Але мене чогось ніщо не вражало. Та, власне, й не могло вразити: Бремен — невелике місто й, після того, що я вже бачив, все видалося знайомим, тільки не таким визначним. Бремен незрівнянно менш цікавий, як Дрезден, а вже про Монахин то й не казати. Гарні Wall-Аnlagen: вони почасти нагадують краківські "Планти", бо так само ці сади посаджено на колишніх старих валах. Але я "Планти" бачив взимку, а ці — весною, через те вони мені незвичайно подобались. Цікавий старовинний собор — "Дом" — в осередку міста; статуя Роланда, ще якісь пам’ятники.
Обідав, як мені радив Кобець,— в Ratskeller’i (ресторація ратуші), який, справді, уявляє собою щось визначне. Вже самі старовинні бочки чогось варті, але ж тут ще гарні фрески, а найголовніше те, що тут, в цьому склепі написав свої знамениті "фантастичні казки" Гофман.
Було мало народу. Я сидів і думав, думав. Не варт записувати цих думок, хіба крім одної. Коли я оглядаюся назад на себе, коли згадую себе навіть рік тому назад,— яка величезна різниця! Тоді я був малий хлопчик, а тепер я зовсім інший. Подумати, скільки я бачив за цей час, скільки я пережив, чого-чого тільки не зазнав?! І коли я думаю про пана Шульца,— то мушу сказати собі по совісті, що все лише, чого я зазнав, було, тільки дякуючи йому. Навіть дорогий В’ячеслав В’ячеславович і любі Скибенки, що зробили стільки мені добра,— дали мені менше. Не через те, звичайно, що не хотіли, а так склалось...
І це ще більше рве мою душу. Ну, нащо? Нащо він мусить мати таку ганебну службу? Невже ж таки, такий розумний, такий знаючий і все уміючий чоловік не міг робити чогось іншого?!.. От, ця загадка пече мені серце...
— — —
Цікава річка Везер, цікавий і порт...
Я рано пообідав і повернув до готелю.
Сідаю нарешті писати листа п. Шульцу. Але, як почати? Не можу ж я писати йому "Вельмишановний" або "Високоповажаний", чи навіть "любий"...
Але спочатку треба послати швидку депешу Кобцеві, що я затримався на 2,5 дні й щоб, коли буде якась мені пошта, переслав сюди. Ще встигне експресом.
Телеграфую й Гільдхен, завтра пошлю довгого листа, а фотографії вишлють з ательє по адресі...
* * *
Нарешті я написав того листа...
Цю копію, власне брульон, зоставляю собі на пам’ятку. Шкода буде, коли я не зумів вірно перекласти на німецьку...
Бремен, 29/V, 1914. "Копія".
Пану гауптману Іоганну Шульцу.
Мій добрий учителю, Іоганне Карловичу!
За весь час нашого знайомства я вперше дозволив собі одурити Вас і Вашу добру, таку ласкаву до мене сім’ю, яку я щиро й беззавітно полюбив, так само, як любив і Вас. Я сказав Вам, що їду з п. Кобцем в екскурсію до Лейпцига. Але це була з мого боку свідома неправда: я сьогодні — в Бремені, маю в кишені квиток до Йокогами (в Японії), звідкіль маю виїхати далі — до Австралії.
Якщо можете,— вибачте мені мою цю першу брехню. Її викликали дуже важні й несказанно тяжкі для мене причини, що примушують мене покинути "Старий Світ", покинути Вашу, любу сім’ю, яка фактично вже замінила була мені втрачену мою родину; з якою я був зрісся такими тісними узами, що навіть ще тиждень перед цим ніяк не міг би собі уявити, що якась сила зможе їх розірвати. Але це сталося!..
Ви знаєте, що я ніколи не брешу, а через те цілком щиро признаюсь Вам у всьому.
Я довідався, що Ви, Іоганне Карловичу, жили на моїй батьківщині два роки не на те, щоб мати заробіток з учителювання, а на те, щоб збирати всі відомості, потрібні Вам і вашому Кайзеру для майбутньої війни, що, очевидно, як говорили й Ви самі, зачепить і Російську державу, а — виходить — одночасно й Український Народ. Я не розумію, що й як буде, але самий факт, що Ви жили у нас в Полтаві, як... вибачте мене, що скажу це страшне для мене слово,— як шпигун — той факт мене приголомшив. У мене щось надірвалося в душі, враз щезла вся моя до вас любов, хоча вона була майже така, як і до мого рідного тата. Правда, у мене зосталося тільки одне добре почуття до Вас — це безмірна, безкрая подяка за все те велике добро, яке Ви зробили для мене.
Я ніколи не забуваю й не забуду до смерті, що, якби не Ви, може б я тепер сидів десь в російській тюрмі чи в Наримському Краю; якби не Ви — я, певне, не був би тим, чим є тепер, тобто я був би далеко дурніший і не мав би тих знань та умінь, яких я добув, дякуючи Вам і Вашим вказівкам. Я розумію й те, що, дякуючи Вашій безмірно-добрій пані Магді, дякуючи товариству Вашого славного Фрица, якого я любив, як рідного брата,— я може тільки й зміг так легко пережити оте страшне горе, що спіткало мене в ріднім краю.
