— Може, й знала, та забула; памороки мені клятий Походенко забив. Он відколи-то, ще перед Іллею, думала, що треба тобі справити гаптовану сорочку парубочу з мережаним коміром, та на застяжку червону стрічку... Ти вже не хлопець, а парубок, затого й на вечорниці... Була б невід-мінно к Маковію справила, так бач же, забив памороки так, що й забула, отеє тепер тільки й нагадала. Бач, через його, пса, і тобі вийшла шкода... Вже ж треба тобі таку сорочку?
Оверко облизався і відповів:
— Авжеж, треба...
— І пояс червоний?
— Звісно...
— Буде, все буде, тільки б моє та твоє здоров'я; от, їхавши через місто, зараз пояс куплю, до пояса і шапку не завадить. Тобі яка до лиця: сива чи чорна?
— Мабуть, чорна!
— Аз верхом з яким?
— Верх... верх коли б червоний...
— Буде, все буде, коли б тільки мені з Походенком впоратися!
— А що там з ним поратися, аби схотіли: земський його зараз в острог...
— Так би то треба по-божому, але хто його знає, хто кого переможе... Свідки як скажуть... От ти й бачив, а кажеш: при тому не був...
— Я кажу, що на вулиці не був тоді, але я згадав тепер, що бачив, як він на вас війя направив, та тоді й "гей!" на волів, а війя вас під серце...
— Так, голубоньку мій, так! Так ти і в суді кажи!
— А вже ж не як, а так...
— Чом ти босий? Забув чоботи надіти?
— Не забув, а розлізлися вони, підошви повідпадали...
— Еге! Се не гаразд: чом же ти до шевця не відніс? Не гаразд! Та вже, правда й те, чи варто й лагодити їх? На мою думку, ліпше нові справити; ось нагадай мені перед тим, як покличуть, тебе в суд, так я нові тобі куплю... Не забудеш?
— Ні, не забуду... Коли б тільки швидше, щоб його, отого отчайдуху Походенка, швидше в острог... Як-таки так: війям штовхнув вас під серце та ще, як упали ви, так він тоді вас ногою під ребро... Я все бачив через лісу...
— А Кулинка бачила?
— Мабуть, не повилазило їй... А як нам, дядино, скажуть, присягати, чи так?
— Не відаю...
— Воно б зручніше не присягати, швидше б справа...
— Не відаю. От заїдемо до брехунця, як він скаже, так воно й буде... Він все знає...
— Так ми отеє до брехунця, а не говіти?
— І до брехунця, і говіти... Треба молебень відслужити та помолитися. І от, Оверочку, молись Івану Воїну, проси, щоб поміг твоїй господині... Виграю справу — так і тобі перепаде... Ти ж мені не чужий...
— Розумію... Коли б тільки швидше...
Парубоча сорочка, червона стьожка, червоний пояс, нові чоботи — все те так і стояло перед Оверковими очима, так маячило йому, що він часом і шляху не бачив: віжки випали йому з рук, пуга лежала на передку спокійно, Галка везла, як хотіла. Явдоха все те помічала, але мовчала, щоб не зрушити
Оверкових мрій, щоб дати їм поволі розростатися і вздовж, і впоперек. А Оверко марив собі! Часом висовував з-під сіна свою ногу, щоб подивитися на нові юхтові чоботи! Овва, боса нога казала, що до чобіт ще далеко, а проте вони будуть... Та тільки коли-то вони будуть? Чи не збреше ще баба Явдоха? Схоче — збреше; що ти їй зробиш? Позивати не підеш. Обіцянка — річ ненадійна, доки вона не в руках у тебе... Та з якої ж речі і яка користь Явдосі брехати!.. Заким думка: чи збреше, чи не збреше баба Явдоха,— морочила Оверкові голову, мрії про стьожку, сорочку, пояс, та про шапку і чоботи так і лізли до нього в голову, в очі... Та й які ж вони, оті мрії, п'янкуваті! Оверкові ввижається, що вся та бабина обіцянка вже на ньому! Шапка йому набакир, червоний верх так і має... Іде він на вечорниці... Чоботи на рипах, дівчата очима їдять його, а він, взявшись в боки, стоїть та тільки усміхається... Нарешті, так йому захмеліло в голові, що він, повернувшись до Явдохи, без сорому спитав її:
— Чи ж ви, дядино, не збрешете?
Явдоха не образилась, вона добре тямила, що діється в душі наймитчати, але й виду того не показала і спитала:
— Про що се ти, Оверочку, кажеш?
— Та про те ж, що ви казали...
— Не вгадаю!
— Бачте, вже й забули! Отакі ви, дядино! Наобіцяли повну торбу, а тепер і назад...— Оверко трохи не заплакав.
— Се ти про сорочку, про шапку, то що?
— Еге ж, еге! — зрадів Оверко.— Так не збрешете?
— Що се ти, Оверочку! Зроду-віку нікому і ні в чому я не пробрехалася, а то б тобі отеє! Крий боже!
— Ануте забожіться, що не збрешете!
— От тобі хрест святий!
— Ну, добре!.. Ньо, Галко! Чого стаєш! Не про тебе річ! Ньо!.. А коли ж ви, дядино, те справите?
