Л і я (притулившись до руки Цвікловіца). О мій тату! Яке велике щастя бачити своїми очима цей прекрасний світ... Що за розкіш ці зелені поля, і темний гай, що синіє далеко-далеко... і цей плац, весь залитий сонцем... і ошатна юрба, що сновигає навкруги... і ці самоцвіти, яких я ніколи не бачила... і найкраще твоє чудове обличчя, срібна борода і прекрасні очі, що в них стільки мудрості і ласки. І це все щастя дав мені ти, великий, мудрий, коханий! (Вона палко цілує його руку). Чи є ж більше чудо на світі, як розкрити сліпі очі людині!
Ц в і к л о в і ц (усміхається). О, якби я справді міг розкривати сліпі очі людям, — це б було дійсно чудом. Немає чуда, що я вилікував твої очі, які не бачили тільки тому, що був замутився твій розум. А скільки людей залишається сліпими, хоч і бачать їхні очі, і горе тому, хто розкриває їхню сліпоту. Хіба ж можу я сказати цим жовнірам, що не гайдамаки їхні вороги, а пани, які навмисно тримають їх самих у темряві, кріпацтві та злиднях. Але сліпі й самі пани, що змагаються в конфедераціях з королем та проміж себе і не бачать, що хижі сусіди давно вже полічили дні їхньої вільної і безладної республіки, тільки чекаючи часу, щоб поділити її між собою... І гайдамаки сліпі, бо повірили в ласку цариці, що продасть весь народ український, щоб тільки держався її трон і не луснули стародавні ланцюги, якими посковувані хлопи по всій землі — од Москви і до Мадріда... Бо добре знає цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрізь, де тільки працює на панів безправний пригноблений народ... Але більш за всіх сліпі євреї, що цілують панську руку, яка ще вчора їх била... Ось поглянь, це ж наші євреї... Вони несуть алмазну шаблю, щоб якшанобливіше піднести її великому гетьманові Браніцькому (з глибоким сарказмом) за те, що він врятував народ єврейський від нового Амана* (* Аман — наближений перського царя Артаксеркса, що домігся в царя указу про винищення іудеїв (біблійн.).) і персів...
З правого боку виходить депутація євреїв, що несе на червоних оксамитних подушках золоту, всипану алмазами шаблю і сувій тори. Попереду два равві, за ними кілька заможних, пишно вдягнутих євреїв. Вони сваряться і сперечаються проміж себе, кому йти першому, кому держати промову тощо.
Ц в і к л о в і ц. О, я б хотів послухати, як вони будуть рівняти ясновельможного гетьмана з Мордохаєм, Самсоном і Давидом... Ідіть, сліпі безумці, шануйте тих, хто зіпсував вашу совість, хто має право кинути завтра в свинячий хлів вас і ваших дітей за невиплату оренди, різати пейси або цькувати собаками за першою своєю примхою...
Депутація проходить за браму.
З правого боку виходить молодий єврей, убогий, по-жебрацькому вдягнений у лахмання, кульгавий, із милицею під рукою.
Л і я (пригорнувшись до Цвікловіца). О мій тату... я знов спом'янула те, що твоя ласка примусила мене забути...
Ц в і к л о в і ц (дивиться на неї допитливим оком). О, ні, не примушував я тебе зрікатись старих спогадів, старого горя, моя доню... Слухай, Ліє, чи хотіла б ти побачити кого-небудь з твоїх рідних... з тих, кого так кохало твоє серце?
Л і я (стенувшись). Нащо... нащо ти жартуєш так жорстоко! Вони ж загинули... загинули всі... і тато, і мама... і Лейзер...
Ц в і к л о в і ц. Я не жартую, Ліє... Хотіла б ти побачити свого нареченого?
Л і я (схвильовано). Лейзера? Ні... ні! Нащо ти мучиш мене!
Ц в і к л о в і ц (підзиває рукою убогого єврея). Підійди сюди, юначе. (Убогий наближається). Чи пізнаєш ти цю дівчину?
У б о г и й. Ні, шановний пане, я не знаю цієї вельможної пані.
Л і я (що придивляється із страхом і надією до убогого, притуливши, руку до серця, скрикує). Лейзер! Лейзер! Мій коханий!
У б о г и й (випускає свою милицю й падає на одне коліно, притуливши руки до висків, дивиться на Лію, як на привид). Ні... ні! Цього не може... цього не може бути...
Л і я (кидається до нього, обіймає його голову руками й хоче підняти, сміється і плаче разом). Лейзер, Лейзер, мій любий, коханий, рідний! Бідний, убогий, нещасний. Як ти намучився, який ти блідий, худий! Ходім же, ходім скоріше до твоєї Лії, я змию тобі голівоньку, я вимию твої бідні поранені ніжки, я поцілую тебе так ніжно, моя любов, моя радість безмірна!
Ц в і к л о в і ц (піднімає разом із Лією убогого й веде його праворуч). Тепер я бачу, що недаремно розкрив тобі очі, моя Ліє. Бо і в щасті не зреклася ти любові, бо не зрадили твої очі того, кого кохала твоя душа.
Виходять усі троє. Раптом чути музику, що наближається.
ІІІ
Д е х т о з г о р о д я н. Цехи! Цеховики йдуть! З музиками, з корогвами!
