Я стояв, мов прибитий громом. Що ж казати? Власне, мене не те лякало, що мені доведеться їхати далі самому: я вже знаю тутешні звичаї й доберуся до Монахина й сам,— але ж, що я матиму там робити, коли ж я не знаю адреси Іоганна Карловича?! Це — була перша причина моєї тривоги, а друга — де ж подівся Шульц? Ну що, як він не поїхав без мене, а я ж знаю, що він страшенно поспішає, потім почуває себе не зовсім дужим і, по-третє — вважає мене за акуратного, а я — така тетеря? Мені було й соромно й прикро, наче аж почало нудити десь під серцем. Але ж тоді треба шукати Шульця? Він мене шукати не може, бо ж не знає, де я. Якщо ж він не поїхав без мене, то за 10 хвилин перед цим він був тут, на двірці. Виходить, що він — тут...
Я майже бігом кинувся по двірцю, насамперед до ресторації, й вже уявив собі, як живого, Іоганна Карловича, як він з спокійним обличчям сидить за столиком, а перед ним стоїть великий кухоль нива... Але ж, де ресторація? Спитався одного пана: він мені відповів щось на чужій мові, здається,— по-французькому. Спитав другого — той навіть на мене не поглянув. Коли йде чорний негр з величезною сигарою. Я — до нього. Він вишкірив зуби,— білі, й блискучі, як порцелян.
Коли я його спитав: чи не знає він, де ресторація? — то він поклав мені руку на плече й з широким усміхом страшенно знівеченою німецькою мовою запитав:
— А хіба ти хочеш їсти?
І я ще не встиг відповісти, як він знову запитав, відкіля я?
— З Києва, з України. Скажіть, де ресторація? — поспішав я.
— Я тоше бил на Кієвє,— почав мені говорити негр вже по-російському.— Танцовал на театрі,— і він показав ногами, як танцював.— А ресторан...
Але він не договорив. Мене хтось міцно взяв за плече. Я раптом оглянувся й побачив перед себе здоровенного поліцая. Він тримав мене за плече, а біля нього стояв якийсь чоловік в шкуратяному картузі й в рудих ґетрах-крагах. Я так отетерів з несподіванки, що спочатку й не впізнав, що той чоловік у картузі був шофер, який мене віз до двірця.
Поліцай почав мене допитувати, з чого виявилась така річ. Коли я зскочив з автомобіля й спитав, скільки платити? — то шофер сказав:
— Шість!
Я витяг гроші, швидко дав йому шість австрійських корон, бо я забув поміняти на марки, а Іоганн Карлович дав мені тільки 10 марок, які я проїв та витратив на картки.
Я почав роз’ясняти шусманові, що я забув, що в мене до того ж і нема марок; витяг свій гаманець і витрусив всі гроші. Там були тільки австрійські та кілька дрібних російських монет.
Поліцай подивився на гроші, потім на мене, й сказав шоферові:
— Слов’янин!.. Вони завжди все забувають і не вміють рахуватися з приписами.
Зараз вмішався негр:
— Он з Кієва, з Рус! Я бил на Кієф, танцовал на театре...
Але його ніхто не слухав, а мене кудись повели. Я силкувався розказати, що шукаю п. Шульца, який десь тут в ресторації, й він має мої гроші. Тоді мене повели в ресторацію, але ніде Іоганна Карловича не було. Поліцай дивився все більш підозріло на мене й я почував, що насувається якась халепа. Головне,— я не тямив, як мені бути: бо в мене ж не було паспорта й я не знав, що маю говорити: чи я німець — Макс Шульц, чи я — українець?!
Нарешті мене повели до двірцевого поліційного чи жандармського участку. Насамперед поміняли корони й заплатили шоферові — шість марок за їзду та 60 пфенінґів за простій біля двірця. У них все точно... Потім взялися за мене...
Мене підвели до столу, за яким сидів горбатий пан в окулярах,— (він і зараз сидить проти мене) — чистий орангутанг: без брів, прилизаний, з проділом посередині й з великими нижніми щелепами.
Почали мене розпитувати, що й як? Насамперед, хто я й звідки?
Звісно, мені було найлегше сказати, що я — син Іоганна Карловича, Фрідріх Шульц. Але ж мені здалося незручним навіть в біді відмовлятись від свого національного походження. І я заявив, що я — українець з Полтави, але збрехав, що племінник пана Шульца, Іоганна Карловича, який жив у Полтаві, тепер їде до себе додому в Монахин й мене забрав в гості до себе. Я розповів, що ми мали їхати в шостій годині, але ж у мене став годинник — я показав: він ще й досі стояв на 4 год. 15 хв. (добре, що я не встиг перевести!), й що я не знаю, чи мій дядя поїхав без мене, чи він десь тут мене шукає.
Німці вислухали все, позаписували на папері й горбань послав другого горбаня (їх тут аж три) вкупі зо мною шукати Іоганна Карловича. Ми обійшли увесь двірець — ніде й сліду!
Ну, що ж я мав казати далі? Знову вернулися ми до участку. Тоді ухвалили послати навздогін за потягом телеграму. Знову поміняли мені гроші, послали депешу, а мені звеліли сидіти тут і чекати.
От я й сиджу та й чекаю...
