...Знайшла Асю і живу в неї. У нас все спільне: і хліб, і спогади, і надії... Я тепер нянею в госпіталі... Скільки поранених перебуло, і ніхто не зустрічав Кравцова... Життя у нас, можна сказати, спокійне... Цілий день на роботі, а вечорами п'ємо чай..."
Висвітлюється невеличка затишна кімната. Стіл, стільці, шафа, ліжко, старий шкіряний диванчик, на вікнах білі занавіски. Ася і Оленка п'ють чай, обидві у військовій формі без погонів.
О л е н к а. На війні почувала себе певніше, а тепер... Наче відстала від поїзда на якійсь забутій станції, без речей, без квитка, без надії наздогнати свій поїзд...
А с я. Кравцова шукаєш?
О л е н к а. Шукаю.
А с я. Виходить, їдемо.
О л е н к а (сумно посміхнулась), У тупик.
А с я. Це вже на тебе не схоже, Оленко.
О л е н к а. Подумаю — рідних нікого — не віриться. Наче страшний сон — нікого! Одна! (Пауза). Невже і в тебе, Асю, нікого? Може, десь хтось залишився? Казала ж — така велика родина...
А с я. Родина велика, дуже велика... Але і Бабин яр великий, дуже великий! Усі там... (Пауза). Ходила туди, не знаю, як сказати, — прощатися чи відвідати їх.(Пауза). Приходять в Бабин яр живі, а там вони здаються теж мертвими... Глянеш — стоять скам'янілі від горя. Наче пам'ятники закатованим. І вночі приходять. І я була. Ніч тоді — наче її хто вилив на землю, і вона загусла чорною смолою — непроглядна. Стою, і на мить здалося, що вони, закатовані, зі мною поряд... А може, я з ними...
Мовчать, пригнічені спогадами. Довга пауза.
О л е н к а. Після таких спогадів, як після бою, моторошно на душі.
Пауза.
А с я. Ми залишилися живі. Треба жити, будемо жити, Оленко... (Розливає чай в кухоль і чашку без ручки. Посміхнулася). Сервіз! А до війни в нас дома був чайний сервіз з якогось особливого фарфору. Правда, ми його не займали, боялися, щоб не побити. Він стояв у буфеті, як прикраса, як ознака благополуччя.
О л е н к а. Тепер люди розумніші стали, не будуть набивати свої квартири дорогими меблями, сервізами, люстрами — будуть жити простіше... війна навчила!
А с я. Війна заморозила людей, а відтануть, може, знову... і меблі, і люстри, і сервізи... та й війна забудеться...
О л е н к а. Ми все про війну. Спробуємо не згадувати її хоч за вечерею... Хто знайде хорошу мирну тему, одержить у премію грудочку цукру. Згода?
А с я. Згода.
О л е н к а. Щоб війною і не пахло...
Заходить Чорний — шинеля на плечах, при орденах, чуб вибився з-під кашкета. Оленка і Ася дивляться на нього і не вірять своїм очам.
Ч о р н и й (обвів поглядом кімнату). Хороша землянка, жити можна!
А с я. Капітан!
О л е н к а. Товаришу Чорний!..
Обидві схоплюються, цілують його.
Ч о р н и й. Оце атака! Вважайте, що ваша взяла! Скільки добивався, щоб ви мене поцілували, можна сказати, із зброєю в руках добивався. А тут — добровільно.
А с я. Сідайте до столу.
Ч о р н и й. Дай опам'ятатися. Що ж це виходить? Шукав одну з вас, знайшов обох!
О л е н к а. Шкодуєте?
Ч о р н и й. Не шкодую. (Засміявся). Але знову ж таки проблема.
О л е н к а. Знову жарти. Боже, яка радість! Нашого полку прибуло. (Підсовує стілець). Сідайте.
Ч о р н и й (сідає). Може, ще раз поцілуєте?
А с я. Обійдешся.
Ч о р н и й. Скупою залишилася. В госпіталі знову ріжеш-кроїш?
А с я (засміялась). Ріжу-крою!
Ч о р н и й (до Оленки). А ти?
О л е н к а. Няня.
Ч о р н и й (імітує голос хворого). Няня, дай утку! (Махнув рукою). Роботьонка!
О л е н к а. А ви?
Ч о р н и й. Вибираю зручну позицію! (Жест). Це вже без мене одержала? За партизанство? Чув.
О л е н к а. Так де ж ви?
Ч о р н и й. Заїхав у село до сестри, потрудився. Хату полагодив, сарай, паркан. У колгоспі роботи — вибирай любу! А дівчат — аж земля біліє від їх хусточок, та всі такі гарні. Жити в селі можна... А це надумав — провідаю однополчан.
О л е н к а. Як же ви нас знайшли?
Ч о р н и й (засміявся). По карті.
О л е н к а. Сідайте вечеряти. Ви ж з дороги, голодні.
Ч о р н и й. Голодний? (Знімає ранець). Ось у цій торбі сало, хліб, цибуля, навіть пшона з кілограм. Це мене дівчата проводжали. Плачуть і сунуть у торбу всяку всячину! Уявляєте? Торба була мокра від дівочих сліз. Наче під дощем побувала.
А с я. Так уже й ридали?..
