Як тільки воно мене прийме? Не знаю чого, але мені якось моторошно. Наче терпне душа, коли подумаю, що завтра я відриваюся від землі й довго не матиму з нею безпосереднього зв’язку. Згадую невільно гарне оповідання Потапенка про бідного Захара, що жив емігрантом за границею й мав за найбільші святощі рушник з написом "Любому Захарові з рідної України" та пучечку рідної землі. Тепер я починаю розуміти того сердешного й сердитого Захара. Яка шкода, що я не взяв з собою хоч би малісінької коробочки землі з свого саду!
Конче напишу Олексі Івановичу, щоб прислав мені в Японію. Він добрий — зрозуміє мене й не відмовить виконати цю мою примху...
Ми з колегою Давидом щось дуже часто згадуємо про морську хворобу й купили вже собі грілки на живіт... А може це й не так страшно!
— — —
5 червня, 5 годин ранку.
Я — на морі... Чудовий ранок, розкішний краєвид, казковий Марсель, синє море з рожевими зайчиками. Ми ще стоїмо на котвиці , пароплав нервово двигтить, густий дим викочується пухнатими, сивими клубами з величезних бовдурів й наче несе на землю мою чорну журбу до тих милих, що зостаються там...
А в мене болить голова й часами жовтіє в очах. Що це? Не може ж то бути, щоб це була морська хвороба, коли ще навіть ми не пливемо, коли все ще стоїть нерухомо наш "Гамбург" і ми почуваємо себе так само, як на надбережній!
Але я повен остраху! Ну, що, як і справді я не можу зносити плавання? Е ні! Це ж дурниця! Не може того бути. Всі ж кажуть, що, коли маєш силу волі, то можеш витримати без немочі навіть велику хвилю. А хіба ж я не маю сили волі?!
О!.. Реве, як дикий звір, сирена, скреготять котвиці... Зараз відпливаємо. Щасти, Боже, на довгий шлях!
Чимало людей хреститься, ті плачуть, ті починають махати різнокольоровими хусточками.
Прощаюсь думкою й я з усіма тими, хто, хоч коли-не-коли, згадає, зоставшись "на землі", й про тих, що "в морє далече"...
Але, що таке? Так сильно стукає в скронях?!.
* * *
На "Гамбургу" небагато людей: це,— як каже містер О’Фонель,— і добре, і зле. Добре тим, що далеко повільніше їхати й буде менше турбот від пасажирів, а погано,— бо швидше з усіма перезнайомимось і швидше всі вони обриднуть. А це вже неодмінно...
Але я все приймаю без інтересу, бо я захворів чортовою ангіною й маю побільшену температуру та дере в горлі. Дивна річ — я такий дужий, а хворію так: ні з сього, ні з того. В Марселі ми почували пекельну спеку й я вряд з’їв дві порції замороженої кави, а тепер замість того, щоб дивитися повними очима на красоту водяного простору, на чудовий вигляд Марселя,— такого шиковного з морського погляду, любуватися спокійним, як Леман, морем,— я що пів години йду в свою каюту качатись на ліжку... От, ми минаємо Тулон; чути дзвін: то кличуть до сніданку...
— — —
Аж шкода мені: такий розкішний обід! Квітки, вино, чудові риби, якесь холодне солодке! Я так люблю все морожене, а не можу нічого їсти. Проковтнув лише риб’ячу юшку та білу каву.
Але, що обід? Мені шкода, що в мене заточується голова, і я 9/10 часу валяюсь колодою в каюті. Мало-мало не проморгав був дельфінів. Спасибі Давидові: прибіг мене покликати. Як вони красно вигравають на воді, плигаючи за пароплавом! Їх було аж вісім чорно-зелених почвар, завбільшки з чоловіка кожний, і вони з півгодини гналися за пароплавом. Ці дельфіни вже добре знають, що звідціль може бути для них якась пожива! Їх так і звуть: "морськими жебраками", або "морськими свинями".
Ні, навіть не впишу: лягаю й сплю. Може до завтра якось викачаюся. Мене вже оглянув німець-лікар, дав полоскання з борного квасу, бури та йоду й велів замотати горло, а на ніч — спиртову пригрівку.
Тепер, коли я з замотаним горлом,— то просто незручно виходити до салону чи на палубу.
Я тільки поткнувся,— а якась розмальована пані, що їде з дітьми, вже питалася, чи в мене часом не обкладки (тобто "дифтерит")?..
— — —
Ну, сьогодні мені краще, хоча на цей раз моя подорож почалася нещасливо...
Вже добре видко Корсику й Сардинію. Ми поїдемо поміж них.
Які скелисті високі береги у цих островів, блискучим снігом покриті гори, на Корсиці випинається в гору гострий шпиль — Боніфаціо.
Тільки ж нема коли писати: хочеться якнайбільше вхопити вражень, якнайдужче надихатись цим палючим, але розкішним повітрям, вдивлятись в кожну зміну чарівного, синього, як кобальт, моря, над яким блискають срібні чайки...
