Ч о р н и й. Тобі б десь у театрі за роялем сидіти — ручки до біса хороші,, а ти на фронт. А тут кулі, як бджоли над гречкою, літають, дзижчать, ще якась ужалить. А поки цього не сталося... (Знову хоче її обняти, Ася знову дає ляпаса).
А с я. Ніби й затишшя на позиціях твого батальйону, а поранених чимало.
Ч о р н и й. З лівої ти б'єш слабкіше... Просись у госпіталь тиловий — на передовій своє вже відробила.
А с я (строго). Товаришу старший лейтенант!..
Ч о р н и й. Зрозумів — відставить лірику. Обморожень поки що немає. А поранені є, і чимало — для затишшя... Німці снайпера десь примостили. Нічого. Командування обіцяє і мені снайпера дати.
Заходить Оленка в кожусі, валянках, у шапці. Через плече гвинтівка.
О л е н к а. Товаришу лейтенант, прибула у ваше розпорядження!
Ч о р н и й (глянув на Оленку, потім аж нахилився вперед, не вірить своїм очам). Товаришу капітан медичної служби, галюцинації можуть бути від такої рани, як у мене? (Підвівся, підійшов до Оленки). Це ти?!
О л е н к а. Я.
Ч о р н и й. Знову до мене?
О л е н к а. У ваш батальйон.
А с я. Ви знайомі?
Ч о р н и й. Родичі. (До Оленки, строго). Документи!
Оленка подає солдатську книжку.
Як ти потрапила на фронт?
О л е н к а. Попросилась... взяли.
Ч о р н и й. Знайшлись такі, що повірили?
О л е н к а. Як і ви колись, товаришу лейтенант!
Ч о р н и й (поправив). Старший лейтенант! Я тобі й зараз не вірю. Візьму й відкомандирую...
О л е н к а. Фронт великий, робота знайдеться.
Ч о р н и й (розглядає книжку). Регуліровщиком була, тепер снайпер. Училася?
О л е н к а. Училася.
Ч о р н и й. Я тебе ще по всіх статтях перевірю. Підкріплення називається. Не вірю я в патлатих солдатів.
А с я. Старший лейтенант!
Ч о р н и й. Не про тебе мова.
А с я (підходить до Оленки). Будемо знайомі. Ася.
О л е н к а (подає руку). Оленка...
Ч о р н и й. Підкріплення! Оленка...
А с я. Будеш жити в цій землянці.
Чорний здивовано глянув на Асю.
Ч о р н и й. Це не ваша резиденція, а мій батальйон, і господар тут я. Житимеш у першій роті.
Ч у т и г о л о с. Товаришу старший лейтенант, прибув начальник штабу.
Ч о р н и й. Іду!.. (До Оленки). Гаразд, лишайся тут. Котелок, ложка, кухоль, сподіваюсь, є, а кухню носом почуєш. (До Асі). Ходімо, капітане медичної служби, проведу тебе, щоб бджола не вкусила.
А с я (до Оленки). Я до тебе буду заходити. Розташовуйся, відпочивай.
Ч о р н и й (виходить з Асею. Ще раз подивився на Оленку). Підкріплення!..
Оленка лишається сама, втомлено опускається на ослінчик. Затемнюється землянка, висвітлюється лист:
"...Здрастуй, Кравцов!.. Вбила першого німця, людину вбила, а мене поздоровляють... Ось яка вона, війна... Морози страшні, а ти, Кравцов, я ж знаю, ходиш розхристаний. Бережись простуди і кулі бережись... Наступаємо, міняємо землянки, а вони схожі, як сестри. Батальйон наш інтернаціональний — зі школи знала, що в нас багато народів, а тут на очі побачила. Всі мови почула. В атаку ідуть на одній: "За Советскую Родину!" Повар-черкес, молодий, красивий, танцює, як бог. Обіцяв у День Перемоги нам десять баранів засмажити..."
Характерними звуками "морзянки" через лист проповзає телеграфна стрічка:
Отдел учета персональних потерь сержантов солдат Советской Армии сообщите имя отчество Кравцова
Зникають лист і телеграма, висвітлюється землянка. Оленка сидить на ослінчику, без кожушка, на грудях орден Вітчизняної війни 2-го ступеня. Заходить Чорний, кожух розстебнутий, шапка на потилиці... зупинився, запалює цигарку.
Ч о р н и й. Заходить бойовий командир, треба підхопитись — очима їсти начальство, а вона не помічає. Чому? Тому що я сам розбалував. А чому розбалував? Тому що для мене патлатий — то не солдат... (Підійшов до Оленки, ледь не торкнувся її грудей, вона вдарила його по руці). Чого ти, кішка стозуба, — я хотів ордени роздивитись... Ще молоко на губах, а уже орден... Скільки ти коцнула фріців підраховують, а скільки я — нема нікому діла. Мені положено. Пишеш?
О л е н к а. Пишу.
Ч о р н и й. Шукаєш?
О л е н к а. Шукаю.
Ч о р н и й. Де папір береш? Начштабу привозить?..
О л е н к а. Начштабу.
Ч о р н и й. Ти його теж через свої оптичні (жест) на мушку взяла. Кравцов тебе любить, начштабу тебе любить, і я тебе люблю. Сьогодні навіть снилось, цілував тебе. Розповісти — як?
О л е н к а. Не треба.
Ч о р н и й. Краще покажу. (Обнімає Оленку, ніби хоче поцілувати, Оленка вирвалась). Кинь думати про свого Кравцова. Скажи начштабу, хай не приносить папір — покохай (жест, мовляв) мене, ми з тобою по-сімейному до Берліна...
