Виявилось, що хлопчик — Давид Заславер з Смоленського, караїм; а той містер О’Фонель — ірландець, Давидів навчитель. Їдуть вони до Японії, де живе дядя Заславера. Лікарі присудили Давидові проїхати морем, позаяк він слабогрудий. Ці люди вчора прибули до Бремена, щоб їхати тим шляхом, що й я, але на "Каїр" квитків не дістали й мусили б чекати іншого пароплава. Тільки ж перший добрий пароплав, що йтиме за "Каїром",— як вони довідалися в справочній конторі,— буде лише через два тижні, а ті, що підуть раніш,— дуже незручні. Отже, вони мають намір покинути Бремен, а проїхати залізницею до Марселя й там сісти на пароплав, щоб їхати вже з того порту. Як вони зроблять,— ще не відомо, бо відповіді з Марселя немає, але сьогодні її вони очікують і це вирішить їхню справу.
Ми якось одразу поприятелювали. Містер О’Фонель, довідавшись, що, якби він був запізнився на одну хвилину плигнути за ляшком, то я б попередив його,— одразу почув до мене приязнь: він довго трусив мені руку, неначе не він, а я витяг того хлопчика. Давид так само став до мене з першої зустрічі незвичайно прихильний.
Ми швиденько втекли з місця тієї пригоди і тих подяк, якими проводжали нас, дійсно — нас, бо також, не знать, за що — дякували й мені.
Довго ми ходили по місту, жваво розмовляли, пили гуртом каву, знов вернули до моря й гуляли годину на моторному човні. А врешті прийшли до такого висновку: чого мені їхати самому, коли я можу мандрувати далі в такім милім товаристві, та ще й з старшим чоловіком? Це — одне; а по-друге,— чого мені бути без потреби більше тижня в морі, коли воно ще встигне мені обриднути, тим більше, що переїзд від Бремена до Марселя нічого особливого не уявляє? А втретє — чому мені не виграти цілого тижня в дорозі, бо в Марселі ми можемо бути через два дні, а тим часом проїдемо західну Германію, Ельзас і Південну Францію, а коли й будемо чекати,— то в чудовому й цікавому Марселі, а не в досить нудному Бремені?
Всі ці доводи видалися мені такими переконуючими, а найбільше те приваблювало мене, що я не почуватиму так гостро самотності, й я одразу майже згодився. Особливо мене тішить, що я буду їхати в товаристві, а це також врятує мене від багатьох прикрощів, що я, безперечно, мусив би зазнати в далекій і цілком невідомій мені дорозі.
Я кажу: "майже згодився", бо це залежатиме від тої відповіді, що може прийти з Марселя. Якщо там так само доведеться чекати коло двох тижнів, то врешті мені нема чого тинятися по Марселю, а — навпаки — мої попутники можуть там почекали мене, поки я доїду туди своїм "Каїром".
От, на цьому дні й стали. В 9 годин Заславер та О’Фонель зайдуть по мене до готелю, щоб йти вкупі вечеряти й, певне, вже матимуть відповідь. Тоді все й вирішиться.
* * *
Зараз мені принесли телеграму. О, моя люба Гільдхен! Яка ти славна, яка дорога! Спасибі тобі. Але ж я пошлю тобі відповідь тільки увечері. А твоя телеграма буде першим додатком, що я наліплю в цім зшитку.
"Милий. Може ще тебе застане мій останній поцілунок на суходолі. Візьми його з собою в дорогу: нехай він нагадує тобі про бідну Гільдхен, що невимовно сумує в самотині".
А може вернутись? О, ні! На що б же це було подібне! Дика думка!..
— — —
Ну, так! Виходить, їдемо впоперек всієї Європи. Ось уже й маршрут:
Бремен, Кельн (Німеччина), Страсбург (Ельзас), Базель, Берн, Лозанна, Женева (Швейцарія), Кюлоз, Ліон, Баланс, Авіньйон (це — той самий, де було взято в полон римських пап), Арль і Марсель (Франція). Тобто, виходить, що я проїду ще Ельзас, Швейцарію (мені давно туди кортіло, особливо після оповідань мого друга Кобця!) і нарешті — Францію.
І що найдивніше — це так швидко! Містер О’Фонель вирахував, що з Бремена до Кельна ми їхатимемо всього 6 год. 45 хв.; з Кельна до Базеля — 8 годин, з Базеля до Женеви, коли їхати залізницею, то так само — 6 год. 45 хвилин. А від Женеви до Марселя — ще 12 год. Тобто всього в потягу — 33 години й 30 хвилин...
Яка тепер легка річ — мандрівка! А колись же В’ячеслав В’ячеславович їхав з Києва до Харкова кіньми більш, як три тижні...
Правда, це мені стане недешево, бо поїдемо другою класою. А квитки коштуватимуть до Базеля 63 марки, до Женеви — 20 франк і від Женеви — 39 франків, тобто коло 50 карбованців. Шкода, що я не позичив у Фрица! Ну, та в мене ж досить грошей та ще, крім того, очевидно, не пропаде й моя "шіфс-карта" на "Каїрі", бо містер О’Фонель взяв її в мене, щоб завтра занести до транспортної контори. Він каже, що її можна продати навіть дорожче, ніж я за неї заплатив, бо є дуже багато охочих їхати.
