— О, я теж знаю козацькі нагайки! Якось у Петербурзі козаки розганяли маніфестацію, а я ще недавно перед тим приїхав і не зрозумів, в чім діло,— то й мені нахлистали плечі. От і шрам на щоці. "Я так кричал",— додав він,— "что весь охропєл!" (Тобто: охрип).
"Од козацьких нагайок, дійсно, можна захропти й навіки!" — подумав я.
Потім він розповів мені, що ми також сидимо біля вікна, яке відіграло чималу роль в європейський революції 1848 року: з цього вікна "Чорного Коня" тоді, на Зелені Свята, російський революціонер Бакунін зробив перший постріл...
— Але,— додав Маєр,— якщо ви, "молодой человєк" (він увесь час мене величав так), маєте вертатись до Руска, то краще голосно не говоріть на революційні теми. В Європі скрізь є російські шпиги й вони вас пам’ятатимуть.
Мене це страшенно вразило, аж наче мороз пішов поза шкурою. Я не знаю, може я й не швидко вернуся до рідного краю й може мені зовсім безпечно говорити все, що хочу,— але ж одне слово "шпиг" перевертає у мене все всередині Я не можу собі уявили більшої гидоти, як шпигунство та провокаторство й, здається, сам убив би найближчого мені чоловіка, коли б узнав, що то є шпиг...
Багато цікавого розповідав мені про Прагу п. Маєр, і я дуже вдячний нагоді, що ми з ним познайомились.
Коли ми зібрались виходити,— він сам заплатив за все й рішучо не схотів прийняти від мене моєї частки.
— "Я хці вгостєть вас по вашей обичайцє"! — сказав він.
Я не втримався й сказав, що по нашому — "обичайка" буває тільки на підситках.
Ми попрощались, як друзі... Я забіг додому, але Шульца ще не було. Коли я хотів був піти знову до міста, то швидко повернувся й зачепився пальтом за ручку в дверях. Та так добре, що відскочило разом аж три ґудзі.
Я подзвонив. Прийшов слуга.
— Дайте мені голку,— попросив я.
Він витріщив очі, запитав ще раз, потім пирскнув і пішов. Я чекав хвилин десять. Подзвонив уже двічі — прийшла покоївка, немолода жінка. Вона увесь час була до мене ласкава.
Я попросив її, щоб вона дала або продала мені голку. Вона подивилась на мене якимсь докірливим поглядом й почала щось говорити.
Я розібрав тільки, що я чогось вимагаю недоброго й що так не годиться.
Тоді я показав їй свої ґудзі. Вона засміялась і сказала:
— "Проч голку? То я таке удєлаю".
— Про мене! — промовив я.
Вона попришивала таки ж голкою, а не чим іншим, ґудзі й пішла. А потім, уже увечері тільки вона розповіла Іоганну Карловичу, що я хотів купити дівчину, бо "голка" по-чеському — дівчина, а те, що по нашому "голка", у них — "єгла". Ну, от і догадайся!..
Шульц увечері прийшов не дуже задоволений і сказав, що ми поїдемо тільки післязавтра ранком, бо й вдень і ввечері завтра у нього будуть важні наради.
Ми повечеряли й пішли вдвох до "Лідового" (тобто Народнього) синематографу. Саме кіно добре, але образки були дуже нудні й нічого ні він, ні я не могли розібрати з надписів бо все було по-чеському. Через те після першої частини ми пішли додому, покупалися, й тепер мені так хочеться спати, що я зараз лягаю: дарма, що ще нема й 11 годин.
— — —
Сьогодні до обіду був у Національному Музеї. Ну, й сила ж там всякого дорогоцінного каміння! Тільки, на жаль, я рішучо не розуміюсь в камнях, хоча вони й дуже гарні. Цікаво, що коли тільки я над чимсь довше спинявся, то до мене підходив якийсь швейцар, чи що й говорив: — "То є чеське!"
Взагалі чехи, як мені здалося, дуже люблять все рідне. Це мені до вподоби.
З Національного Музею я побіг до "Образарні Рудольфинум", що стоїть якраз навпроти "Градчан".
Тут красні образи, хоча й нема таких великих, як у Кракові.
Чудова картина моря, в якій відбивається захід сонця, гарні картини Швабинського, Манеса — визначних чеських малярів.
Я довго стояв перед образом Бомпяні "Свята Лючія" й потім купив репродукцію. Це ж — чистий портрет моєї любої матусі. Як часто я бачив її такою в домашнім оточенні!
При вході в музей — досить кумедні сфінкси, наче окульбачені сідлами. Знову я помітив, що в музеях страшенно болять ноги. Треба буде частіш сідати.
Коли їхав додому на обід,— заблудив. Заїхав на якийсь "Сміхов" і, позаяк було пізно,— то там і обідав в ресторан "Опера". Потім дивився часописи і навіть дещо зрозумів з чеських. Рішучо, чеська мова зрозуміліша, як польська,— бо в польських я майже нічого не тямив. Тільки мене смішить, що всі чехи "ржуть", або "ржікають" ("ржікати" — по-чеському "говорити"), й мало не в кожному слові у них є подвійний звук "рж", якого не можна вимовити без навику. Ще кумедно, як вони говорять по-жидівському "йо", замість нашого "так".
