Од Кельна йде міст до маленького села на другому боці — Дейтца. А вже далі — по берегах послались чудові ліси, сила виноградників,— і все це вкрилося свіжим, зеленим листом. Береги надзвичайно оживлені: сила човнів, більших і менших пароплавів, моторів. А я дивлюсь і думаю: наскільки ж то кращі вони видавалися б мені, якби обіч зо мною була й Гільдхен!.. Ех, не буду себе мучити...
* * *
Ми проїхали Маріенбурґ, Веселінг і під’їхали до Бона, де був більший зупинок. Це — незвичайно красне місто на горі, по якій терасами спускаються до берега вілла за віллою, що стоять в розкішних садках та виноградниках. Тут народився Бетховен, тут же тепер один з найбільш знаменитих німецьких університетів.
Власне, від Бона починається справжня краса Рейну. Досить рівні береги звідціль стають згористими й з кожною хвилиною приносять щось нове, мов в синематографі.
Особливо чудове враження роблять острови, що, наприклад, ми бачили біля Роляндсека. На одному з цих островів потопає в садках чудовий на вигляд монастир. Мені про нього розповідала ще Гільдхен, бо в цім монастирі живе її тьотя. Ах! Гільдхен, Гільдхен! Я скрізь бачу тебе!..
На городській горі — мальовничі руїни колишнього замка... І щодалі,— то все наче краще! Могутнє враження ще робить Броль з своїми руїнами і т. д. Доречі, сила мостів. Я налічив від Кельна до Кобленца аж дев’ять.
Я їх одмічав та одмічав, а потім згадав оповідання татуся про нашу знайому, пані Ахтюгенкову, яку ще ми дражнили "курячою ногою", бо вона була така кощава й наче зламана в попереку. Якось тато оповідав, що, коли він поспитався, де її син, то вона йому сказала:
— "Ах, і не спрашуйтє: всьо по загряницях та по загряницях волочиться! Повєріте-лі, й сама я не знаю, чого тільки туди люде їздять? Як часом, бувало, приїде мій Гриша, а я його спрашую: — "Що ж там видів інтересного?" — то він і говорить: — "Мости, мамінько!" Та ще й так непристойно звуться,— звиніть за вираженіє,— "брюки". Так, ото — говорю йому — чи ж варто по загряницях таскатися, щоб на ті брюки дивитися?! Мало разві їх і у нас, у Полтаві?..
Або як почне росказувати про идолів, про всякий статуй, про якусь "Манеру Медицинську", котора, звиніть за вираженіє, стоїть цілком нагла, як мать родила, тільки руками затуляється,— то я тільки плюну, та й кінець. Тьфу, Господи, "помилуй нас грішних!"
Колега Давид саме їв шоколад, коли я про це оповідав, та так він похлинувся зо сміху, що аж посинів. Ми з містером О’Фонелем полякалися навсправжки.
Вони кажуть, що я добре розповідаю анекдоти. Не знаю, але ж тепер, коли тільки хтось скаже слово "брюки" чи "Вrücке" або "Манеру" згадаємо,— то ми всі аж качаємось зо сміху, хоча, власне, й нема чого...
Я дуже задоволений, що не поїхав просто з Бремена. Мало того, що я не бачив би чарівного Рейну, але ж я в самотині безмірно, страшенно б сумував,— а то — навіть нема часу й замислитись. Та ще лагідна вода, прекрасні пейзажі, спокійна плавба — все це якось заспокоює мою душу. До того ж і містер, і колега незвичайно хороші й славні люди. Давид дуже багато знає й, як каже містер, з нього буде видатний музикант.
Надвечір ми приїхали до Кобленца. Ставало холодно й не було жодного резону їхати вночі водою. І містер дуже добре розрахував, то ми не поїхали далі Рейном. Кобленц,— що стоїть на пригорку в тім місті, де Рейн зливається з Мозелем,— дуже гарне місто. Тут, справді, чудові "брюки", яких, здається аж три, й прекрасні величезні будинки понад Рейном. Тут же є величезний пам’ятник Вільгельмові.
Ми добре повечеряли з справжнім рейнвейном. Містер О’Фонель каже, що він рішучо відрізнявся від тих "рейнвейнів", які дають в Ірландії. Різниця ж вся в тім, що тут у вині дужа багато "вейна" й мало "Рейна" а в Ірландії — навпаки, найбільш "Рейна" й найменш — "вейна"...
Позаяк я згадав, що, виїздячи з Бремена, не заявив ні на пошті, ні в готелю, що, коли б мені була якась кореспонденція (од Кобця чи Гільдхен), куди її послати,— то я подав з Кобленца депеші...
Ніч проспимо у вагонах, а завтра вранці будемо в Швейцарії. Шкода, що проїдемо вночі Страсбург і я зовсім не побачу Ельзасу! Ну, та не можна ж бачити всього, що є на світі. І так вже боюся, що швидко все переплутаю, така сила вражень.
Ні, таки добре я зробив, що розпочав свої записки!
— — —
2-е Червня,— Швейцарія.
В Базелі ми затримались всього на півтори години. Може його й цікаво було б подивитись, але ж нема часу, та й містер О’Фонель каже, що Базель "найдужче знаменитий тим, чого в ньому тепер нема, а саме: тут народився Беклін, який вже вмер" .
