З будівель мене зацікавили лише старовинні міські ворота з вежею, на якій знаменитий "орлой" — дзиґарі. Коли приходить повна година, вони дуже мелодійно дзвонять в дзвони, а лицар та знов-таки ведмеді починають робити всякі рухи.
Цікаві ще старовинні "аркади", що почасти нагадують краківські Сукениці; величній будинок парламенту; старовинний і гарний костьол "Münster", вежу якого видко зо всіх кутків міста, а над костьольним входом цікаво виліплено картину раю й пекла.
Але що мені дійсно подобалось,— це пам’ятник "Поштової міжнародної спілки", що стоїть в якомусь парку біля невеликого ставка. Після київського Богдана та дрезденського Бісмарка це — найкращий пам’ятник. Навколо велетенського глобуса, тобто земної кулі — летять, взявшись за руки п’ять жінок: Європа, Азія, Африка, Америка й Австралія. Постаті такі легкі, що не віриться, ніби їх висічено з каменя! А внизу, під земною кулею сидить велика постава, здається,— "Швейцарія"...
В цім парку знаменитий і ставок. Восени до нього злітається видимо-невидимо диких качок, що й живуть тут, посеред самої столиці Швейцарії.
Ми обідали тут в досить добрім ресторані, але ж не подобалось мені й те, що кельнерка, коли подала страву, то сіла з нами за столика. Я рішучо не знав, що з нею говорити, а мовчати теж якось незручно, бо вона може подумати, що вважаєш її за нижчу від себе. Далі,— при сусідньому столику сиділи якийсь панич та панночка, а потім затулились газетою й почали голосно цілуватись. А вже в Лозані ми бачили в кафе, як гості сажали собі на коліна кельнерок. Мене це все дивує, бо в Німеччині я нічого подібного не бачив. Ми з Давидом почували себе ніяково, а містер О’Фонель навіть голосно плювався...
Ах, ще забув записати одну цікаву річ. У Берні є крамниця листівок з малюнками всього світу. Я тут знайшов цілу низку українських карток з малюнками Амвросія Ждахи, який з’ілюстрував пісні М. В. Лисенка. Це — картки київського видання. Я купив всі три серії.
Я дуже цьому зрадів і розповів м. О’Фонелю про свою втіху, що знайшов хоч що-небудь українське навіть в Швейцарії. А він каже, що в Європі є чимало наших пам’яток, і розповів дуже цікаву легенду про українця, яка існує в Аахені, в Німеччині.
Аахен — це одне з найстаровинніших міст Німеччини, де жив і помер Карл Великий. Там є знаменитий собор, в якому коронувалося аж 37 німецьких королів. І от, є така легенда, ніби біля того собору Карл власною рукою посадовив трояндовий кущ. Минуло кілька століть (бо Карл Великий помер у 814 році), а той кущ все ріс та ріс, розкидаючи на всі боки свої віти, що розповзались по соборових мурах. Коли це, не знать з чого, почала та троянда всихати. Що з нею не робили — нічого не помагало. І от, тоді міський магістрат ухвалив викопати куща, щоб його посохлі віти не псували вигляду собору. Але ж соборний дзвонар ніяк на те не згоджувався: він бо дуже любив той кущ і йому було шкода з ним розлучитися. Через те він раз-у-раз прохав, щоб куща лишили ще трохи: може-таки він відійде. Тим часом якось вночі завітав до того дзвонаря невідомий захожий чоловік-чужинець і попросився переночувати. Дзвонар його пустив. На другий ранок той подорожній почав просити, щоб дзвонар дозволив йому у нього жити, а він за те йому служитиме. Пристав дзвонар і на те. А була в того дзвонаря дуже гарна дочка й полюбилася вона чужинцеві. От, він і почав її сватати, але ж батько рішучо відмовив, бо це був чужинець, слов’янин, не католицької віри, а з походження "русин", тобто українець. От, тоді захожий, бачачи, як дзвонар побивався за кущем, і каже, що, коли старий віддасть за нього свою доньку, то він зробить так, що троянда оживе й знову буде цвісти. На це вже дзвонар не міг не пристати. Тоді той українець і заходився коло куща, тільки наперед умовився, щоб у нього не питали жодного слова, хоч би й що він з тим кущем не робив. А потім пообрізував віти, понавозив відкілясь землі й — диво! — на весну кущ почав рости, а потім на ньому, зацвіли й троянди. Тоді старий дзвонар впорядив бучне весілля, а потім, як помер,— то той захожий українець став замість свого тестя, дзвонарем Аахенського собору.
От, такі-то наші українці!
Мабуть це був один з тих козаків, що турки продавали їх в неволю по всьому світі!
Я, жартуючи кажу колезі Давидові, що той чоловік, певне, читав книжку Є. Чикаленка — "Сад"!
Ну, припиню писати: заграло сонце й ліворуч розтопленим сріблом блищать верхів’я Монблану. Кажуть, його видко дуже не часто, а тому всі пасажири дивляться на цей найбільший шпиль швейцарських гір. Треба дивиться й собі!..
— — —
Ні, нам рішучо не щастить в Швейцарії!
