— Аз току в комору перенести — хіба се чиє діло, як не молотницьке? Вже ж не самій мені клунками плечі обдирати.
— Звісно, у тебе плечиці пухкі, не до того... Нехай я й переношу. Давай вже швидше коповика, а то аж-аж кортить, так і тягне до учительки в монополь.
— А не збрешеш же ти?
— Отсе-таки! Ще що вигадай! Наче ти коли ловила мене на брехні! Наче я не Терешко! От тобі хрест святий: зараз після другої Пречистої і змолочу тобі чотири копи жита.
— А харчі чиї будуть?
— Вже ж твої, бо у мене нема; ще й почастуєш.
— Коли так, так щоб не обидно й на мене було, накинь ще копу ячменю.
"— Коло ячменю багато заходів: його треба колосувати. Нехай вже копу вівса...
— Цс! Коли вівса, так не гріх півтори копи.
— А бий тебе сила небесна! Нехай вже й так, давай тільки швидше, не дратуй?
— Поспієш, не втече.
Явдоха повагом дістала з-за пазухи гаманець, розшморгнула його, вийняла коповика і, подаючи Терешкові, мовила:
— Бач, який новенький, аж сяє! Шкода й з рук випускати; якби кому другому, то б і не дала такого лискунця. Бачиш?
У Терешка забігали очі на лискунця.
— Давай швидше, не дратуй!
Явдоха стисла лискунця в долоні і мовила:
— Невже сам усього й положиш?
— Та яке тобі діло до того? Давай, а ні — то будь ти неладна,— плюну та й піду до Берка! Утроба у мене не прірва; коли сам усього не подужаю, людей почастую... Ну, ке!
Явдоха розгорнула долоню.
— Ай, як блищить... любо!..
— Про мене все одно: чи блищить, чи цвіллю пало, аби його взяла учителька в монополь. Давай!
Взявши коповика, Терешко рушив далі, співаючи: "І учора пила, і сьогодні пила..."
А баба Явдоха наче засмутніла чогось і, хитаючи журливо головою, говорила собі на думці: "Нещасний отсей Терешко! Роботяга з нього на все село, а нещасник на цілий світ: до чого не візьметься, не пайдить йому, і люди до нього якось не по-людськи; а що він кому лихого заподіяв? Що впадає до Зіньки-покритки, так яке кому до того діло?.. Мабуть, без того вже не можна людині прожити; у всякого Гриця є своя птиця; у кого від бога, у кого від сатани, як кому на роду написано... Коли б ще у нього така жінка, як у людей, а то... прости господи, та й годі. Так бач: вона, хоч і хльорка, а про неї мовчать, бо вона перед усяким трохи не в ноги падає. А він язикатий, не змовчить; от про нього й плещуть Хоменки, і Гусаченки, і Панченки... Ат! Про кого у нас не клепають! Будь чистий як лід, білий як сніг — обнесуть тебе з голови до ніг..."
Явдоха поклала руки на коліна, скинула очі на небо і загадалась. Перегодом знов каже собі: "Що б воно було, коли б ми були з Терешком побралися? Бідували б... Він-то до кохання щира душа, і я його кохала так, що й людей за ним не бачила; було, вночі при місяцю в садку під вишнею як пригорне мене до серденька, як цмокне, так я й землі під собою не чую; чую тільки: якось поза шкурою у мене горить!.. І тепер гарно згадати. Отже, й добре, що батьки не дали нам побратися; тоді я нарікала на них, а тепер тямлю свій гріх. Що б з нас було? Старці. А коханням та милуванням не наїсишся. Вже як я за фершалом була, так, було, скоро побачу Терешка, так мене й потягне до нього; тямлю, було, що і я б його до себе рухом притягла, та не можна — закон боронить. От коли б він був не брався з Марусею, тепер би... Я людина вольна, є що пити і їсти... Так стала ж вона нам на дорозі... і смерть її не бере... За фершалом прожила не голодуючи, зате й не кохаючи. Сварки та лайки багацько у нас було. Коли б він не був таким потульним, а я не була такою настирною, то, може б, і любилися. Та вже нехай царствує; спасибіг, що не покинув мене без хліба; надбав і хліба і до хліба, а споживати ні з ким. Дітьми господь нас не благословив; не скажу: чий гріх і хто тому винен? Здається, не моя душа тому спричинилася, наш рід сіменистий; он у сестри Оришки: що годок, то й синок. А може, без дітей чи не лучче. Самотою, звісно, нудьга бере, але ж діти — чужа користь, а клопоту з ними, клопоту того скільки!.. Бог розумніший за нас, знає, що кому припадає. Та ще які й діти вийдуть?.. Он соловей тільки доти й співає, доки дітей не виведе! Тепер моя голова побивається сама задля себе, сама собі пані і господиня! Ляжу не гуджена, встану не суджена, усього у мене вдостач, ще й людям помагаю. От і Терешкові: коли б не я, хто б його порятував... А прийде час подушного: до кого, як не до мене? Спробували б кинутися до кого іншого! 6т хоч би до Паливоденка: він би з них самий процент такий здер, що стовпа довіку-суду не виплатили б; а я процентів не беру, а по-божому: "друг друга тяготу носіть". Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі і по-християнському самі чужого не хочуть. Я грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить карбованчика, той подякує молотничком на день; кому два, той деньок покосить; а за п'ять — три дні попожне; прийде свій час — і позику верне. Отак треба з людьми..."