Ч о р н и й. Я в селі, як Онєгін у Петербурзі. Нарозхват! Руки, ноги є, вродливий, ордени... Любили всі. (Пауза). Але я привіз себе вам! Беріть у полон.
А с я. Війна скінчилась, у полон не беруть.
Ч о р н и й. Тоді зарахуйте до своєї команди.
А с я. Укомплектована.
Ч о р н и й. Побуду в резерві. (До Оленки). Кравцова знайшла? (Пауза). Я теж шукав! Трьох Кравцових зустрів, не ті...
А с я. Мого листа одержав?
Ч о р н и й. Так точно!
А с я. Рік мовчав?
Ч о р н и й. А що лист? Папір. (Пауза, наче жартома). Ти любиш мене, Асю?
А с я. Допит?
Ч о р н и й. А ти, Оленко?
О л е н к а. Люблю.
Ч о р н и й. Краще б змовчала.
Пауза.
А с я. Наше місто сподобалось?
Ч о р н и й. Як сліпий солдат, дивиться на світ чорнотою вибитих вікон. (Пауза). Асю, що ти написала в кінці листа до мене?
А с я. Чекаю.
Ч о р н и й. Так точно! Написала, що чекаєш. І я приїхав.
А с я. Через рік?
Ч о р н и й. Думав! Рік думав...
А с я. Про що?
Пауза.
Ч о р н и й (майже сердито). Про життя! Ким я був на фронті?! Командир батальйону! Капітан! Офіцер! На рівних з тобою! А мир зірвав з мене погони і знову кинув у рядові... (Схопився, виструнчився перед Асею). Рядовий Чорний! Ось хто я такий!.. Ось яке воно сволочне життя! Уже два місяці, як я приїхав сюди, і працюю... Головою міськради? Ні! Слюсарем у домоуправлінні, ремонтую крани, водопроводи! (Посміхнувся). Ось так, Асю Михайлівно!.. Слюсар проводжав вас і з роботи, і на роботу. Назирці, щоб не помітили... А сьогодні наче петлею мене здушило — не міг далі і прийшов... Тільки не здумай для годиться заперечувати... (Пауза).
А с я. Не буду.
Ч о р н и й. Тим краще... Я завтра поїду звідси.
А с я (пауза). Щасливої дороги. Рядовий!
О л е н к а. Асю! Ти... Ти подумала?!
А с я (ніби про себе, тихо). А що думати? Я кохала його погони офіцерські, а тепер він рядовий...
Чорний стоїть розгублений, потім ніби ударила його якась думка. Схопив чашку, кухоль, виливає чай, дістає з торби флягу, наливає Асі, Оленці, собі в кришку з-під фляги, чокається з ними. Всі мовчки випили.
О л е н к а (встала, глянула на Асю, Чорного). Гірко!
Ася підводиться, Чорний обіймає її, цілує.
(Оленка про себе). Вона знайшла!..
Повільно гасне світло.
Висвітлюється лист:
"Чорний одержав, як він висловлюється, бліндаж. Ася перейшла до нього, а я лишилася тут... Навчаюся в художньому технікумі... Художником хочу бути. Шукаю тебе. Де почую чи прочитаю прізвище Кравцов, узнаю адресу і пишу йому. Чи це не ти?!"
Зникають слова листа, і на папері пробігають рядки телеграми:
Отдел учета персональних потерь сержантов и солдат Советской Армии просит сообщить имя и отчество Кравцова и воинскую часть в которой он служил последнее время
Висвітлюється кімната. Оленка стоїть перед маленьким дзеркальцем, що висить на стіні. Розчісується. Заходить молода жінка, бідно, але дбайливо одягнена. Видно, знервована, намагається бути спокійною, але це їй не вдається. Відверто розглядає Оленку.
О л е н к а. Ви до мене?
М о л о д а ж і н к а. Ось ти яка, Їлонка...
О л е н к а. Їлонка?
М о л о д а ж і н к а. Молода. Ще молода, а видно, Крим і Рим пройшла і мідні труби... (Вдавано сміється). Тебе ще ніхто не тягав за твої патли?
О л е н к а. Що таке, хто ви?
М о л о д а ж і н к а. Фронтовичка. Похідно-польова жона — ППЖ. В атаку ходила на чужих чоловіків... Видно, не одному прислужилася!
О л е н к а. Що ви говорите? Замовкніть!
М о л о д а ж і н к а (вже не стримується — гнів аж тіпає нею). Війна скінчилась, а ти не можеш заспокоїтися! Ти їм тепер не потрібна! (Брутально кинула). Із запльованої криниці води не п'ють! (Пауза). Чого мовчиш? Невинною прикидаєшся? Ось. (Дістає з сумочки лист, кидає на стіл). Тоді, як знайомилась, Їлонкою називалась, а тепер? (Пауза). Чого ти до Кравцова чіпляєшся?.. У нього двоє синів малих. (Дістає фото, кладе на стіл). Бачиш — на руках обох тримає. Куди він піде від них?
Оленка не взяла фото, тільки підійшла, подивилася і відійшла.
Ти що, німа?
О л е н к а (тихо). Не він. (Пауза). Не він...
Переміна світла. Оленка і молода жінка сидять за столом.
(Продовження на наступній сторінці)