Я повернувся до нього лицем й просто йому в рота розбірливо сказав по-українському, слово за словом:
— І якого б я анахтимського батька чіплявся?! Я ж вам уже всім сказав, що вашої німецької мови не розумію!..
А в того заблищали очі й він весело мені відповів:
— То давайте говорити по-українському! Я дуже радий! — І він простяг мені руку...
Я страшенно й засоромився, й здивувався. Потім ми почали сміятись і так заговорились, що не зважали вже й на пожежу, аж поки не приїхали пожарники на червоних автомобілях. Вони в одну мить погасили вогонь і на тому все скінчилося.
Але ж я придбав через ту пожежу незвичайно приємного знайомого. Це — студент Мюнхенської політехніки, Василь Кобець, з Київщини, українець, який сьогодні ж разом зо мною їде до Монахина!
Ну, хіба це не щастя?! Це мені, певне, за ті тяжкі хвилини, що я пережив тут...
Вже без двадцятьох 11. Він, певне, зараз прийде з своїми речами просто сюди, бо ми умовились, що я його тут чекатиму...
О, знову приходив горбань й приніс мені телеграфну відповідь Шульца на поліційне запитання:
"Фрідріх-Макс Шульц їде зо мною до Мюнхена. Ми розгубились. Чекаю його завтра рано. Моя адреса — Монахин Принц-Регент Штрасе Гауптман Іоганн Шульц".
Спасибі Іоганнові Карловичу! Але скільки він витратив з-за мене на телеграми?! Ну, я йому все віддам...
Тільки ж дивно: в Празі він не хотів признаватись, що він — військовий, а тут на обох телеграмах пише: "гауптман"! Це, певне, щоб було "міцніше"!
О! Бачу Кобця! Йде сюди!..
— — —
МОНАХИН
3 квітня.
Не писав вже третій день. І нема нічого дивного: не було вільної хвилини, а як і надходила — то треба було роздуматись.
Я просто приголомшений. Часами то я так радію й раюю, що на мені аж вся шкура тремтить, а часами — то мені стає так себе шкода, що я мало-мало не плачу. Що я радію — це зрозуміло: бо ж, справді, жити в Монахині, то це — майже жити в раю. А чого сумую? — Певне того, що почуваю себе тут таким манісіньким, таким закинутим, таким пригніченим і красою, й величністю міста й тим добрим відношенням, що виявляють до мене ці благородні, зовсім чужі мені люди, й тією журбою, що наростає часами у мене, коли я невільно згадаю й рівняю мій любий, запущений, загиджений, запаскуджений чужинцями край з тим блиском, порядком, розкошами й досконалістю, яку я бачу тут рішучо на кожному кроці!..
Я — в захоплені, я — в екстазі!..
Навряд, чи зможу я взяти себе в руки так, щоб підряд, нічого не забувши, записати враження тільки цих перших трьох день. Та це ж треба списати ввесь мій зшиток!
Але ж... але, коли я так совісно записував все попереднє, то я мушу наважитись і тепер.
Сьогодні від обіду сідаю, рішучо відмовляюсь кудись виходити й пишу, пишу, як той Харитинин "старий дяк".
Кличуть обідати. Крапка!..
— — —
Спочатку хочу пригадати, як я доїхав до Монахина.
Коли перед 11-тою годиною прийшов на двірець п. Кобець, швидко подали й потяг. Але ж мої дрезденські пригоди все ще продовжувались. Правда, в них вже не було нічого драматичного, коли не рахувати того, що цілу ніч ми майже рішучо не спали.
Насамперед ми втрапили в такий переділ вагона третьої класи, де було повно людей всяких національностей. І яке ж було моє й Кобцеве здивовання, коли ми, ледве сівши, вчули дуже знайому нам мову. Біля мене сиділа товста пані, навпроти — пан, а біля нього невеличкий, чорноокий вухатий хлопчик: чисте жиденя. Далі ще сиділа білява, кощава німкеня; червоновидий товстий пан, одягнений в туристичний бриль з тірольською щіточкою; старий, з білою бородою, дідусь і чорнявий, теж на жидка подібний, молодий парубок, який все усміхався. В купе було повнісінько всяких речей і на поличках, і під лавами, й на підлозі, між ногами пасажирів. Ми посідали, як у форму, й не могли поворухнутись. Я був страшенно радий, що не маю нічого, крім портфеля, а у Кобця було два великих, але плисковатих пакети, які він розмістив у себе за спиною та в проході. У вагоні було добре напалено...
Так от, ледве ми сіли, я й чую й вухам своїм не вірю:
— Папа! Мнє жарко! — це запищав той капловухий хлопчик.
Я зиркнув на Кобця: він мені кивнув головою.
— Папа, жарко же! Папа! Ну!..
— Что ти мнє "папаєш"? — гукнув на нього батько.— Ну, скінь пальто, кагда жарко! А то — папаєт і папаєт!
Перший чмихнув Кобець, а я — за ним!
Жиди подивились на нас, але нічого не сказали. Я прикусив губу й силкувався не дивитись в їхній бік.