Мали сю ніч таку халепу, що ледве вискочили. Але почну з прикрості, що трапилась мені ще в "Уші", біля Лозанни.
Насамперед: мене не вразила й Лозанна. Місто, правда, досить мальовниче, особливо, коли дивитись від університету вниз на провалля, де розкинулись будинки та масивний віадук; або, коли поглянути на розкішне Женевське озеро. В самому ж місті якось нема нічого такого, щоб вбирало в себе очі. Може ми не добре роздивились, бо, властиво, тільки об’їхали місто трамваєм та дуже небагато походили пішки. А потім, просто з двірця довгим фунікулером (канатна електрична дорога, далеко довша, як Михайлівська у Києві) спустилися з досить крутої гори в долину, в манісіньке містечко "Уші".
Тут, в невеликому парку, біля самого Лемана ми чекали пароплава. Обіч понад берегом сиділа ціла низка перекупок з померанцями та квітками. Навіщось вони майже всі переплутали свої кошики довгою мотузкою.
Але, на жаль, я взнав про те занадто пізно! Коли ми були біля берега, я оглянувся назад і зненацька побачив не кого іншого, як свого любого Самзная! Ну, чисто такий же чорний пойнтер, з білими лапами й білою грудниною біг обіч за якимсь паном. Мене це так вразило несподіваністю, що я цілком забув, де я, й невільно кинувся бігти до собаки та й подався поміж перекупками. Ну, звичайно, зачепився ногою за мотузку й розтягся на всю доріжку. Всі ті коші полетіли на землю, перекупки посхоплювались, зчинили страшенний ґвалт і кинулись до мене. А я лежав та борсався, заплутавшись у мотузці, як птах у сільці.
Містер і колега здивовано дивилися на всю цю дику сцену, рішучо не розуміючи, чого й куди я чкурнув, мов той "оглашенний"?! Всилу ми заспокоїли перекупок, у яких я купив на п’ять франків квіток та померанців, і потім вже розповів попутникам, що мені приверзлося.
Давид спочатку рішучо думав, що й я "сказився" в Швейцарії... Взагалі ми потім довго сміялися з цієї пригоди. Але ж я зате дізнався, що по-французькому померанці зовуться "L’orange", квітки — "Les fleurs", а мотузка — "La ficelle". Три слова за п’ять франків! Шкода, що не запитав ще, як звуть у Франції ґав та роззяв!..
Але ж далі трапилась пригода, вже зовсім не смішна, а надто — мені.
Коли ми припливли до Женеви, то насамперед пішли найняти собі кімнати. З пристані гарним парком ми попрямували до готелю "Du Nord", що нам рекомендували ще в Лозані. Справді, це — на вигляд великий і добрий готель. Такий важний портьє, до якого спочатку звернувся містер по-англійському, відповів, що він: "Ne parle pas anglais" , а просить говорити по-французькому, або по-німецькому. Тоді я почав по-німецькому, бо містер говорить гірше за мене. Але ж портьє мало мене розібрав, бо швейцарці говорять дуже одмінною німецькою мовою, так званим "Schwitzer Ditsch" , який ще більш відрізняється від моєї — баварської. Але все-таки він розібрав, що ми хочемо два малих покої, й вже хотів був дати нам відповідь, але його кудись покликали, а замість нього зостався молодий хлопець. Цей вже зовсім не тямив ні англійської, ні німецької, й О’Фонель почав порозуміватись з ним по-французькому, але сам він цієї мови знає дуже мало. Хлопець вислухав, якось суворо нас обдивився, потім покрутив головою й рішучо заявив, що вільних покоїв нема. Потім подумав і направив нас до іншого невеличкого готелю, близенько від "Du Nord". Ми побачили, що вийшло якесь непорозуміння, але не схотіли витрачати часу на чекання портьєра й подались до другого готелю. Це була невелика старовинна будівля, в якій нас привітно зустріла розмальована пані й з веселим сміхом сказала по-французькому, що дає нам два малих покої "саме такі, як ми хочемо" — обіч один з другим. Ми навіть не поглянули на ті покої, віддали їй свої речі, а самі швидше подалися блукати по Женеві. Проблукали ми аж до 11 годин, скінчили день в чудовому парку над озером, в якому відбиваються тисячі вогнів, послухали гарного оркестру і, питаючи кожного зустрічного, якось добралися до свого готелю.
Перш за все нас вразило, що в нижній залі, де ми переходили, була сила народу, досить обдертого, п’яного й крикливого. Як ми вже зауважили, "по швейцарському звичаю" — жінки сиділи у чоловіків на колінах, а одна — просто на столі. Всилу ми розшукали господиню, а та засвітила якусь ліхтарню й темними, брудними, покрученими сходами повела нас нагору... Ми побачили, що вклепались: це була якась яма для бернських ведмедів, а не готель. Певне, що самий найгірший на всю Женеву! Ну, та вже не було чого казати: підходило до півночі, втома від цілого дня їзди та ходіння почувалась величезна, й ми, обдивившись брудно-зеленкуваті шпалери наших покоїв, дуже вбого обставлених, мусили згодитись з "многомовною" резолюцією колеги Давида:
(Продовження на наступній сторінці)