По обіді я ще трошки походив по Сміхову. Гарні нові будинки й чудовий міський сад на високій горі, де стоїть височенна залізна вежа. Я заглянув в нижню частину саду й спитав садовника, як цей сад називається. І знову комедія: він сказав "Кінська загорода". У поляків сад — не сад, огород, а в чехів сад — загорода, а це ще й "Кінська". Чому? То ж про людей, а не про коней...
Як я проходив мостом, на мене почав гукати якийсь чоловік: "Пане! Пане! Сем, сем!", а потім вимагав, щоб я заплатив два гелери. Я мусив заплатити, а потім бачив, що рішучо всі платять, хто тільки ступить на міст. Кумедні порядки!
Коли я вернув додому, то Шульц ще не приходив. Взагалі, з того, що я спізнився, не вийшло жодної незручності, бо ми сьогодні не умовлялися обідати вкупі...
Зараз піду блукати знову. Казали, що треба подивитись ще якісь "Виногради" та піду знову в "Градчани" по якихсь старих сходах.
— — —
Безумовно мені подобається Прага. Таке, що хоч би тут й жити! І старовина, й нові, європейські частини міста, й люди, коли скажеш, що ти — слов’янин, страшенно добрі й якісь прості, не великі пани, тобто "демократичні". Тільки дуже штовхаються на вулиці та здорово наступають на ноги...
"Виногради" — гарна частина міста. Чудовий "Рігрув садок". Гарний костьол святої Людмили — це їхня найбільш улюблена свята. Я саме влучив на вінчання. Все не так, як у нас: молодих зустрічають дружки та бояри (бояри всі у фраках і з циліндрами, мабуть великі пани!). Зустрічають, як солдати: вишикувались з двох боків в лави, а потім, як в кадрилі, сходяться й подають дамам руки...
Знаменитий там є ще костьол на "Карлові". Він і не показний, але цікава його історія. Той архітектор, що його будував, хотів зробити баню так, щоб її не підпирали колони. Але всі люди говорили, що ті склепіння впадуть. Тоді він запродав свою душу чортові, щоб чорт допоміг йому зробити так, як він хотів "на славу Божу". І от, коли вже все було готово, то ніхто з робітників не згодився знімати риштовання. Тоді архітектор підпалив риштовання,— воно впало й поховало його самого під палаючими трісками, а костьол зостався стояти й по сей день.
Був ще раз в "Градчанах". Великі королівські палаци, чудовий костьол Святого Вита, вежі про злочинців. Все це — старовина, могутня й вічна.
Шкода, що по обіді не можна було зайти в костьол.
Коли я йшов на Градчане, то бачив сумну сцену. Двоє величезних коней везли тяжку хуру з вугіллям, з гори. Брук був слизький, бо падав сніжок. І от, один з тих слонів підсковзнувся, сів на задні лапи, як собака, й так і поповз униз, а віз — на нього. Люди кинулись піднімати бідного коня, але він не міг встати: певне, поламав обидві ноги. Такі сумні-сумні й жалібні були в нього очі.
Тяжко було дивитись на таку могутню й разом таку безсилу животину...
А як чудово виглядає відтіль, з гори Прага: вся в якомусь блакитному тумані, а сонце, заходячи, золотом вкриває червоні черепичні дахи, вежі, шпилі костьолів. Дійсно — "Злата Прага"! Я б радий тебе поцілувати — така ти мені люба...
Я накупив силу чудових карток з малюнками Праги: буде пам’ятка. Взагалі вже я маю пам’ятку про свою подорож. Перша картка — це шланбон на російсько-австрійській границі. Коли я переглядаю ці картки в послідовному порядку, то наче знову їду тією ж самою дорогою, повторюю свою мандрівку.
Кумедно згадати, як я сьогодні перед вечором зайшов купити карток до крамниці. Там був вже присмерк. Я купив, й коли вже виходив, то зо всіх темних кутків почулися вигуки:
— "Ма уцта, ма уцта"! — та на такі різні голоси, що я аж злякався.
Це тут такий звичай: як входиш в крамницю,— всі продавці здоровкаються:
— "Ма уцта" — тобто "моє поважання", а як виходиш, хоча б навіть нічого й не купив,— всі разом також гукають:
— "Ма уцта"!
— "Поровчім се"!
— "Служебнік"!
— "Ма поклона"!
І ще щось таке, чого я не можу зрозуміти, якесь "кулібам" чи "кульбаба". Ніяк не можу дізнатись, що воно означає.
— — —
Ми виїхали з Праги удосвіта — в 6:15 ранку. Це вперше, що ми їдемо не вночі, й їдемо в другій класі. Іоганн Карлович каже, що це через те, що ми вже в Германії, й йому незручно їздити, "як учитель з Росії"...
(Продовження на наступній сторінці)