Оленка вперше звела погляд на Чорного.
Чого націлилась оптичними?
О л е н к а. Коли будете давати рукам волю або говорити всяке... пристрелю!
Ч о р н и й (аж відсахнувся). Ти що! Від тебе всього можна чекати. Пожартував! (Пауза). До Берліна ще далека дорога. Он до млина не дійдемо. Стояв млин, діти на ньому гралися, і хто знав, що у війну він буде висотою сто тридцять сім... Через нього вчора... сорок солдатів не повернулося з атаки. На який хрін ця висотка!.. Десь комусь на карті муляє очі. Але їм видніше. Твій начштабу теж в атаку з солдатами ходив... Безстрашна особа...
Заходить Ася.
(Схопився, напівсерйозно виструнчився, відрапортував). Здравія желаєм, товаришу капітан медичної служби! У довіреному мені батальйоні...
А с я. Сидіть.
Ч о р н и й. Єсть сидіти!
О л е н к а. Чого ви так довго не заходили?
А с я. Роботи багато. (Засміялася).
Ч о р н и й. Чого вам смішно, Асю Михайлівно?
А с я. В мене є один санітар, колишній бригадир колгоспу, так він каже, що на фронті теж треба трудодні ввести. Бо є ліниві і роботящі, відважні і так собі... Між іншим, він хоче прийти побачити тебе, Оленко. Каже: "Що воно за дівчина?"
Ч о р н и й. Яка слава про тебе йде...
А с я. Тобі теж нічого ображатися... Ордена одержав?..
Ч о р н и й (розпахує кожуха). Ось, новенький.
О л е н к а. А не казали.
Ч о р н и й. Я скромний, а мене Ася не любить, Оленка застрелити обіцяє. Німці теж думають, як би мене вбити... От життя!..
Ч у т н о г о л о с. Товаришу старший лейтенант, начштабу приїхав.
Ч о р н и й (до Оленки). Це ти його приманила, інші батальйони живуть спокійно, а в мене гості ледь не кожний день. Іду-у! (Виходить).
Пауза.
О л е н к а. Начштабу справді часто заходить. Зайде, помовчить, помовчить і піде.
А с я. Кажуть, його дружина з якимось тиловиком втекла.
О л е н к а. Звідки взнали?
А с я. Жінки ж є на фронті. Для держав бувають таємниці, а для жінок — не буває. Вони знають, що й до тебе начштабу заходить.
О л е н к а. Ще поговір піде...
А с я. Ні, вони знають, що Кравцова шукаєш.
О л е н к а. А ви одружені?
А с я. Не встигла.
О л е н к а. А родина у вас велика?
А с я. Велика, дуже велика... Від прабабусі до правнучки... Де вони тепер? Розвіяла війна людей.
О л е н к а. А у мене тільки бабуся лишилася... Не пускала з дому...
А с я. А ти втекла?
О л е н к а. Бабуся знала, що я хочу тікати... Але вдавала, що не відає. Тільки татову похоронку на столі поклала.
Пауза.
А с я. Давай після війни зустрінемось... Фронтові друзі — це вже більше, ніж родичі.
О л е н к а. Обов'язково. І нашого комбата відшукаємо... Не уявляю його в мирний час. Він орденів має багато. Буде якимось начальником.
А с я. З орденами тепер стільки, що для них посад і на всьому світі не вистачить... Кожен повернеться до своєї роботи. Я ось — у лікарню.
О л е н к а. А я куди? Ніякої професії.
А с я. В інститут поступиш.
О л е н к а. Все забула (усміхнулася), крім теореми Піфагора.
А с я. Не журись, Оленко... Гірше позаду. Тепер ми не тікаємо, а наступаємо... Розгромимо фріців, життя буде уявляєш яке?
О л е н к а. Не уявляю.
А с я (усміхнулась). Я теж... Ну, бувай, Оленко, піду. Треба приготуватися до бою. Випаде вільний час — навідайся до мене. (Виходить).
Заходить Федір Іванович, в ньому зразу вгадується кадровий офіцер. При появі майора Оленка підхопилася.
Ф е д і р І в а н о в и ч. Як життя, Оленко?
О л е н к а. Добре, товаришу майор.
Ф е д і р І в а н о в и ч (підходить до Оленки, дістає з кишені рукавички). Це вам... як снайперу... пригодиться. А це папір...
О л е н к а (приміряє). Які теплі... Якраз на мою руку... Спасибі, Федоре Івановичу. І за папір спасибі...
Федір Іванович сідає, запалює цигарку. Довга мовчанка.
Ф е д і р І в а н о в и ч. (мабуть, не знаходить слів). Як життя, Оленко?
О л е н к а (усміхнулась). Ви вже питали. Добре, товаришу майор! (Довга пауза). Федоре Івановичу, пробачте. Може, не треба було цього говорити... Ви... не заходьте так часто до мене. Можуть не так подумати...
Ф е д і р І в а н о в и ч. Розумію!.. (Піднявся, видно, хотів щось сказати, але чи передумав, чи не зміг). До побачення. (Виходить).
О л е н к а. Мабуть, надаремно я так. І скучати буду за ним, за мовчазними бесідами...
Заходить Чорний.
Ч о р н и й. Про що ти говорила з ним, хотів би я знати.
О л е н к а. Не скажу.
Ч о р н и й. Я думав, що, крім наказів, начштабу нічого не вміє говорити. А з тобою, бач, балакун.
(Продовження на наступній сторінці)