— Та хто ж се так?
— Та ніхто ж, як не оте байстря Походенко! Може, чули про нього? На всю околицю другого такого голінного душогуба нема...
— Що ж він вам?
Баба Явдоха розповіла свою пригоду з Походенком, а потім спитала:
— Чи се ж можна так?
— Що й казати! — відповів дипломатично Гонкий.— Діло справді неабияке... За се його...
— Кажуть люде: за се його в Сибір,— перебила Явдоха.
— В Сибір — не в Сибір, а в острог закинуть! Явдоха не всиділа на призьбі.
— Що йому острог! Він тому радніший буде! Хату не наймати, топлива не купувати, в теплі та в добрі сидіти, дурно їсти-пити, нічого не робити! Се про нього не кара, а ласка божа! Ні, в острог я не хочу! Я отеє була в монастирі, говіла, так там чернички мене до вас направили і казали, що можна так повести, що тому байстрюкові і штанці спустять... Так йому і треба по-божому... От ви, Никоне Івановичу, і заступіться за мене, сиротину...
— Та я ж не від того... Се ж мій хліб, з того живу! Я радніший! Не хочете в острог — можна його і березовою кашею погодувати серед села на майдані...
— Ото-то, ото воно саме, чого я й хочу! — заторохтіла Явдоха.— Нехай йому носа утруть, а то він... Хлосту йому! Під різки його на майдані серед села, щоб усі бачили... Так і отець Сидір радить.
— Се можна... Звісно, не я, а суд...
— Се вже як ви знаєте, мені — аби не гаяли часу, щоб швидше, щоб він не встиг мого жита перемолотити, а нехай мені в снопах верне, в клуню до мене привезе... Чи не можна так, щоб на сім тижні...
— Які ви швидкі! Так не можна, на все свій час Треба ж спершу усе як слід написати...
— Так і напишіть, за тим же я до вас і приїхала!
— Якщо сьогодні поєднаємось, я завтра й почну...
— Хіба довго нам поєднатися... Я людина не багата, але нічого не пожалію, останню корівку збуду...
Тонкий одначе носом чув, що Явдоха бреше і що поживитися в неї можна.
— Що ж ви дасте мені? Як на вашу думку? — спитав
він.
Звісно, по спромозі; я рада б хоч і тисячу, коли б було з чого... Але ж достатки мої такі мізерні, просто злидні!
— Тисячу тут ні за що,— великодушно говорив Никон,— а сотню треба... Дасте?
— Ой, де ж мені сотню взяти! Ні! І рада б, та не спроможуся... Беріть менш! Уважте і на мої літа, і на моє вдовине сирітство! Беріть двадцять п'ять.
Адвокат зневажливо глянув і мовив:
— Може, знайдеться хто й за двадцять п'ять, та тільки не я! Шукайте — щасти боже!
— Де там мені і кого вже шукати, коли на вас сама мати божа устами святих черничок мені вказала! Згляньтесь на моє сирітство!
Баба Явдоха підперла долонею зажурене лице своє і сумно хитала злегенька головою. Тонкий мовчав.
— Уважте, Никоне Івановичу, уважте, беріть двадцять п'ять! Останні вам за мене мати божа сторицею заплатить, так що ви й самі не помітите того... Уважте — діло невелике...
Гонкий аж підскочив.
— Як-то невелике! Що ви кажете! І в волость, і до земського, а може, ще й до прокурора, може, і в окружний суд... І апеляція, і касація... Все пиши. А я абияк писати не вмію: у мене, коли вже писати, так так, щоб аж іскри сипалися!
З сим словом брехунець підняв догори стиснений кулак лівші і трусив ним у повітрі, ніби ждучи, що з кулака у нього так іскри і посиплються на предиво бабі Явдосі.
Почали потроху м'якшати: баба Явдоха "накидала" по три карбованці, а брехунець "скидав" по п'ять, аж поки не дійшли до п'ятдесяти, на сьому і поєдналися. Баба Явдоха вийняла з-за пазухи гаманець і хотіла вже давати Гонкому "задаточку", аж ось наче вона згадала щось таке, що примусило її спинитися з "задаточком". Вона зашморгнула гаманець, засунула його знов за пазуху і спитала у Гонкого:
— Так не острог, а певне різки йому будуть?
— Сказано: різки...
— Добренько! А скільки ж йому їх всиплють?
— Се вже не від мене, як там суд скаже.
— Добренько! Так чи не ліпше б ми з вами так поєднались: скільки йому різок, стільки я вам карбованців? І на вас, і на мене так не обідно було.
— Так не можна, бо більш як двадцять різок йому ні в якому разі не дадуть...