За це все своє життя я буду вдячний Вам.
Але ж... але, як це б сказати?.. Ваша "служба" викликає в мене жах. Моя душа вся перевертається при самій згадці про таку "службу". І от, я був змушений втекти від Вас, невдячно Вам збрехати, втекти так, щоб уникнути всякої змоги колись з Вами побачитись.
Пробачте мене, коли можете! Ви розумієте добре, яку нову трагедію я переживаю, коли вона вигнала мене з того міста, що увесь час мені видавалося раєм; з Вашого дому,— що був мені таким самим любим і милим, як мій рідний...
Коли Ви відберете цього листа,— я буду вже в океані. Я намагатимусь забути навіки "гауптмана Шульца" й на все життя зоставлю в своїй пам’яті образ "учителя Іоганна Карловича" з його славною, рідною мені, родиною...
Ще раз прошу мене пробачити й не згадувати мене лихом: крім цієї таємної втечі від Вас, я нічого ніколи недоброго не тільки не зробив Вам свідомо, але ж ніде не подумав про Вас, пані Магду або Фрица недобре. Це — щира правда.
Довіку вдячний Вам Ваш учень
Максим Крушенко
* * *
Я перечитав ще раз листа, вже по-українському, й не зовсім з нього задоволений. Але вже й раніш я помічав, що на письмі далеко важче виложити так свої думки, як сказати словами. Крім того, в листі доводиться говорити м’якше й делікатніше, як в розмові, бо, коли говориш, то ловиться тільки самий зміст сказаного й мало надається ваги словам. Це, певне, через те, що слово раз-у-раз можна поправити іншим, а написане вже назавжди зостається незмінним...
Ну, та вже нехай! Шульц — розумний чоловік і, коли схоче, збагне й все те, чого я не зумів написати до пуття...
— — —
Цей зшиток кінчається. І добре: завтра починається моє "нове життя" — й завтра я почну новий зшиток своїх записок.
Бремен, 1914 року, 30 травня нов. стилю. 11 год. вночі.
Готель "Норд".
Частина третя
ОКЕАНОМ
ОКЕАНОМ
30 травня 1914 р.
Починаю третій зшиток своїх записок. Але не тим, що сподівався. Ще кілька днів мушу пробути на суходолі й замість Північного Моря, мабуть, одразу побачу Середземне.
Не знаю й сам, чи вважати за ліпше те, що трапилося, чи ні? Правдоподібно, що буде ліпше, а там — побачимо!..
Завтра я сподівався покинути німецьку землю й "Каїром", на якого здалеку дивився по кілька разів на день, гадав пуститися в нову сторону. І сьогодні, по обіді я знову прийшов до порту й блукав собі понад берегом, поміж всіляким людом, що метушиться між різним крамом на кам’янім понадбережжі. Я дивився на цю метушню й міркував: як захоплені всі ці люди самі собою, як кожен з них уявляє в собі самому увесь світ, як його власний інтерес заступає перед ним інтереси всіх інших людей. Бо, й справді, кожен біг кудись по своїх справах, рішучо незважаючи на інших: всі інші були для нього лише перепоною на шляху до тієї мети, куди він поспішав.
З такими думками я відходив все далі й далі по надбережній, роздивляючись усякі зразки човнів, ботів, яхточок, баркасів та інших суден, що, мов велетенські водяні павуки, перебігали з одного місця на друге. Вони відривалися від берега і, зменшуючись до величині малої крапки, щезали десь на блакитному обрію. З берега це видавалося якоюсь забавкою, що не має в собі жодного смислу. Чисто так без пуття плавали ці всякі човни й пароплави по бухті, як, бувало, бігають по гладенькій поверхні води павучки в шаплику під ринвою нашого полтавського дому...
Я тільки-що проминув купку людей, що сиділи над самим берегом на кам’яних плитах, і раптом вчув якісь крики розпачу й переляку. Я обернувся й побачив, що з бережка упав у воду маленький, років на вісім, хлопчик. Видимо, він дуже перелякався й не міг справитись з легенькою хвилькою, що плюскала раз-по-раз у камінь. Батьки — це були поляки-емігранти — кричали переляканими голосами, але не знали, що робити. Не довго думаючи, я почав швидко роздягатись, щоб плигнути у воду й витягти хлопця,— бо я ж таки добре плаваю! Але, поки я зготовився, хтось інший булькнув у воду й за хвилину подав хлопчиська в руки батьків.
Між іншим, добре, що так трапилося. Я потім тільки зміркував, що мені б це могло обійтися недешево після недавнього запалення легенів, бо вода ще була дуже холодна.
Та не в тім річ. Власне, нещастя жодного не трапилось, бо хлопчик ще не мав часу навіть добре злякатись: тільки, що змок. Але ж я нав’язав через цю пригоду незвичайно приємне мені знайомство. Коли той невідомий чоловік з вогненно-рудою головою плигнув у воду,— на березі зостався юнак років на 14–15, який гукав йому з берега по-московському:
— "Хватайте єго за волоси! Містер О’Фонель, за волоси ловітє!"
Я, почувши російську мову, спитався того хлопчину, чи він також турист і чи він з Росії?
(Продовження на наступній сторінці)