Ну, добре. Завтра рано виїздимо. Телеграми Кобцеві й Гільдхен я вже послав, бо це було зробити дуже зручно, позаяк ми вечеряли в Бюрґерпарку, а це — два кроки від двірця.
Яка чудова музика в цім парку й як вона мене схвилювала, коли заграли увертюру "Танґейзера"! Яка різноманітна також тут людність. Так і мигтять білі штани моряків, здається, всіх флотів світа!..
Пора спати.
Що ж то там думають про мене Шульци? Я гадаю, що поки це та те, про мою історію не варт оповідати моїм новим попутникам. Це — вже тема для морських розмов...
Так, оце гаразд! Хочу лягати спати, а не позакінчував листів до Ярка та Старушка. Яркові мушу написати увесь маршрут до дрібниць: нехай пильнує по мапі, як я їду!
— — —
Ми сидимо в кафе на Хохштрасе в Кельні. Пообідали, поглянули на самий знаменитий зо всіх готичних соборів — кельнський і засіли у довжелезній, але вузесенькій вулиці, самій старій в Кельні — Хохштрасе. Містер О’Фонель п’є біле вино й читає англійські газети; "колега Давид" (ми умовились звати один — одного "колегами", бо ж ми — студенти й товариші в подорожі!) пише картки, а я — свої замітки. Але нема часу й треба поспішати.
Ми встигли оглянути поверхово тільки старий Кельн, над яким панує собор — "Дом". Цей "Дом", справді, щось велетенське, або, як сказав би п. Шульц,— "колосальне!" Досить зазначити, що він має сто сорок кроків завдовжки й 62 завширшки, а головна дзвіниця — заввишки 156 метрів, тобто — вдвічі вища за вежу краківського Мар’яцького костьолу, яка колись мене так вразила. Цікаве нам сказав той чоловік, який показував собор,— що ця будівля почалася ще з 1248 року, але фактично й до сьогодні не закінчилася, бо ще не було такого часу, щоб в цім собор не робилися якісь добудування чи ремонти.
Ми з Давидом вирішили, що собор і довіку не добудується, бо, коли закінчать одну частину,— то друга почне руйнуватись. Досить того, що мармур, з якого будовано собор, цілком уже почорнів. Яка сила всередині колон і які вони всі масивні та величаві!.. Чудові ще в ньому й вітражі.
Потім ми заходили подивитись на ратушу та дім "Гюрценіх",— старовинна будівля, якої мета таж сама, що Празького "Обецного Дому" — приймати чужоземних гостей.
Кажуть, що найкраща частина Кельна — "Нове Місто", але ж не було коли й поглянути, бо через годину їдемо далі Рейном аж до Кобленца, а там знову сядемо на залізницю.
Але ж що мене вразило в Кельні: це, власне, перше німецьке місто, яке зовсім не дивує своєю чистотою. Якраз навпаки. А тіснота по старих вулицях така, що сливе всі мусять ходити по бруку!
Виходячи з собору, ми зайшли до всесвітньої знаменитої фірми "Марія Фарина" й купили собі по флакону справжньої "кельнської води" (одеколону). Кажуть, що це роблять рішучо всі туристи...
Ну, годі. Треба поспішати на пристань!
— — —
Ми їдемо знаменито. На чудовому, чистому, затишному пароплаві, що, як навмисне, зветься пам’ятним мені ім’ям — "Лорелея", ми пливемо по розкішному Рейну, від берегів якого не можна відірвати очей. На пароплаві чимало людей,— хоча ще тільки початок сезону рейнських подорожей. Незвичайно вигідно напівлежати в плетених "Chaise-longue’ax" дивлячись, як випливає місто за містом, чудові замки, що раніш мені доводилось бачити лише на ілюстраціях, фантастичні руїни, вкриті "сивою старовиною", як говорить і містер О’Фонель.
А він це любить. Взагалі старовина, історія — це його найулюбленіші речі. А як він зацікавився Україною,— аж я здивувався! Він і сам чимало знає, бо давно цікавиться нашою стороною, бачив старовинні портрети багатьох наших гетьманів, знає "Кобзаря", бачив всякі наші п’єси й каже, що за часів Богдана навіть Європа добре знала Україну. Він же тепер цікавиться Україною, як стороною, де — по його думці — знову так широко повстане "національне питання", що знову вся Європа знатиме й говоритиме про нас.
Дай, Боже! Це мене страшенно тішить!
Але про все це — іншим разом: на морі. Тут тільки зазначу, що я вже зробив добру виміну: містер буде продовжувати вчити мене англійської мови, бо я дуже мало знаю, а я його — української. Добре, що зо мною "Кобзар"!..
Отже — про Рейн.
Коли ми виїхали з Кельна,— сам Кельн видався нам зовсім іншим: такий величавий, такий мальовничий, що ніяк не подумаєш, що він всередині такий неохайний. Мушу, звісно, додати, що неохайний, порівнюючи з Монахином, Дрезденом чи Липськом, а не з Києвом, чи Полтавою... А ще мушу додати: "на мій великий-превеликий жаль"!..
(Продовження на наступній сторінці)