З лівого боку виходить провід цехів з корогвами і музикою. На кожній корогві — герб із символом ремесла — черевиком, човником (ткацьким), жорном, ножицями, бджолою і т. ін. Спереду кожного цеху — цехмістри з довгими ціпками із срібними головками. Всі цехи проходять під музику за браму на плац. Останнім іде кравецький цех, який зупиняється. В цьому цеху, крім цехмістра і лавника — статечних гладких міщан — шість кравців, худорлявих, довгоногих, в однаковому рудуватому вбранні з ножицями на поясі замість кинджалів, і шість кравчих, гарненьких і дженджуристих, в оздобленому міщанському вбранні, в ліфах і коротеньких спідничках (балет). Цех доповнюють ще дві особи: підскарбій — надзвичайно худорлява постать із довгим носом і великим шкіряним капшуком на поясі, і "новак" — новий член цеху — молодий, гладкий і незграбний хлопець з довгим жовтим волоссям. Цехмістер і лавники сідають за столик коло шинку, решта стоять мальовничим півколом; "новак" і підскарбій-посередині спереду.
Ц е х м і с т е р (сідаючи за столик). А що, панове лавники, чи не пора б нам запити вхідчини новака, пана Круп'янки, на честь, гм, шановних цехових персон (погладжує себе по череву) і во славу славетного нашого цеху?
Л а в н и к и. Такі Так! Давно пора!
Ц е х м і с т е р. Пане підскарбій, що належить з пана Круп'янки в братерську карбону* (* Карбона — посудина для збирання пожертвувань у костьолі. Тут — цехова складчина, скарбниця.) за вхідчини в славетний кравецький цех доброго міста Житомира?
П і д с к а р б і й (з поклоном). Три кварти горілки, п'ять кварт вина, кошик пирогів, чотири ковбаси, один марципан і два фунти свентоянського бобу, кхе, кхе, кхе, кхе, пане цехмістре. (Кашляє).
Ц е х м і с т е р (поважно). Чуєш, пане Круп'янко?
Н о в а к. Залюбки, вельможний пане. (Дає підскарбію гроші).
Ц е х м і с т е р. О, здається, ти добрий новак, будеш добрим братом. Пане підскарбію, влаштуйте частування. Пам'ятай же, брате Круп'янко (підіймає пальця), мудрі регули славетного кравецького цеху: поважай старших, навощуй нитку перш ніж шити, не гуляй з непутящими жінками, не крой камізельку попереду штанів, не позичай грошей і не сунь голови, куди не влізе. Коли будеш це все робити, то будеш сам добрим кравцем, навіть цехмістром.
Подають вино і страву, всі п'ють. Кравчихи гризуть "свентоянські" стручки.
Ц е х м і с т е р. За нового брата нашого славетного цеху, пана Круп'янку, щоб був він добрим кравцем і товаришем!
Л а в н и к и. Аксіос, аксіос, аксіос!.. * (* Достойний.)
Ц е х м і с т е р. А що ж, панове кравчикове, давно вже ми танцювали обертаса, щось і в мене ноги сверблять!
К р а в ч и х и (плещучи в долоні). Обертаса! Обертаса!
Балет.
б кравчих, 6 кравців, пан підскарбій і пан Круп'янка танцюють польку і обертаса, пориваючи при кінці танка товстенного пана цехмістра.
Х о р (співає).
Замовляла раз в Кракові
Гречна панна кравчикові:
Сукню зший мені й кошулю,
Щоб ніде корсет не мулив.
Кравчик хлопець був охочий,
Приміряв корсет щоночі,
Так і сяк панянку тулив,
Щоб ніде корсет не мулив.
А панянці все не досить.
Ще кравця до себе просить,
Ах, попала, мабуть, голка
В серце панни від пахолка.
Зшив кравець нарешті вбрання,
Та не вийшло без догани,
Бо не сходиться на стані
Ні корсет, ні сукня панни.
Після закінчення танка кравчихи з реготом поривають пана Круп'янку і товстого цехмістра на плац. Цех виходить туди ж таким самим порядком.
ІV
З лівого боку ввіходить граф Ружинський і Гельця — тепер його дружина. Ружинська змарніла, на лиці сум і мука. Ружинська зупиняється.
Р у ж и н с ь к и й (грубо). Ходім же! Чого це ти знов стала? І так спізнилась.
Р у ж и н с ь к а (береться за голову). Я не можу йти на плац, де натовп... мені там робиться страшно... Благаю тебе, йди сам... я поїду додому.
Р у ж и н с ь к и й (гнівно). Цього ще не ставало! З того часу, як я одружився з тобою, нема кінця безглуздому вередуванню. День у день сльози, зітхання, охкання, хвороби. Дай мені хоч на вулиці здихатись твоїх дурувань.
Р у ж и н с ь к а (лагідно). Я знаю, що я заслужила своє лихо і мушу терпіти... Благаю тебе, йди сам, я не можу йти в юрбу, я не можу йти туди, де всі дивитимуться на мою муку... Що я робитиму там із своєю журбою... серед веселої гомінкої юрби... Самотня, темної ночі, крадькома можу я плакати та молити прощення за тяжкий мій гріх, за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя моє і честь.
Р у ж и н с ь к и й (хапає її за руку і шипить розлючений). Ходім! Ти ганьбиш мій рід... Хлопська графиня!
Р у ж и н с ь к а (з гордістю, що прокинулась в ній під впливом образи). Геть! (Виривається й одступає). Не тобі б казати про ганьбу... злодій...
(Продовження на наступній сторінці)