Сковорода пройшов давно знайомою дорогою в містечко, минув корчму на майдані. Далі вузенькими кривулястими вулицями заховався в темряві. Було тихо навколо. Від невиразного хвилювання серце голосно стукало в грудях.
Увійшов у двір. Було порожньо. Ворота й хвіртка щільно причинені, але мотузки на них струхлявіли.
У дворі поріс спориш.
Город укрило густим застарілим бур’яном. У маленькому садку кволо п’ялися з-поміж трави поодинокі кущі квіток.
Пахло старою пусткою.
Григорій хвилину постояв, прислухався, далі рішуче підійшов до дверей і натиснув. Вони були замкнуті. Тихо наблизився до вікна, заглянув. Було порожньо й темно.
Ще нічому не ймучи віри, голосно постукав, але до нього ніхто не обізвався.
Тут неможливе стало ясним і цілком певним.
Те, що за ці роки навіть не спадало на думку, сталося — просто й несподівано.
Ще раз востаннє рішуче постукав. А далі безсило спустив руки і став прислухатись.
У сусідньому дворі рипнули двері — хтось вийшов надвір.
Григорій підійшов і привітався.
— Хто там? — поспитав жіночий голос.
Григорій обізвався.
— Та чи це не Грицько? Ох, лишенько, звідки ж ти взявся? А ми вже гадали, що тебе й на світі нема. Ось який час, а про тебе ніякої чутки. То було коли-не-коли та й покажешся, а то зовсім не видно.
— А де ж наші, не знаєте? — поспитав Григорій.
— Які ваші? Та хіба ж ти нічого не знаєш?
— Та ось стукаю, стукаю, та ніяк не достукаюсь.
— Е, братіку рідний, не достукаєшся вже. Хоч скільки вже не стукай — не встануть, не обізвуться.— І жінка почала плакати.
— Як не встануть?
— А так, соколику! Подякували тобі красненько!..
Та все, що так міцно давило коло серця, раптом розлилось і пішло тонкими струмочками крізь серце в горло, звідти виступило на очі.
Від того стало легше.
— Коли ж це сталося?
— Та вже три роки.
— Ну, а Андрійко?
— А Андрійка як сирітку забрали тут одні заможні люди за пастушка. Так він, сердешний, захворів на голову та й пішов слідом за батьками.
Щось упало важко кудись у глибінь прірви.
Від того було на душі м’яко й тужливо.
І хотілось довго-довго гомоніти з цією жінкою.
— Так би й не впізнала тебе,— придивлялась жінка,— не то пан який, не то німець.
Сковорода нічого не відповів і розпитував далі.
Вони ще довго розмовляли. Згодом Сковорода поспитав про тітку Секлету, материну сестру, й пішов до неї.
Тітка довго плакала, тиснула довгу шию Григорія до себе, обливала сльозами й примовляла.
Потім почалися довгі родинні розмови.
Другого дня ще зарані Григорій пішов на кладовище.
У самім кутку, сливе поруч лежали дві могилки. Хтось устромив недбайливо два кущі червоних порічок. Але, пильніше оглядаючи, Григорій побачив кілька рядків барвінку в головах матері.
І це особливо втішило й розхвилювало.
Згадались давні дитячі часи. Літніми днями ходив на поле маленьким хлопчиком.
Мати полола, зігнувшись, потонувши в колосках пшениці.
Григорій робив пічурки на дорозі, в поросі садив баштани. А далі від нудьги виходив на могилу.
Там на обрії в розпаленому повітрі мріяли якісь дерева з вузенькими прогалинами.
За ними було якесь прекрасне казкове життя.
Не треба там ні пшениці полоти, ні важкої роботи робити, ні жити в тісній хаті, ні слухати довгі скарги й клопоти.
Якось проходив дорогою в солом’яному брилі, в сірій рясі диякон, широко розмахуючи палицею.
