Заходить Оленка. Не дівча — красива молода жінка в чорній оксамитовій сукні. Ступила кілька кроків до Кравцова, зупинилася.
Пауза.
О л е н к а. Тобі нелегко, Кравцов, чекати мене? Чекати, знаючи, що я не прийду?
К р а в ц о в. Дуже важко. Наче хто увігнав у груди ніж і не вийняв... Ось так усі роки!
О л е н к а. А ти ж знаєш — не прийду. І не чекай... Чого самотнім жити? На роботі ще нічого, а вдома — як у камері.
К р а в ц о в. Так.
О л е н к а. Багато гарних жінок.
К р а в ц о в. Багато...
О л е н к а. Одружуйся і живи, як усі... Життя є життя... Не його пристосовуй до себе, а себе до нього.
К р а в ц о в. Так.
О л е н к а. Ще не пізно і сім'ю мати.
К р а в ц о в. Не пізно...
О л е н к а. І я швидко забудусь.
К р а в ц о в. (наче прокинувся). Що? І це говориш мені ти, Ілонка?
Пауза.
О л е н к а. Ні, це я проказала твої думки.
К р а в ц о в. Так, вони іноді прокрадаються до мене... Прокрадаються і тікають, нашого кохання вони бояться. Ілонко, як давно ти запалила свічку в моєму серці... А той вогонь і досі — і теплить, і гріє, і палить мене!.. Люди мене не зрозуміють?!!
Пауза.
Хай тут переді мною буде сто, тисяча чоловік, я скажу їм: прислухайтесь до себе! В кожного з вас або жевріє вогник того першого, чистого, справжнього кохання, або ви чекаєте, коли він спалахне...
Пауза.
А може, хто сам погасив його, той карається все життя.
Пауза.
Кравцов! А коли з тої тисячі вийдуть кільканадцять і скажуть тобі: кохання справжнього немає! Кохання — то рожеве марево!
Пауза.
Я їх запитаю: як же ви живете серед людей? Забирайтесь на інші планети! На Землі вам місця немає!!! (Підійшов, опустився на табуретку. Дивиться на голубі олені). Ви не видумані! Ви є! Мої голубі олені!
Повільно темніє.
Народжується музика. Сцена в смугах світла і темряви. Кравцов і Оленка танцюють вальс.
Переміна світла.
Кравцов сидить у кріслі — заснув. Чути дзвінок. Кравцов прокинувся. Швидко зачинив двері до кабінету, впускає гостей. Заходять Конопліцький і Тамара, їх змінили роки, але вони обоє ще молоді на вигляд.
К р а в ц о в. Ви?..
К о н о п л і ц ь к и й. Ми... (Вітається з Кравцовим).
К р а в ц о в. (цілує руку Тамарі). Молодці, що згадали. Правда, щороку телеграми поздоровчі одержую, а щоб просто — то ні.
К о н о п л і ц ь к и й. На весілля запрошували листом. Пам'ятаю, я ще і план нашої квартири намалював.
К р а в ц о в. Це було давно.
Т а м а р а. Ранній ранок, а ти вже наче зібрався кудись іти. На роботу? Сьогодні ж вихідний...
К р а в ц о в. У нас менше вихідних. (До Конопліцького). Ростеш, Конопліцький! Чув, уже член-кореспондент!
К о н о п л і ц ь к и й. Не думав, не гадав — само прийшло!
К р а в ц о в. Задаєшся. Я читав твої роботи. Варті уваги.
Т а м а р а. Як здоров'я?
К р а в ц о в. Відмінно.
Т а м а р а. Змарнів.
К р а в ц о в. Роки. Сідайте в моїй хаті — я пригощу шампанським, коньяком, консервами і ковбасою,
Т а м а р а. Холостякуєш?
К р а в ц о в. А чим погано?
К о н о п л і ц ь к и й. Ми так і думали...
К р а в ц о в. Будемо снідати?
К о н о п л і ц ь к и й. Я людина долі, та спершу про справи.
К р а в ц о в. Будь ласка. Якщо так терміново.
К о н о п л і ц ь к и й. Чим почати розмову, давайте сядемо. Щоб було чинно, благородно.
Пауза.
А ти трохи подався, мій дорогий Миколко. Видно, працюєш як каторжний. І товариш хороший, і люблю я тебе...
К р а в ц о в. Оце та ділова розмова?
К о н о п л і ц ь к и й. (до Тамари). Почнемо, Тамарочко?
Т а м а р а. (по ній видно — чимось занепокоїлась). Може, Кравцов кудись поспішає?
К р а в ц о в. Я до ваших послуг.
К о н о п л і ц ь к и й. Починаю! (Схопився. Ходить по кімнаті). Дуже важко, майже неможливо жити з жінкою, яка говорить правду!
К р а в ц о в. Сумнівна істина.
К о н о п л і ц ь к и й. А ти її постарайся засвоїти. Я вже збиваюся з послідовності.
Пауза.
(Зупинився). Я привіз свою дружину тобі. Знак оклику, пауза. Повторюю — свою дружину — тобі! Все почалося з правди, яка мала такий вигляд: "Дорогий мій друже Конопліцький, ти найпрекрасніший чоловік. Я була певна, що жити будемо добре і навіть покохаю тебе, але з цього нічого не вийшло. Я кохаю іншого.
Пауза.
Кохаю Кравцова... Більше критися перед тобою не можу". Ось основний зміст промов, які вона почала все частіше проголошувати.
Пауза.
І поїхала до тебе... Я теж приїхав, аби ти не подумав, що вона втекла. Ми — по-доброму.