— — —
7-е. Відпливаємо від Неаполя. Навпроти нас стоїть загадковий Везувій. Тут ми спинялись майже на 6 годин. Я й не думав, що моя нога побуває також і на італійській землі, на землі, де жив великий Гарібальді, про якого з таким захопленням розповідав мені й Давидові містер О’Фонель. Десь тут же, на острові Капрі, жив і наш великий чоловік — письменник Михайло Коцюбинський... Про це ще говорив покійний тато… І тепер, коли ми відпливаємо від цього раю (яким він здається здалеку), починає ледве помітно куритись Везувій.
Як приємно, після двох днів плавання, спуститись на землю й почути під ногами справжній, нерухомий ґрунт! Я написав "нерухомий" й невільно засміявся! Саме тут, під Везувієм, може найбільш рухоме місце землі у всій Європі! Бо й справді, історія знає з 79 року по Різдві аж по 1906-й — 29 страшних землетрусів, які зробив Везувій. Чого? Нащо? — Ніхто того не відає, але ж невільно гадаєш, коли дивишся на вузькі, смердючі, фантастично загиджені вулички Неаполя,— коли бачиш цих голих, брудних, якихсь безтолкових, на перший погляд, крикунів-неаполітанців, що часами ведуть себе привселюдно на вулицях, як справжні дикуни, котрим не відомі елементарні приписи громадської пристойності; коли бачиш, як обліпили вони своїми білими хатинками увесь Везувій, так, що зостається враження, ніби на десятки верст розкинулось одне безкрає село,— галасливе й брудне всередині й тільки здалеку мальовниче,— коли нарешті маєш нагоду спізнатись безпосередньо з цими набридливими й нечистими босяками: то невільно почнеш думати, що Везувій заливає їх лавою, засипає попелом, побиває камінням, рушить їхні будинки, гнівно трусить всю ту землю зі злості, намагаючись скинути з себе й своєї розкішної землі те людство, що не хоче шанувати й підтримувати казкової краси природи!
Фу, якого я встругнув періоду!..
Коли я сказав цю свою думку містеру О’Фонелю, він цілком зо мною погодився. Йому, вихованому в умовах строгої стриманості, розміреності, й, як він каже, "раціональної поведінки",— неаполітанські ледарі та обшарпанці, часто в буквальному смислі слова, Sansculotte , видаються так само якимсь, занадто скороспілим витвором природи...
Ми були в самому Неаполі тільки дві години,— бо спочатку довго не спускали нас на беріг, а потім ми поспішали, щоб не спізнитись (ніхто не знав напевне, скільки простоїть "Гамбург").
Однак, навіть за цей короткий час неаполітанці встигли нас двічі одурити: я купив дуже гарненьку статуетку з "лави" — копію Венери Медицейської, за яку заплатив чотири ліри та те ще, після довгого торгу, бо продавець хотів спочатку вісім. Але ж на пароплаві ми роздивилися, що то — гіпс, підмальований під "лаву", а ціна йому 10–20 чентезимів . Давид та містер також зробили деякі придбання, і також крамарі їм здали решту такими грішми, що ніде не ходять.
Але ж в "салоні" пароплава, коли ми розповідали про це, з нас майже ніхто не сміявся, бо всіх, хто побував на березі,— всіх до одного було в той чи інший спосіб обдурено... І аж тепер, коли ми вже пливемо блакитною Неаполітанською Затокою,— мені ще й досі наче смердить тим диким пахом зіпсутої оливи та гнилої риби, що ними так провонялися вулички Неаполя!
Ні, рішучо в Неаполь не можна їхати після Німеччини; треба брати маршрут з Опішні, Переяслава чи якогось іншого нашого містечка, бо навіть Марсель, порівнюючи, виглядає, як салон проти смітника...
Неаполітанці кажуть: "Поглянь на Неаполь і вмри, "бо" — додав Давид — "нічого більш смердючого не побачиш!"..
Але ж за те здалеку,— яка це Божа краса!
— — —
Ми з колегою майже цілий день — на палубі. Він за ці дні помітно поздоровшав, став чорний, як вугіль, тільки біліє його полущений тонкий ніс та блищать чорні очі.
Я теж помалу запалююсь, однак я ще тільки червоний, бо не догорів як слід, через ті два дні лежання в каюті. Але тепер почуваю себе майже добре й, якщо завтра дадуть на обід морожене та мазаґран, — то нажену й те, що втратив раніш. Взагалі мені тут страшенно хочеться їсти, хоча й дають величезну силу й рішучо немає ніякої роботи. Навіть пишу дуже мало, ото тільки, що англійські розмови, але ж то — не праця. Правда, це через те, що вдень дуже припікає, а увечері, коли всі повиходимо на палубу,— починаються цікаві оповідання.
(Продовження на наступній сторінці)