— Дякувати вам, дядино! У мене і свій є за пазухою.
— Моє не влад, так я з своїм назад. Так сідай... Хлопець він, кажу, не повстяний, а проте, мабуть, не бути козі на торзі. Шинкарська нитка вже йому луснула, лусне й друга, бо не вміє старших людей пошанувати...
— Кого се, дядино?
— Та от хоч мене першу. Якось на проводах йду я з міста, а парубки юрбою проти мене: усі розступилися, дорогу дали і вклонилися, а він — клишоногий горобець,— наче його стовма поставило, хоч би тобі руку до шапки приложив... Ну, я ж йому сього не подарую... Іллі вже минуло , а він про позику і забув, грошей не несе... Я позичала йому, знаючи, що він шинкує, а тепер, коли його з шинкарства беркиць в помийницю, я не то під вексель, а й під застанову шага не дам. А що взяв, те верни, а то в суд... Та чом ти не сідаєш? Більше вже не підростеш, присядь...
— Ніколи, дядино! Треба до попаді, а потім на вигін з дівчатами проти череди...
— До попаді!.. На вигін... А нема щоб батьку-матері помогти.
— Я й сама хотіла їхати з батьками по копи, а вони кажуть: "Не треба, йди погуляй, ти й так за жнива затруднилася". Я й пішла та думаю, що погуляю, а що й попаді відпрачую.
— І гуляй на здоров'я; проти волі батьків, звісно, не йти, а проте не треба з думки спускати і приказку,—взнаєш? — "Гулі не одного в постоли обули". Молодому що! Коли й погуляти, як не замолоду, та ще в неділю... От я й стара вже, а теж не від того, щоб погавити... Та ну-бо, присядь!
— Ні, дядино! От, як біг свят, ніколи.
— То йди, здоровенька... Я отеє присіла, визираю-стережу свого харциза, та самій якось нудно, а люди, наче серед ночі,— не видно їх і не чутно.
— Якого се харциза, дядино?
— Та не кого ж більш, як не отого Митрика Походенка; що то у, нас з ним буде, так і сама собі не скажу. Мабуть, зваримо пиво людям на диво... Ну, так йди вже, дівко, йди, не гай часу!..
Але ж Парасці тепер саме і закортіло не йти, а сісти: вона забула і попадю, і вигін, і череду. Походенко її зацікавив. Коло якого там "пива" заходжується баба Явдоха? Походенко про Параску людина не чужа: вона хоч і митикує про рушники з шинкарем Хоменком, а серце її тягне до Походенка, Походенко — і безбатченко, і голота, і наймит, зате красень, а Хоменко, хоч і клишоногий, так у нього худоби і поля, і грошей на всю губу.
Мнеться Параска ні в сих ні в тих... Сісти хочеться біля Явдохи, та ніяково сісти, сама ж тільки що казала: ніколи... Баба Явдоха з Парасчиної тварі добре бачила, що кортить дівці, і навмисне дрочила її.
— Іди ж, небого, йди вже, не гай ні себе, ні людей, попадя тебе ждатиме.
Параска скривилася і, трохи що не плачучи, мовила:
— Треба йти!.. Прощавайте, дядино!
— Щасти боже, небого!
Баба Явдоха провела Параску, аж доки та не повернула повз церкву до попового двору.
"Гарна дівка отея Параска,— говорила собі на думці фершалка, дзьобаючи соняхи,— вродлива, краля, наче намальована. Отаку б моєму діверові, так була б пара, хоч перед царя;
нічого ж не вдієш із злиднями. Коли б хоч землиця була, а то що там у батьків у її? Чи буде на чотири упруги? Ледві! А у дівера теж зайцю на півгоней. Він-то на мої землі зоріє, наче кіт на сало, але ж ще не вгадати, де того чабака дівати: чи в борщ, чи засмажити... Схочу — запишу на нього, звісно, з собою в труну не заберу, а не схочу — на храм божий легкую... Коли б він не дівер мені був... Гм! Побачимо... Як він коло мене, так і я коло нього... Гарний він козарлюга! Як цмокне, так наче на тебе хто приском сипне і разом медом по губах помаже... І пече воно, і солодко... Тьфу! Лушпина знов зав'язла; мабуть, за те, що я таке подумала, та ще проти ночі... Тьфу!.. І не введи нас во іскушеніє... Клятий сатана! Лізе на думку, наче злодій до скрині... "Ослаби, остави, виждь моя помишления..." Знов лушпина в зуби. Чи не покинути б мені соняхи? Коли ж і так нудно сидіти... Так отеє б то Парасці з клишоногим "Ісайю" проспівають!3 Побачимо! І яка йому з неї користь? Тільки що красючка, так же краси не з'їси... А Походенко — безштанько, ледві на пару волів збився... Заходився був до монополю, там би йому добре було, так же учителька перебила, а був би зібрав копійчину. Шинкареві все одно, що кобилі на отаві в пастовні: пасись досхочу, та тільки і про вовка не забувай... Та Походенкова голова тямить, як поводитися з акцизними вовками! І очі у нього прозорі. От коли б було не принесло отсього монополю, розташувався б він власним шинком! За рік, за два була б у нього і хата, і кімната, і гайок, і пастовень, і левада!.. Воно, хоч і клишоноге, а метке... Що-то воно буде з сього монополю? Чи на добро людям, чи на лихо? Мабуть, як на кого: доброму на добро, а лихому скрізь лихо... Горілка, кажуть, посмачнішала... Може, й так, самій не доводилося куштувати; у Лейби на розторжю взяла собі відерко, то воно і протягне у мене через усю зиму. Яка з мене питуха? Така, як з божої корівки; єдине про людей держу: без чарки не можна; а коли б не люде, так про мене — хоч би її і вік не було!.."