— Кажу ж тобі — зараз як упораємося з Походенком...
— Добре... Ми його упораємо.— Оверко грізно крутнув головою, а Явдоха йому:
— Та от, коли хоч, так і тепер їхатимемо через Плиску, я тобі й справлю застяжку...
— Що з тієї застяжки, коли нема до неї сорочки. До чого я її приткну, хіба до цієї дьогтянки... Вже коли так, так пояс справте...
— У Плисці добрих поясів нема, а абиякого я й сама не хочу! Мені самій буде соромно перед людьми, що у мого наймита та абияке поясча... Пояс і шапку треба купувати в Ічні...
— Ну, добре, нехай до Ічні... Ньо!.. Берись, Галонько, швидше! Берись!..
Никон Іванович Гонкий сидів на призьбі під своєю хатою, на ньому був чорний "пінджак", перед ним стояв простий, білий, нічим не. закритий невеличкий стіл, на столі лежала невеличка переплетена книжка — "Устав уголовного судопроизводства"; знати, Гонкий, начитавшись тієї книжки, загруз своїм мозком в розуміння тих "істин" "Устава" і шукав, які з них можна розтягати, немов ту гутаперчу, і вертіти всіми сторонами, "як кому господь бог на душу положить". "Істини" з "Устава" не були такі легенькі, що наче пушина плавали поверх води, не тонули, куди вітер жене. Ні, "істини" були, звичайно, як і всі на світі карноправні істини, але Гонкий був "адвокат" ще вельми молодий, з освітою елементарної школи. Він, хоч і "бував у бувальцях", бо три роки відбував службу військову, а проте книжна мова становила йому часом такі "заковики", перед якими він тільки очима лупав. Позаторік, вийшовши з служби, він з півроку "для практики" писарював в одного міського адвоката і, хоча вивчив у нього усі "порядки делопроизводства" і сам вийшов на ниву тієї "брехачки", що носить у нас ймення "адвокатури", одначе за такий короткий час він не встиг, ганяючись більш за все за "порядками", зрозуміти правничу, книжну мову так, щоб часом не спинятися на "всесторонньому" розумінні тієї чи іншої фрази. Тим-то в гулящу годину Никон уважно читав, перечитував і виучував "Уставы" судівництва та "кассационные решения сената".
Під'їхавши до двору Гонкого, баба Явдоха казала Оверкові спинитися проти брами і піти в двір розпитати, чи тут живе Гонкий і чи в господі він? Баба Явдоха сама — дякувати богові — на власні очі ніколи не бачила Гонкого, люди порадили до нього. Тим-то вона, хоч і бачила через тин, що "щось" сидить на призьбі, але не відала, чи те "щось" сам Гонкий, чи хто інший.
Оверко, знявши каблучку з брами, відхилив її трохи і, просунувши голову, мовив:
— Добрий день вам з сим днем/що сьогодні! Волохатий собака, що лежав біля Гонкого під столом,
підвів голову і гавкнув на браму. Оверко швидше голову назад, каблучку на браму.
— А чого тобі, хлопче? — озвався Гонкий.— Іди, не бійся, собака не займе, іди!
Оверко одначе не рушив і спитав через браму:
— Чи тут живе брехунець Гонкий?
Гонкий суворо глянув на хлопця і сердитим голосом відповів:
— Якого тобі в біса брехунця треба? Брехунців тут нема, геть собі, шукай їх деінде!
Баба Явдоха, почувши таку розмову, нестямилася, почервоніла, повернула коняку голоблями до тину, злізла швидше з воза і мовила до Оверка:
— Яка ж бо дурна в тебе голова! От дурна дитина! Ще до лиха доведе... Геть собі! Геть до воза, я вже сама... Сказано: пошли дурного, а за ним другого... Геть!
Озерко насупився, бо не тямив, за що 5івдоха ганьбить, і мовчки пішов до воза, а Явдоха, знявши з брами каблучку і прочиняючи її так, щоб можна було пройти в двір, стисла лівий кулак і тихенько говорила: "Пом'яни, господи, царя Давида і всю кротость його! Іду до тебе, раб божий Никоке, з дарником і з паскою, щоб був до мене ласкав..."
Гонкий сидів, не підводячись, і гордовито дивився на незнайому йому молодицю.
Скоро баба Явдоха, привітавшись, сказала йому, що вона до нього "за великим та страшним ділом", Гонкий глянув на неї ласкавіше і прохав сідати на призьбі.
— Сади, боже, все добре вам і в хаті, і в коморі, і надворі,. і в домі, і в полі, і в дорозі, і в суді, і де ви не повернетесь!
— Спасибіг, спасибіг! Так от сідайте та й кажіть, яке там у вас діло?
— Кажу ж вам: і велике, і страшне; сам батюшка отець Сидір заприсягне...
— Попам не можна присягати: вони по ієрейській совісті...
— Нехай і по ієрейській совісті, а все ж скаже, що я була при смерті, на волосину від смерті, та святе причастя і мати божа одвели, не попустили... Убив був мене... Землю мою забрав, жита мені не дав, та ще й убив... Люде мертвою мене внесли в хату...
(Продовження на наступній сторінці)