Не встиг хлопець зняти пальто, як знову почав коверзувати:
— Мама! Сніми же мнє одні штани! Мнє не нужно двоїх штанов. Жарко-же!..
— Так ти ж что-о? Развє ти маленькій? По заграніцах путєшествуєш, а сам штанов нє можеш снять?
— Не могу-у! Снімі штани, тєбє гаворят! — вередував хлопець.
— І что ті на маму напал? — гукнув знову на нього батько.— Что она тєбє: "Ванька-штанька"?!
Тут ми вже зовсім покотилися зо сміху, навіть цілком непристойно. Очевидно, ми сміялися так щиро, що перш за все заразили того чорнявого панича, потім почав сміятись червоновидий, потім — дідусь. Здається, не сміялася тільки кощава німкеня...
І на наше здивовання,— жиди нітрохи не розсердились, а також і самі почали сміятись.
— Відіш, Сержик! Ти всю Європу насмєшіл! — жартувала мати.— Что же, єсли би оні єщо понімали, что ти витвораєш?!..
— В тім то й штука, що ми все розуміємо! — не втерпів я.— Вибачте, але це, справді, було смішно: "Ванька-штанька!"... Я такого ще ніколи не чув.
— Так ві — тоже рускіє? — зраділи жиди...
Й почалася у нас така жвава розмова, що ми й сподіватись не могли. До нас ще пристав чорновусий панич, виявилось, що він був серб, Стоян Стоянович. Він трохи говорив по-російському, чи власне пнувся говорити. А згодом пристав і червоновидий, бо то був чех, і також силкувався говорити московською мовою. І пішла розмова на такій мішанині, що просто можна було кишки порвати зо сміху!
Стоянович за кожним словом говорив: "Молім вас, господіне!", чех — "просім, посліште, жеби!" , Серж казав, що ми їдемо на "Мнюхин", а ми з Кобцем піддавали пари українською мовою, вибираючи такі найкрутіші слова, щоб вони зовсім були не подібні до російських, і запевняли, що це — справжні московські слова...
За цими смішками ми й не помітили, як проминуло кілька годин. Дідусь куняв, роззявивши рота, й тільки одна німкеня (я тепер певен, що вона з Дрездена, а не з Монахина, бо дуже люта) по звірячому зиркала на нас, очевидно, дратуючись, що ми так голосно регочемо...
Потім заснув Серж, з якого таки здерли теплі штани; захріп чех; почав клюкати носом Стоян Стоянович, якому страшенно хотілося зробитись "Лежанова Лежановичем", як жартував Кобець, а потім якось і ми вткнулися, куди можна, носами й дрімали, стукаючись головою об стінки переділу. А потяг летів і летів...
Здається, що він спинився тільки десь аж в Реґенсбурґу, коли вже був день. У всіх були змучені обличчя. Серж нам’яв собі вуха на колінах матері, й вони палали в нього, як хинські ліхтарі. А найбільш страшна була німкеня: жовте, як солома, її волосся розтріпалося й стирчало на всі боки з-під синього капелюха, її обличчя було зелене, а злющі, сизі очі, так і кололи з поза гострого носа.
Я всякий раз згадую її тепер, як дивлюся на фріцевого папугу! А тоді Кобець нахилився до мене та й каже:
— У нас була подібна гувернантка. Звалась вона Амалія Львовна, а ми прозивали її "Каналія Тифовна",— така вона була злюща. Чи це часом не її сестра? Ось поспитайте!
Але я не спитався...
Біля вікон пробігали села з червоними дахами, міста з високими фабричними бовдурами, скажено ляскали колеса по залізних мостах — і ми все ближче й ближче підлітали до Монахина чи "Мнюхина".
І що ближче ми під’їздили, то більше я тривожився! Як я увійду в чужу хату, як мене зустрінуть німці, що здалися мені такими суворими й чужими у Дрездені, що то буде мені вичитувати Іоганн Карлович за ті клопоти й турботи, яких я наробив йому в Дрездені?!..
— München! München! — гукав, пробігаючи, по перону, кондуктор.
Я тільки притиснув рукою серце...
— Поїдемо вкупі, мені майже по дорозі,— сказав Кобець.
Я подякував його й ми, попрощавшись, як він казав з нашим "Ноєвим Ковчегом", вийшли на перон.
Просто проти мене стояв Іоганн Карлович, а побіч нього — гарний білявий панич. То був — Фріц...
Іоганн Карлович зустрів мене веселий, наче нічого й не трапилось.
— Це — справжній Фрідріх Шульц! — сказав він, знайомлячи мене з своїм сином,— а це, повернувся він до Фріца й показав на мене — Фрідріх Шульц-ерзац .
Я почав просити вибачення, але він замахав руками.
— Пригоди дуже сприяють досвіду,— сказав він.— Я спочатку був певен,— додав потім,— що ми їдемо в однім потягу, тільки в різних возах, а далі, переконавшись, що ти зостався,— подав депешу.
Фріц мені сподобався з першого погляду: він такий стрункий, так гарно одягнений, й має чудові карі очі.
(Продовження на наступній сторінці)