— — —
Через три години ми вже приїхали до Берна. Це,— перша столиця європейська, якої я в своїх мандрівках не обминув. Але, по правді кажучи, радість не велика, тільки-що ніколи писати.
В 6 годин увечері будемо в Лозані, а на ніч — в Женеві, де ночуємо й пробудемо цілий день, аж до завтрашнього вечора.
— — —
Знову я сиджу у вигідному плетеному "шезлонгу", дивлюся на зелену й прозору воду Лемана (Женевського Озера), таку чисто, як в Ізарі, й спокій та журна туга наповнюють мою душу.
Справді, озера в Швейцарії — це щось таке чарівне, що його не можна й змалювати словами. Сказати б поетично: це — якась пісня природи, чи її радісна усмішка, яка тим більше сяє щастям, що бачиш її на такому похмурому обличчі темно-фіолетових гір, вкритих чорно-зеленими лісами. Взагалі, коли б не озера, особливо чарівно-казкове Женевське,— то Швейцарія мені б зовсім не сподобалась. Спочатку я навіть боявся в цім голосно признатись, але ж зо мною цілком погодились і мої попутники, бо їм вона теж не до душі. Такі тяжкі ці похмурі, темні й грізні гори, неначе вони гніваються на все; такі вони незграбно-великі, що за ними ніде не видко світа Божого. Немов би втрапив у якийсь велетенський колодязь, з якого ніде не можна видряпатись на широкий простір, побачити обрій, безмежну блакитну просторінь крайнеба.
Але, власне, мені не тільки це не подобалось. Якесь прикре враження роблять на мене й тутешні люди, особливо швейцарські німці: незграбно великі, вайлуваті й,— як мені здається, невиховані. А вже жіноцтво,— то просто напрочуд погане й з такими величезними ногами, що, коли б якась тутешня пані захотіла купити собі калоші, то мусила б купувати в двох крамницях по одній штуці, отій, що завше стоїть у вітрині на рекламу!
Взагалі тут, в Європі, багато великих на зріст жінок: чешки, німкені, але найбільшими видалися мені швейцарки (теж німкені). Француженки чепурніші, але ж і ті противні; принаймні одна, яка налякала мене так, що в мене аж бриль поліз з голови.
А було це так. Коли ми їхали від Берна до Женеви, то в мене,— мабуть від цілого дня їзди по тунелях, в яких неможливо смердить чадом з кам’яного вугілля,— трохи почала боліти голова. Я пішов до вагону, а містер з Давидом зостались на площинці. У вагоні було порожньо, лише проти мене через один рядок лавок сиділа якась панночка: невелика й пристойна на вигляд. Коли я сів,— то вона враз засміялась, просто дивлячись мені у вічі, а потім якось страшенно неприродно скривила обличчя. Спочатку я нічого не розібрав; потім глянув на неї ще раз, а вона мені знову — те саме. Й такі якісь страшні пробігли корчі у неї на обличчі, що в мене аж мороз покотив поза спиною. Я одвернувся до вікна, але ж не міг утриматись і глянув на неї знову, так скоса, на пів-ока. В неї палали очі, рот був розтулений, губи трусились, і мені здалося, що вона, як кішка націляється, щоб плигнути на мене. Я неможливо злякався, бо побачив, що вона — божевільна; схопився й прожогом кинувся до дверей, ще й по дорозі добренно вдарився коліном об лавку.
Коли ми через кілька хвилин всі втрьох заглянули у вагон, то побачили, як вона гірко ридала, рвала на собі брилик, волосся й шалено скреготала зубами. На першій станції ми сказали про те кондукторові й він кудись її повів.
Мені було незвичайно погано на серці.
Але ж протягом цього дня ми вже бачили кількох так званих "кретинів", тобто — дурників, з довгими руками й величезними, як кавун, головами. Зустріли також трьох з такими волами, як добрий кулак. Кажуть, що в Швейцарії взагалі чимало всяких хворих, що несповна розуму...
Не зробив на мене враження й Берн. Він так зветься через те, що нібито, коли швейцарці хотіли заложити це місто, то ухвалили його назвати іменем того звіря, якого вони зустрінуть першого в лісі. Цей звір був ведмідь. Вони його й вбили на тім місці, де тепер стоїть їхня столиця. Тим-то знаком (гербом) кантона Бернського й тепер є ведмідь, і цього ведмедя в різних зображеннях бачиш на кожному кроці.
Мало того, тут, недалеко біля Нідекського мосту й досі є ведмежатник. Це — глибока кам’яна, вимурувана в землі, яма, в якій тримають кількох бурих, брудних і обдрипаних ведмедів.
Було якесь свято, а через те біля тої ведмежої барлоги згромадилась сила-силенна бернців, які стояли над ямою, сміялися з тих нещасних ведмедів, що ловили хліб, моркву та інший харч, який їм кидали люди, або вилазили вгору по стовбурах дерев. Мені та Давидові ця картина видалася й нудною, й сумною, але місцевим "тубільцям", очевидно, така забавка дуже до вподоби, хоча від неї й гидко тхне.
(Продовження на наступній сторінці)