р у ж и н с ь к и й (побачивши Стесю і не впізнавши Хмарного, що схилився на руки Стесі). А, це та божевільна дівчина. (Глузливо). Ну, що ж, здається, вона таки знайшла своє жорно.
Х м а р н и й (що при перших словах графа підвів голову, зривається). А, це ти! Так і ти знайшов своє жорно! (З цими словами він хапає з нелюдською силою верхнє жорно і, високо піднявши над головою, кидає його на голову Ружинського, який даремно кинувся був тікати, — юрба не пустила його, і він падає з розбитим черепом).
Крик, рух.
Хмарний ще раз ніжно цілує Стесю і зникає.
Завіса.
1930