[15] Софія — Софійський собор, споруджений у Києві в 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого на честь перемоги над печенігами в 1036 р.
[16] Китаєва пустинь — історична місцевість на околиці Києва (тепер Московський район). Із XIV ст. в Китаєві створено печерний монастир, підпорядкований із XVII ст. Києво-Печерській лаврі, т. зв. Китаївська пустинь.
[17] Видубицький — йдеться про монастир на південній околиці Києва в урочищі Видубичі (Видибичі, Видебачі, Видобачі), заснований у другій половині XI ст. князем Всеволодом Ярославичем.
[18] Вишневецький Ярема (Ієремія; 1612–1651) — український магнат, князь, який, прийнявши в 1631 р. католицтво, жорстоко розправлявся з українським населенням під час народно-визвольної війни 1648–1654 pp.
[19] Мгарський монастир, Мгарський Преображенський монастир — православний монастир, заснований 1619 р. у с. Мгарі на Лівобережній Україні (тепер Полтавської області).
[20] Овідій (Публій Овідій Назон; 43 до н. е.— близько 18 н. е.) — римський поет.
[21] Одна річ — патериця, інша — сопілка (латин.).
[22] Томара Стефан — малоросійський дворянин, сина якого Василя виховував Г. Сковорода у 1753—1759 pp. (з перервою).
Сам Томара, високий повний чолов’яга, любив більше полювання. При кожній нагоді охочий був у товаристві випити, а тоді голосно сміявся й розповідав непристойні анекдоти.
Щотижня бували бали. На бали з’їздили ся з усієї околиці пани, довго пили, шумно співали. А потім, розвалившись де кому довелося, хропли п’яні до другого півдня.
А ввечері Григорій чув тихі сльози дівчат та придушені прокльони. Щось дратувало всередині, й хотілось багато наговорити комусь образливих слів.
До хлопця був прив’язаний. На повному червоному обличчі зоріли чисті, розумні очі. Вдивляючись у них, думав інколи:
"Звідки вони взялися такі чисті? І як може зберегтися в них чиста душа, коли навколо така багнюка?"
Тому ревно беріг і охороняв його від усього, що було навкруги. У вечірні часи, як небо сідало зорями на степові простори, йшов невідомою стежкою просто в темряву й думав: чому така нудьга давить йому серце весь вік? Чому не може осісти десь і жити мирно?
Хтось гнав його назустріч загадковій усмішці, що лягла коло уст у дівчини, в тої дівчини, що пішла лісовою стежкою.
Чому вона так вабить до себе?
І згадувалось ще ясно-глибоке небо вересня, коли йшов до Київської бурси.
Чому замерла та широчінь бажань?
Одного разу був особливо подратований на лекції з сином Томари. Хлопець відчув це і ввесь час насторожено чекав і плутався в відповідях.
— Слухай, у тебе свиняча голова на плечах, коли ти так міркуєш!
Ображений хлопець з очима, повними сліз, вибіг із покою.
За якийсь час з’явився ключник з повними баками.
Зневажливо усміхаючися, сповістив волю панову.
І так само з легкою усмішкою прийняв Сковорода панові слова й відійшов.
За ворітьми скинув чоботи й пішов, легко ступаючи в теплий літній порох босими ногами.
З неба рясними китицями звисали зорі. Там хтось творив велику розгадку життя.
І боліло серце, що не може відчути й зрозуміти цієї останньої правди.
На душу лягло багато ланів, підперезаних байраками, лісами, затишні хутори, поодинокі зустрічі й пригоди.
І все це змішалося, переплуталось. І в усьому цьому треба було розібратись.
Тому легко пішов на пропозицію зостатись у Харкові.
Там був бажаним гостем. Усюди багато говорили за нього. Григорій знав, але не цікавився цим.
Відчував, що поволі в тиші хатньої праці злагодиться все, засне та хороблива нудьга, що повсякчасно ссала під серцем, і тоді простелиться рясна радісна дорога.
В чому зміст життя? В радості, у прийманні сонячних байраків, холодних ясних ранків, звідти зорить нове слово, нова пісня вічності.
І була радісна ця перша перемога! Як легко тоді їхати, коли загнуздаєш своє тіло, своє життя!
Тепер усе йшло врівноважено, розмірковано, розраховано.
Вставав, як тільки червоний схід зазирав у віконце, зазирав і сміявся.
Тихими пішоходами йшов на прогулянку. І думки тоді були повні, свіжі, всі в росах.
Не міг утерпіти. Заходив до гаю і там, притулившись до деревини, сідав і впивався губами в сопілку.
І звуки самі йшли. Й нові мелодії виривалися легко з грудей, без задуми, не затримуючись.
Хто знає, звідки приходили вони?
Тихий струмок, росяне листя й збентежений соловейко вслухалися в цей радісний спів і несли цю нову звістку далі й далі.
Тим часом у місті починався шум. Ішли перекупки на базар, заспані школярі й урядовці поспішали з околиць, гучно ляскав батогом пастух, кричав зорю вартовий москаль, і починали в соборі дзвонити.