Хто зна: чи довго б баба Явдоха поринала в своїх споминках і куди б її занесли її думки-гадки, коли б вона не почула, що поблизу скрипить віз і знайомий голос гукає: "Гей, соловий! Гей!.. Гей, перістенька!"
Явдоха скинула очі туди, де рипіло, і мовила: — Він, він! Його періста корова, його й голос. А ну, вези, вези, та куди-то ти привезеш? Якої ти мені заспіваєш, пане Походенко!
Походенко віз жито. Порівнявшись з Явдохою, він жодної уваги на неї не звернув, немов і не бачить її. Собкаючи на солового та хвиськаючи по вітру пугою, Походенко ніби навмисне відвернувся, щоб не бачити баби Явдохи.
"Чи бач! Чортова хамиза! — подумала Явдоха.— Наче мене й не бачить і на добрий день не скажи! Навіки б тобі повилазили!"
— Здоров був, батьків сину! — озвалася Явдоха, умисне говорячи, замість ймення, "батьків сину", щоб нагадати Походенкові, що він безбатченко.
Походенко, повернувшись трохи до Явдохи, мовчки кивнув їй головою. З такої неввічливості баба Явдоха аж затремтіла, одначе й виду того не подала. Здержливо, навіть ласкаво мовила:
— Ось спинися на часиночку, батьків сину! Щось маю тобі сказати.
— Тпрру!.. Кажіть швидше, не гайте мене.
— Звідкіль, батьків сину, житце везеш? Поможи тобі боже!
— Спасибіг! З Харькового підмету.
— Так я й думала: жито — як те золото; зараз знати, що з Харькового підмету. А скільки нажав?
— Три копи та десять снопів.
— Добренько! Там того й підмету на пів-упруга чи буде... Що ж ти не кликав мене розтикати копи і тепер двір мій минаєш? Хіба не тямиш, чий то підмет?
— Я брав його у Шведченка! Прощавайте! Гей, соловий!
— Ні, батьків сину, не гей, а тпрру!..— з отсим словом Явдоха стала проти війя і, розчепіривши руки, говорила.— Або верни до моєї клуні, або тут стоятимеш, а далі не пущу. Підмет мій, Шведченко не мав права віддавати чужу землю. Я мовчала, як ти орав, уповала, що ти людина чесна, мого не схочеш і привезеш мені половину!
— З якої речі?
— Підмет мій! А не хочеш половини, так і все відпозиваю... Чуєш? Чий підмет?
— Звісно, чий!
— Не твій?
— Так що, що не мій?
— Коли не твій, то й жито з нього не твоє...
— Жито моє, бо воно моя заслуженина: я орав, я сіяв, я і жав...
— Нехай! А земля, кажу, чия?
— Божа.
— І ти божий, і я божа, і все і вся на світі боже, а він, святий, як хотів, так і поділив між людьми... Земля моя з діда, з прадіда, споконвічна моя...
— Я про те не вістей; я знаю, що я заслужив собі...
— Не в мене заслужив... Зашинкував...
— Хоч би й так... Яке вам до мене діло!
— Не до тебе, а до моєї землі... Підмет мій, а ти взяв та й зорудовав ним; думка у вас з шинкарем така: Явдоха — людина стара, бездітна, вдова, нащо їй? Позивати не піде, за неї ніхто не вступиться. Отже, брешете, вражі діти! Бог за мене заступиться та святий угодник його Іван Воїн! Позиватися я не охоча, а коли треба, позиватиму. Сама дійду хоч би й до царя. З лихими і я лиха, а з добрими — добра; і кажу тобі, і прошу, наче яку добру батькову дитину: верни волів до брами та скидай половину в моїй клуні, а половину вези собі на здоров'я; от воно й буде без сварки, без лайки, по-божому, добренько.
Походенко хвиснув пугою по вітру і смикнув за налигач, потім, наче щось приміркував собі і, повернувши до Явдохи, мовив:
— Годі! Не зводьте часу ні собі, ні мені! Ви казна-що химерите, замудрували знічев'я, а мені ніколи. Хоч би той підмет і ваш був, нащо ж ви його покинули пустувати? Гуляючи, він би бур'янував, виснажувався б.
— І нехай би собі гуляв! Моє! Тобі до мого зась! Свята земля нехай хоч скільки гуляє — не струхлявіє: вона не деревина і не зледащіє так, як оті гультяї, що по шинках волочаться. Ну, рушай! Я сама й браму тобі відчиню.
Походенко свиснув.
— Гей, соловий! Гей, періста! Явдоха стала саме проти війя і мовила:
— Верни до брами!
— Не поверну!
— Не повернеш? Ні? Так і стоятимеш отут, не пущу!
— Гей же, бабо Квочко!
Явдоха з сього слова спалахнула, наче сухий хмиз від підпалу, і гукнула:
— Бодай би ти на живіт день і ніч квоктав та й не переставав!.. Не пущу!
(Продовження на наступній сторінці)