— От присікалася, наче оса! Пристала, наче шевська смола! Бабо, не мордуйте ні себе, ні мене, не загороджуйте волам дороги. Чого ви лізете? Яке се ваше жито? Позивайте, коли воно ваше, а серед вулиці не грабуйте, бешкету не заводьте!.. Хто землю орав? Я! — визвірився Походенко.
— Бодай би тобі віспа твар поорала!
— Сіяв хто?.. Я!..
— Бодай би тебе короста обсіяла!..
— Жав хто? Я!
— Бодай би тобі печія утробу жала!..
— Гей!..
— Не гей, а...
Явдоха не договорила; Походенко з серця оперезав пугою солового! Соловий рушив, війя вдарило Явдоху під серце, і вона покотилась на землю.
— Ой, ой, ой! — голосила Явдоха.— Рятуйте, люди добрі, рятуйте! Убив мене, убив!..
— Тпру, тпру! — гукав Походенко на волів.
З Явдошиного двору вибіг наймит з наймичкою, небавом повибігали на ґвалт і сусіди і обступили Явдоху: вона стогнала...
Заким люди розпитувалися, Походенко схаменувся і рушив з возом, озираючись інколи назад.
— Держіть його, душогуба, держіть, а то він утече, держіть! — стогнала Явдоха.
Ніхто з людей не рушав — стояли округи Явдохи; знати: нікому і в гадках не було спиняти Походенка.
Наймит з наймичкою підвели Явдоху з землі, взяли під плечі і повели в господу. З тварі знати було, що Явдосі справді негаразд. Вона казала положити себе на ліжко, а хлопцеві щодуху бігти до попа, щоб прийшов сповідати і запричастити.
Було вже під вечір, сонечко цілувало вже верхи високих осокорів і лагодилося сказати людям "на добраніч". Отець Сидір порався в клуні на засторонку.
— Кидайте, батюшечко, все,— заторохтіло Явдошине наймитча Оверко,— та беріть швидше дари святі та до нас... У нас не гаразд... Ох, та й утомився ж, біжучи до вас! Ходіть швидше... Походенко фершалку вбив!..
— На смерть убив? Коли се саме? Як? За що? — питався здивований отець Сидір.
— Ще не вгадати, чи на смерть, чи не на смерть... Я побіг, так ще жива була, а може, вже досі й простяглася... Ходімо: там вже про все довідаєтесь...
Отець Сидір трохи скривився, почухав за вухом, одначе не гаявся і зараз пішов.
— Що отеє таке з вами, Явдохо? — спитався піп, прийшовши до фершалки в хату.
— Ох! І рада б же я, батюшечко, усе до крихти розказати, та не спроможуся. Не скажу, чи стане у мене сили молитви за вами вичитати. Дихати мені тяжко! Хоч би сповідь прийняти, хоч би без причастя не вмерти...
Отець Сидір пильно подивився в очі недужій, приложив до чола їй свою долоню, подержав живчика, стиснув плечем, промовив "гм", висповідав і запричастив.
— Отеє він так мене війям за моє жито... з моєї батьківщини... під саме серце як зацідив, я й не стямилася! Убив!.. До світа не доживу...
— Дасть біг, минеться! — заспокоював отець Сидір, прощаючись.— Благость божа велика, а чуда його повсякчас!.. Щира віра та тепла молитва і не таких хорих з одра підіймають!.. Моліться! Рука Всевишнього одверне смерть.
Явдоха казала Оверкові бігти і покликати діверів, перегодом озвалася до наймички:
— Дочко, Кулинко! Ти тут?
— А то ж де?.. Тут.
— Добренько! Надворі смеркло вже?
— Темно...
— Засвіти ж лампадку, нехай горить богові на прийом... Ох-ох! Приходить мій кінець! Нічого не бачу, не розберу. Ти б мені подушку поправила, а то он як скотисто... Еге! Отак, дочко! Отак, добре. Отеє мені трошки відпустило, господь хоче, щоб людина до пам'яті прийшла та з людьми попрощалася. Так от що, донечко! Сповідалася я попові, тепер ти мені як на сповіді скажи: який за тобою є такий гріх, що отеє я його покутую?
Кулинка здивувалася і мовчала. Спершу їй здалося, що Явдоха вже не при собі, конає вже; вона хотіла вже бігти з хати, але Явдоха знов мовила:
— Чую, дитино моя, чую, що душа моя покидає мене, а за який мій гріх така кара тяжка, не тямлю. Чи не прогрішила ти, датино? Чи не робила чого в свято або в неділю? Може, пряла?
— Ні, не пряла! Коли мені було за вашим ділом на себе прясти!
— Не на себе, так на мене, може, що робила? Ось подумай! Ох, ох, ох!
— Що ж я робила? Звичайно, ваше діло справляла: і в свята, і в неділю нагодую і напою свиней, кабанові занесу* дробині посиплю, піч топлю, обід варю...
— Се не діло, се таке, без чого і в свято не можна, за се гріха нема.
— Хіба ото: в пилипівку під Варвару пір'я додирала, щоб не засвяткувало.
— От бач, бач, дитино! Я так і думала, що не за мій гріх я отею кару притерпіла з Походенкових рук. Так воно і є. Що ж діяти! Його свята воля на все, а я тобі, дитино, прощаю і твій гріх спокутую... А поклич до мене Оверочка!