Сковорода знехотя відривався від сопілки і йшов додому. А розбуркані думки, поспішаючи, снували нову тканину.
І тоді була вщерть налита душа радістю. Хтось проходив свіжою стежкою між ним і ясними байраками, а йому в груди вливалися свіжі соки, повні пахощів серпня.
"Все залежить од людини,— думав Сковорода.— Її божеський розум все може осягнути, її воля може все перемогти.
Отак люди, страхаючись у серці смерті, виховують себе в одній думці і забивають її глибоким клином у розум. І тоді та думка стає новою метою, що освітлює весь зміст життя.
Яка може бути нудьга, коли навколо усюди розсіяний світ вічності, її творчий дух!
Треба це відчути й повірити глибоко, на смерть".
З тою легкою мелодією, що напружує тіло, як гірське повітря, заходив до себе в кімнату й під враженням усього пережитого складав нові пісні.
Вони родились не знати звідки, й самі складалися в рядки.
Нова гармонія зливалася в один могутній потік, що йшов у безконечність. І в цім напруженні не знав часу й простору.
Вічність раптом застигала тоді в однім моменті. І вже більше нічого не було. В обличчя дихав хтось незнаний, нерозгаданий, незрозумілий і наповнював серце вщерть.
Поволі, роздумливою ходою, в рудій чепурній свитці з широким коміром, не то чернець, не то дяк, не то бурсак, не то чепурний селянин ішов на лекції до колегії.
Вони здавались тоді, як зовсім далека справа. Інколи в око падали поодинокі постаті. Вони зацікавлено вдивлялись в обличчя чудної людини, що спокійно, роздумливо мандрувала з книжками під рукою. Сковорода мимоволі кривився й швидше проходив.
У класі вибирав і стежив очима, хто більш пильнує його слів. І знову було неприємно.
Тупі, зморені обличчя нудно вслухались у далекі, незрозумілі для них слова.
Тільки інколи перекидався теплим поглядом з м’яким мрійним юнаком Ковалинським[1] — і тоді юнак, розчервонівшись, схиляв набік голову й хутчій спускав очі на лаву.
— Друже Василю! Ти сьогодні прийдеш до мене?
— Коли лекції скінчаться?
— Як і завжди.
І юнак знову хмурився й червонів.
Серед учителів Григорій, жартуючи, розповідав, як він дригав ногами, коли його, зв’язаного, везли вдруге до Томари.
І вчителі голосно сміялися.
Непомітно переходив до філософічних дискусій. І слова лились, наче щира, трохи схвильована дружня доповідь.
Увечері сідав за стіл. Кухлик молока, куплений на базарі, окраєць хліба, яєчка. Як небагато потрібно людині!
Аби дух горів, не вгасаючи.
Хтось стукав у двері.
— Ти вже прийшов, друже мій? Ну й добре, добре! Я кінчаю свою трапезу!
Юнак закохано стежив за Сковородою. Сковорода думав: "Все залежить од волі людини. Волею все можна перемогти".
Йшли гуляти.
— Ти боїшся кладовища? Га? Й досі?
Юнак червонів.
— І не сором!
— То... моя тітка як померла, ще довго тінь її блукала й часто кликала нас. Ми тоді дуже боялись. Думали, що за нами вона прийшла.
— Стультуси[2] ви! Хіба ж може тінь, прах прийти до людей. Чому ж вона мусить змінитися, бути ворожа, чому вона по смерті мусить стати лихою, коли живою була добра?
Так поволі прямували на кладовище. Юнак намагався про щось заговорити.
— Сьогодні, дорогий учителю, мені знову було сумно!
— А чого так?
— Боліло серце за вас.
— Знову щось брешуть?
— Кажуть, що ви перейняли німецьку єресь і хочете насадити її в нас. Дехто з люттю махав кулаками на вас.
Сковорода сумно хитав головою. Попри тонких вуст непомітно складалася болюча посмішка.
Вони йшли до кладовища. Крізь густі дерева проглядали білі мармури монументів, а поміж ними визирали прості дерев’яні хрести.
Десь далеко в степу сідало сонце. Темні разки лісів хмурились у густих проміннях.
Світ був жовтий, кволий. Він поволі розсипався на рівних просторах, переплітаю чи ся з густими тінями.
Сковорода глянув у далечінь і прищурився.
І раптом повстала в голові думка: хіба не нагадує захід сонця смерті всього світу?
"Захід сонця. Вечір. Сумні мелодії вечірньої служби.
Це постійний натяк на смерть життя. Колись охолоне земля, і всі простори вкриються крижаними горами, мертвими долинами, жовтими пісками. Смерть велика, світова. Спокій і застиглість довічна й непорушна".
Чомусь холонуло біля серця. І знову виринала жовта, як піски пустельні, нудьга. Вона ширилася з глибин серця, розпливалася в просторах, заливала все холодним жовтим мороком і непорушністю.
Куди тікати від неї, куди тікати від самого себе?
Холод і нудьга! Нудьга в непорушності, застиглості!
(Продовження на наступній сторінці)