За бравадою слів відчутно гіркоту і жаль, що так сталось. Запала напружена мовчанка. Кожний по-своєму переживає почуте.
І ще додам: знай, Кравцов, як там ви домовитесь — не знаю, але для Тамари в мене завжди серце (посміхнувся) відкрите.
Пауза.
Я пройдусь, місто ваше подивлюся. (Швидко виходить).
Кравцов устав, ходить по хаті, видно, не знає, як почати розмову з Та марою. Та й про що? Мовчанка затягнулась.
Т а м а р а. Кравцов, не сердься. Може, не так треба було сказати, як це зробив Конопліцький, але суть вірна. Я роками готувалась до цієї розмови. До розмови з тобою, а тепер не стало слів.
Пауза.
(Відійшла в протилежний бік кімнати). Так, мабуть, з того, певно, з того почалося... коли я тебе винесла... Коли ти напівживий марив нею, Ілонкою, марив, і шукав, і вірив, і побивався за нею... Я ще тоді наче напилася чужого кохання, напилася і сп'яніла... Гадала — пройде, а воно ні.
Пауза.
Кравцов, тобі важко жити самому? Все думаю, які в тебе рани! Болять і досі? Я ж кожну твою... Я не хочу, не думай, наче прошу вдячності, ні, Кравцов!
Довга пауза.
К р а в ц о в. Ти врятувала мені життя. І я не забув — забути гріх.
Т а м а р а. Але я не для цього кажу. Згадаю твої рани — в самої біль народжується. Відчула: без тебе, Кравцов, життя моє пощерблене.
Пауза.
Ілонку не забув? Ні! Я знала, ти не з тих, хто забуває. Дозволь десь біля тебе жити! Хоч на заводі у вас працюватиму. Вечорами буду заходити, чай готувати... Ми ж друзі, Кравцов! Так мені легше буде.
Пауза.
(Зовсім тихо про себе). А може, з часом...
Довга мовчанка.
Заходить Скирда, вже в цивільному.
С к и р д а. Чого це в тебе, Кравцов, двері розпанахані? (Побачив Тамару, здивований погляд).
К р а в ц о в. Знайомтесь, друзі мої...
Тамара й Скирда, перш ніж подати руку, обмінялись вивчаючим поглядом.
Переміна світла.
Міський скверик. На лавочці сидить зіщулившись Оленка. В руках, опущених на коліна, газета. Поруч стоїть невеличка валізка. Оленка заслухалась, задивилась у свої скаламучені думки.
Пауза.
О л е н к а (знов погляд на газету, на портрет). Посивілий, немовби змарнів.
Пауза.
Все про тебе написали, Кравцов: і діловий, і організатор, і план виконує... А взяли б та й написали: "...Ілонку шукає".
Пауза.
Не ти, я тебе знайшла, Кравцов! Випадково? Ні! Мабуть, півсвіту знало, що я тебе шукаю. (Ледь торкнулась уст гірка посмішка). І газету, бач, з твоїм портретом прислали. А ти не знайшов мене — бо не шукав!
Пауза.
А може, шукав, але як знайти? Війна начисто сліди замела... Хоч би й побував у моїх краях — села немає. В одну ніч фашисти і село спалили, і людей до одного вигубили!.. Ніхто ж не відав, що я напередодні тої ночі втекла на фронт...
Пауза.
У сотий раз я звинувачую себе, і в сотий раз виправдовую... Дні, місяці, роки — для мене були не плином часу, а білим полотном чекання... І ось тепер ти так близько від мене, он у тому будинку. Всього кілька хвилин, щоб до тебе дійти... Роками ішла до цих хвилин і зупинилась... Боюся... Я жила коханням, дихала ним... А коли ти, Кравцов, забув мене, а коли... Тоді все... все в прірву!.. (Її наче пронизав гострий біль, аж серце притисла рукою).
Виходить Тамара. Пройшла мимо, потім повернулась, зупинилась.
Т а м а р а. (до Оленки). Пробачте, вам зле?
О л е н к а (тільки тепер помітила Тамару). Ні, це так...
Зустрілись поглядом. Пауза.
Т а м а р а. Може, зайдемо до мене, перепочинете. Я тут поруч живу.
О л е н к а. Дуже вдячна, але я почуваю себе добре.
Т а м а р а. Видно, приїхали у відрядження? На наш завод?
О л е н к а. У приватних справах. Чекаю автобуса на станцію. Через годину мій поїзд.
Т а м а р а. Ви з України?
О л е н к а. Так.
Т а м а р а. По вимові відчула. З яких місць?
О л е н к а. З Полісся.
Т а м а р а. Та ми земляки, навіть близькі. І я з Полісся. Це ж треба — в такій далечині зустрітися. Там у вас іще купаються, а тут уже холодом дихає. Як наше місто, сподобалось?
О л е н к а. Недовго була. Як слід не роздивилася. Зовсім нове, ніби трохи суворе, черстве...
Пауза.
Т а м а р а. Хочете, я дам вам свою адресу! Іншим разом приїдете — гостею будете. (Шукає, на чому б написати адресу).
О л е н к а. Дякую. Сюди я більше не приїду. А он автобус мій їде.
Т а м а р а. Щасливої дороги. Привіт Поліссю. Скучила за ним.
О л е н к а. Повертайтеся на Полісся.
Т а м а р а. Не можу! (Посміхнулась: і гіркота, і щастя в тій посмішці). Тут моя доля.
Коротка пауза.
(Продовження на наступній сторінці)