Показалося, що й Оверко "не без гріха". Він згадав, що "в ту неділю дрова рубав і до церкви не ходив".
— Ох, лихо з вами! — стогнала Явдоха.— Де ж я тоді була? Мабуть, в церкві, і нащо ж ти рубав?
— Ви були в господі, до церкви тоді ще не дзвонили. Не нарубав би був, так ні на чому було б хліба спекти, і ви б сварилися на мене, і Кулинка б лаялася.
— Чом Же ти, синочку, в суботу не нарубав?
— Часу не було в суботу: ви ж загадали усе сіно на пастовні згребти і покопити, так я до півночі його в копиці кидав.
Явдоха і Оверків "гріх" простила і на себе прийняла. Небавом прийшов і дівер з жінкою. Явдоха ледві голос подавала, скаже слово, два та й замовкне:
— Убив... печінки відбив... під саме серце війям зацідив... Всю утробу перевернув... Умру...
— На все божа воля! — говорив дівер.— Від смерті ніхто не втече, від неї і зілля нема... Усі підемо туди: і в писанії сказано: "Земнії од землі создахомся і в землю тую ж підемо..." Та, дасть біг, минеться...
— А що він, вражий парубок, поглумився...
— Найважніша, сестро, річ — покаяніє! — вставила своє слово дівериха.— Сподобив вас господь прийняти святі дари, от і хвала йому! Тепер вмирати не страшно... Тепер вам що: вся земная суєта суєт... Здається так в писанії, Федоре? — спитала вона в чоловіка, а той замість відповіді, присівши близенько до недужої, нахилився і нишком мовив:
— Живий, сестричко, мусить живе гадати... Як у вас теє? Де грошенята?
Діверове питання не здивувало Явдоху, вона спокійно відмовила:
— Осьдечки от, у гаманці... Ох, ох! Нате, беріть; і на подзвіння, і на псалтир, і на похорони стане... Ох, болить!.. А дошки на труну... ох... на горищі!..
Дівер взяв гаманець, подержав його в руці і подав жінці, Ольга розшморгнула і зазирнула в середину.
— Ох! А де ж Дмитро (другий дівер) ? — спитала Явдоха.
— На Бистрик поїхав по копи, хіба к світу вернеться.
— Ох, коли б він до моєї кончини вернувся: хоч би встигла з ним попрощатися!
— Та не турбуйтеся, сестро! Усе буде гаразд, хоча, звісно, "не вісте ні дня, ні часа..." Тим-то я про всяк случай... Від слова нічого не станеться. Я, сестричко, питався не про ті, що в гаманці. Покійний брат не без копійчини був... Земля йому пером! Грошовита людина — усе село знає...
Явдоха тяжко застогнала і, передихуючи, мовила:
— Копійчина.,, ох... звісно, перепадала, так ми ж з ним... наче сього не знаєте... ох... не поганцями жили: що наживали, те й проживали... Людям помагали; от і тепер по людях, може, з сотню буде... Помру, так позбираєте; розписок я не брала; у кого душа не з личака, той верне; а хто не верне, бог з ним — нехай йому на подзвіння...
— Повинно б у вас і не без готовика, дещиця в запасі,— мовив Федір.
— Сім карбованців без семигривенного,— сказала Ольга зашморгуючи гаманець.
— Ото і все! — мовила Явдоха, охнула, перехрестилася і повела рукавом по очах.
Усі мовчали.
Перегодом Ольга позіхнула на цілу хату, перехрестила свого рота і промовила:
— До сну клонить...
— Ішли б ви, голуб'ята, до господи та спочили,— простогнала Явдоха,— а я тут з Кулинкою. Коли що, Оверочко прибіжить до вас... І мене сон бере. Коли б заснути, може, воно сном перейде. Ідіть, голуб'ята!
— Воно-таки й справді так, у мене товар ще не пораний... Я піду, а ти, Ольго, ночуй у сестри... Дасть біг, все буде гаразд! — говорив дівер і, взявши в руки бриля, спитав: — А де ваші ключі, сестро Явдохо?
— Тут десь... Ніде не дінуться! — відповіла недужа і непомітно помацала рукою біля пояса: ключі були при поясі.
— Треба б знайти їх! — мовив дівер.— Пошукай, Ольго!
— Не шукай, Ольго! Ось вони у мене на поясі; я б і зняла їх вам, так, не розперізуючись, не можна, а розперізуватися не спроможна, тяжко поворухнутися. Нехай вже, як дійду, так, обмиваючи, здіймете.
Знов усі замовкли, тільки глухий стогін баби Явдохи інколи лунав по хаті.
— Щось наче півні співають! — озвалася Ольга.— Чи се мені вчувається?
— Може... Я не чую... Затого, може, й світатиме. Ідіть, голуб'ятка, не тривожте себе, а скоро вернеться Дмитро, нехай прийде попрощатися... Коли ж вже що, так по дорозі скажіть бабі Олені, нехай прийде доглядіти моєї смерті!
— Олена глуха, нічого не чує...
— А що їй і чути? Аби жива душа була!
(Продовження на наступній сторінці)