Тієї самої хвилини баба Явдоха— почула: хтось вулицею йде й співає:
Як гуляв, так гуляв: У чоботях без халяв...
— Се, мабуть, Терешко Кучменко? — промовила Явдоха. А пісня все ближчала:
Десь халяви погубив, Закаблуки покривив, А підошви хтось украв, Лишилися переди... Переди ж ви, переди, Не доводьте до біди.
— Се ти, Терешку! Магай бігі — озвалася Явдоха. А Те-решко, буцім не до нього, своє веде:
Он, ген, на горбочку Сидить дядько в черепочку...
"От чоловік! От пекельна душа! — говорить собі на думці Явдоха.— Я йому бога, а він мені дідька!.."
— Терешку, се ти?
— Чи я, чи не я, спитай кого іншого,— відповів Терешко, спинившись проти Явдохи. На ногах у Терешка дійсно якісь шкарбани без халяв; на хребті латана свитина наопашки, розхристана сорочка чорна та й без застяжки; на голові вилисіла шапка, але набакир.
— Ось ну лишень, ягідко моя, благослови попліч сісти; біля тебе і я помолодію.
— Сідай, місця стане.
Терешко, сідаючи, якось не вгадав, та, замість на колодку, сів Явдосі на коліна; вона пхнула його межи плечі і мовила:
— Цур тобі, п'яне барило! Отеє ще вигадав! Що мої коліна — ослін про тебе, чи що? Геть!
— Хіба я на коліна тобі?.. Гадав на колоду!.. Та хоч би й на коліна, шкоди тобі не буде.
— Важко, дурню! Таке опудало! Глянься! Ще коліно роздавиш.
Терешко сів до ладу, облизав губи і, вискаливши зуби, мовив:
— Чую, що молодію біля тебе...
— Стара вже.
— Ба, коли б у мене така стара!
— Твоя Маруся молодша за мене.
— Не був я у неї на родинах, не скажу... Та хоч би й молодша, що з того! Нечепурна та сухоребра.
Нащо ж брався з нею, коли вона тобі не до смаку?
— Тоді, як брався, вона була пухка, наче тісто на опарі, і моторна, наче грушка краснобока, а тепер!.. От коли б така, як ти, поздоров тебе боже!
Явдоха стулила губи, всміхнулася і мовила:
— Літа хоч кого висушать... Се ти обжинки справляєш?
— Вгадала, як в око вліпила: обжинки!.. На печі орав, на припічку сіяв, у Лейби зажинав, в монополі обжався... Чисто обжався, останнього п'ятака дожав... Все через неї...
— Через Марусю?
— А то ж через кого?
— Ой, чи так воно! Була б я твоєю Марусею — не пив би ти у мене.
— Може б, і не пив... Вона почала, а я за нею; вона в горох, а я в сочевицю! Коли вона чвертку, так мені й бог велів півкварти! Коли б вона не така неслухняна!.. Ге-ге!.. Спершу було якось воно і теє, а потім!.. Хтось їй дуру в тім'я як впустив, ну, вона і зґедзкалась!.. Сказано!..
— А вже ж сказано: "За ледачим чоловіком жінка пропадає"...
— Се не до мене... Чим я ледачий?.. Коли б у мене така жінка, ну, от як ти, Явдохо! Нівроку тобі! Ге! Я ще вибрикував би так, що аж іскри з очей сипалися б... От воно що! А то!.. Та ліпше люльку запалю та помовчу.
Терешко витяг з-за пояса сакви, де звичайно була у нього люлька, тютюн і сірники. Явдоха спинила йому руку і мовила:
.
— Ні вже! Біля мене не дими, я диму не виношу, зараз: бухи-бухи! Було, і небіжчик, скоро захоче оту погань в хаті смоктати, я йому люльку з зубів та в помийницю або в піч!
— Яка ж бо ти сердита! От не сподівався такої, та нехай я й перетерплю, тільки ти вже зглянься на мене та зарадь мені коповичка *.
* Коповик — 50 копійок
— На пропій?
— Тепер пропою нема, тепер монополь став.
— Не вмер Данило — болячка вдавила. Не дам, скупо в мене на гроші.
— Чи скупо, чи не скупо, а позич, вельми треба. Учора переборщив, а сьогодні й ріска в роті не була, аж в горлі пересохло, в голові ковалі кують... Коли б не монополь... на віру б похмелився, а то ж все на готовика! Позич! За мною не пропаде, відроблю, три дні молотитиму.
— Поденного молотника мені не треба; у поденного треба над душею стояти, я сього не люблю... Я по-божому: яка робота, така й плата, у мене — від копи.
— Я і від копи не відказен, за день копу зіб'ю, ну, за коповика — три копи не обидно...
— Багато буде...
— Нехай і чотири, ще сам і перевію.
(Продовження на наступній сторінці)