— Двадцять! Тільки двадцять? Я думала хоч би з пів-сотеньки...
— По закону більш не можна.
— Тільки двадцять... Що ж йому двадцять! Все одно, що блоха вкусить: воно посвербить, а він почухає.— Явдоха замислилася, мовчала, тільки пучками перебирала. Перегодом мовила:— Виходить, за одну різку більше двох карбованців, дорого...
— А земля? — перебив Гонкий.
— Що там тієї землі, та я її черницям вже лекговала.
—Ну, знов же і жито...
— Жито! Тільки слова, що жито! Копа й десять снопів. Я його Кулинці подарую. Треба б, треба, Никоне Івановичу, скинути хоч десяточку! Нехай буде сорок...
Гонкий мовчки покрутив головою.
— Нехай і так! — мовила Явдоха і знов достала гаманець. Вийнявши звідтіль десять карбованців, вона спитала:— А як же його порськатимуть, прилюдно?
— Вже не як...
— То-то! Нехай вже і двадцять, аби прилюдно, аби всі люде знали і бачили...
З'єдналися і попрощалися.
Минув тиждень. По селу покотилася звістка, що баба Явдоха позиває Походенка, що завтра Походенка потягнуть до волості на суд, а у Явдохи повен віз свідків: і Орлюка, і Оверка, й Кулинку, і ще там когось...
Увечері другого дня Походенко сидів у себе під повіткою, немов з води викручений. Біля нього сиділо кілька парубків — товаришів його, і між ними — Гилястий і Прокіп Перехват. Обидва останні, найпаче Гилястий, бадьорили Походенка.
— Не сумуй дурно, парубче! — говорив Гилястий.— Се ще не суд! Який се суд у волості! Знайдемо суд інший! Вона повезла своїх свідків, підкупила їх, а твоїх нікого не було... Ми за тебе всі станемо і заприсягнемо, що ти її не бив і не займав... Побачимо, що скаже земський... Ти до земського найми і від себе брехунця!..
— За якого я біса його найму! — глухо озвався Походенко.— Звісно, коли б і у мене стояв брехунець, то воно б не так вийшло... Багатому, сказано, чорт дітей колише.,.
— Позич де! — радив Перехват.
— Хіба у тебе?
— У мене нема...
— Та земський і без брехунця тебе виведе...— бадьорив Гилястий.— Не журись, виправдить.
— А як ні? — журливо і трохи не плачучи спитав Походенко.
— Ну, тоді далі...
— Куди далі?
— Треба розпитатися у людей, язик до Києва доводить...
— А коли і "далі" те ж саме — тоді що?
— Тоді? Тоді звісно що...
— Еге... Що? Скидай штани, та й годі! — Походенко аж зубами заскреготів.
— Де ж таки се видано! Ні, ні, ні вовік сього не буде... Ми всі заприсягнемо, що ти її не бив!
— Не кажи так, Миколо! — озвався Перехват.— Як же ми заприсягнемо, коли тоді саме нас і в селі не було; я копи возив, а ти був десь-інде, в Ічню ходив, чи що...
— Ходив і вернувся...
Ніхто з Гилястим не змагався.
Перехват кидав очима по стрісі, а Походенко, насупивши брови, смоктав цигарку та несамовито спльовував. Гилястий трохи згодя мовив:
— Журбою тут нічого не вдієш, та й журитися справді нічого. Ніяково воно — се правда, але веди лінію до самого краю... Якось воно буде... Дасть біг, переживемо...
— Авжеж! З двадцяти різок не вмирають! — озвався Євмен Теличка.
Походенко мовчав, тільки зубами скреготів, а Перехват мовив:
— Хіба тут діло в тому: чи двадцять, чи десять, чи один раз? Неслава, от що! На все село неслава!
— Ні! Сього не буде! — гукнув несамовито Походенко.— Швидше повішуся, втоплюся... волость "спалю... Квочку задушу... В каторгу, на шибеницю піду, а під різки не ляжу... Чуєте, хлопці! Не ляжу! — він вихопив з ярма занізок і шпурнув його на вітер.— Не ляжу... Я собі ради дійду...
* * *
Минула зима.
У Походенка одібрали і жито, і землю і віддали бабі Явдосі. Свідків і Явдоха, і Походенко становили багацько, та не в одно вони свідчили. Явдодщні свідки, люде старого віку, в одно твердили: "Скільки й зазнаємо, так той підмет у Явдохи з батька, з діда предківський". Теличка, Гилястий, Перехват і інші заприсягали, що "чули від когось,— а не скажемо, від кого саме,— що та земля обчеська, а з якої речі орудував нею шинкар, а потім і Походенко, того не відаємо..."
(Продовження на наступній сторінці)