Вже 8 годин, а я ще чекаю. До чого дочекаюся,— не знаю, тільки я бачу, що тепер ці горбані вже не зиркають на мене так сердито, як спочатку. Певне, вони вважали мене за якогось халамидника. А коли я спитав, чи можна мені писати й на їх питання: що? — я сказав, що записую всі враження з подорожі й буду писати про Дрезден, який мені страшенно подобався,— вони одразу наче стали до мене прихильніші. Видко, й вони люблять свій Дрезден так, як чехи — Прагу, а Шульц — Монахин.
Ну, спочину трохи. Ех, довечерялось би, та мабуть не зручно проситись...
Але ж що зо мною буде, коли Шульца не дожене телеграма? Чи не доведеться тут і ночувати? А може мене поведуть аж до в’язниці!?..
* * *
Ну, через годину їду до Монахина! "Ликуй і веселись, Максиме!" Все розв’язалося чудесно!
От мені й практика: як викручуватись з біди! Тепер я вже знатиму. А головне — не лякатись, не губити голови й по змозі не брехати!
Отож, пишу далі...
Тепер добре писати, бо я повечеряв смачно, ще й зараз біля мене стоїть біла кава "по-віденському" та лежать тістечка, а я пишу в ресторації "Дрезденського "Haupt-Bahnhof’а".
Закінчилась моя пригода так. Було пів на дев’яту, коли прийшов якийсь урядовець і приніс депешу старшому горбаневі — орангутангові. Я так і затремтів. І, дійсно, то була депеша мені, тільки на ній було написано "Фрідріхові Шульцеві", а я сказав, що я — Макс.
Я згадав, що у нас, у Києві був в гімназії один учень — німець, який звався Вільгельм-Карл Бранд. От же й я сказав, що й мене зовуть і Фріцем і Максом.
Тоді той горбань розірвав телеграму й прочитав. Там стояло таке:
"Прошу пошукати на двірці юнака, високого зросту, з жовтим портфелем, в короткому сірому пальті з хутряним коміром, Фрідріха Шульца, який не добре говорить по-німецькому й спізнився на потяг, що пішов в шість годин на Мюнхен. Прошу кому сказати, щоб їхав наступним потягом, в одинадцять,— дірект Мюнхен. Гауптман Іоганн Шульц. Адрес: Мюнхен Принц-Реґент-Штрасе, число..."
— То вам депеша? — спитав орангутанг.
— Мені.
— Розпишіться, що ви її одібрали, й можете йти. Ви — вільні!
Я був врятований! Але ж це — не відповідь на послану поліцією телеграму. Це телеграфував Іоганн Карлович сам від себе. Який він догадливий! Ще й написав адресу!..
Фу! Одне слово: ура! — й нічого більше. Зірвався я, наче Іона із черева китового!
Але на цьому мої Дрезденські пригоди не скінчилися! Такий уже день...
Коли я вискочив з поліції, розуміється, я побіг їсти. Швидко повечеряв; довідався, де купити квитка, коли йде потяг, з якої платформи,— й перевів годинник. Було тільки дев’ять годин, тобто доводилося ще чекати більш двох годин на двірці. Тепер, коли я вже зовсім був готовий їхати, коли я вже все знав,— чого мені тинятись по двірцю? Тим більше, що тут двірець не так, як у нас в Полтаві — бог зна де, а в самому осередкові міста. То я й намислив, що можу ще хоч трошки поблукати близенько біля двірця.
Я вийшов знову на Праґерштрасе й завернув в першу велику вулицю. Крамниці вже було зачинено, але ж народу — сила. Хоч моя пригода скінчилася й щасливо, а ж все-таки в мене було погано на душі: їхати самому, а потім "пекти рака" перед Іоганном Карловичем. До того ж я й схвилювався дуже, та ще мені й не подобалися тутешні люди. Якісь, справді, такі, як мені казав отой "веселий" доктор-чех на Карловому Мості, "дерев’яні лиця" й грубі страшенно!..
Щойно я пройшов, може з сотню кроків, коли це з вікна рогового дому, так, мабуть з третього поверху, полетіли з шибки скалки, а потім показався дим. Очевидно, пожежа! Ну, як же не подивитись на пожежу?! Мені дуже кортіло подивитись, як тут будуть гасити.
Я навмисне підійшов до ліхтаря, став біля стовпа, щоб часом мене не звалили, коли сюди посуне натовп цікавих, й чекав. Справді, почали збігатися люди. До мене підійшов якийсь товстий німець з рудою-рудою бородою й почав розпитувати. Але він говорив так, що я таки справді майже нічого не розібрав.
— Ich verstehe nicht! — відповів я.
Він щось мені сердито буркнув і пішов геть.
Через хвилину підскочив якийсь жевжик й запитав мене вже зовсім невідомою мені мовою. Я й йому відказав так само:
— Ich verstehe nicht!
Не встиг я ще роздивитись, як з вікна почала показуватись рожева хмарка. Коли це підійшов до мене третій, молодий парубок, і теж мене запитав, що це таке: пожар, чи що? Хоч цей сказав так, що власне я зрозумів, чого він хоче, але вже мене розібрала нетерплячка й чогось враз закортіло показитись.
(Продовження на наступній сторінці)