Григорій мріяв: взяти б палицю в руки й, так само розмахуючи, піти туди, за обрій, куди полинуло щасливе життя.
І тоді зразу ж випадала з рук тонка стеблинка бур’яну і ставало моторошно.
І сіріли виснажені зелені лани, і вся земля вставала перегорілими полотнищами.
І мати виглядала злиденною вбогою постаттю.
Хотілось кудись утекти, заховатись під горбом у високу траву й зникнути там, заснути.
Зі старим батьком їздив у поле. У мріях спліталися літні зоряні ночі — і чомусь дратував потертий, запорошений бриль батьків, старі вибійкові штани й маленька кобильчина, що пнулася під гору.
Тепер знову повстала та ж сама нудьга, але ще глибше різала серце. Широка смуга прозорої мли, що слалася на обрії, раптом розбивалася на дрібні скалки, як голки шкла, й застилала ввесь світ великою нудьгою. Нудьга потроху сунула й сунула, як потоки великої повені.
Але навколо було спокійно. У глибокій тиші розпаленого повітря тихо шелестіли вишні, похило журилися старі хрести.
Тіні померлих, виснажених хліборобів парились на сонці.
"Хто знає, що думали старі, як помирали. Які слова злетіли з їхніх вуст в останній момент. Хто знає, може, якийсь заповіт єдино цінний і правдивий зоставили — і він безсило розтанув у повітрі".
З такою думкою Сковорода повертався в село.
І те почуття нудьги, що так раптом прорвалось на кладовищі, знову заговорило.
Десь нудно кудкудакала курка, рохкала свиня під хлівом, гріючись на сонці,— всюди були пообношувані тини. На майдані біля корчми стояв гурт селян, стояв годину, дві й важко перетирав нудні, нецікаві розмови.
І від усього цього чомусь до нестями скиглило серце. Хотілось утекти, або ні — розвалити, розворушити цей замертвілий спокій.
Згадався Рейн, білий, рвучкий, із шумливими пінявими водами, з білявими, осяйними верхів’ями гір, що тікають у глибінь неба, що ваблять дух у височінь.
Увечері прийшов далекий родич Пилип Сковорода, старий начотчик, в окулярах, із товстою Біблією.
Розгорнув книгу й почав сперечатися з приводу текстів створення світу. Григорій жваво захищав нові погляди, Пилип тупо обстоював свої думки. І суперечки що далі, то розгоралися.
— Та й що там казати,— я бачу, ти дуже мало тямиш у цьому! — скінчив Пилип.— Ковалівський піп теж із бурсаків, так він куди краще за тебе знає.
Григорій лукаво посміхнувся.
— Ти щось од німців набрався нового духу! Куди тобі,— а я думав — підеш у попи!
Пилип, очевидно, був незадоволений і хутко вийшов із хати.
— Ну, що ж думаєш робити? — поспитав якось дядько Гнат, чоловік Секлетин.
— Не знаю! Якось не думав.
— А чого так? Що ж тут і думати! Як на мою думку,— сідати тобі на батьківському ґрунті. Ґрунт добрий. Оженишся, поставиш нову хату. І будеш собі хазяїнувати. Святе діло, я тобі скажу! А там, гляди, в попи або на якусь громадську посаду оберемо.
— Кожний знає своє, дядьку,— відповів Григорій.
— А що, може, не так?
— Це щось не про мене.
— Легкого хліба шукаєш?
— Ні, не легкого, а не хочу черева набивати гноякою. Не хочу духа припинати, як коняку до стійла.
— Однаково без цього не проживеш!
На тому розмова й скінчилася.
На село Григорій виходив рідко, але там ішов вже поговір.
Гомоніли, що Григорій перекинувся на німецьку віру, тому й ходить по-німецькому.
Вставав Григорій рано, виходив надвір і йшов далі в степ, у затишні байраки. Бачив, як сонце сміялося до роси, як земля благословляла новий день.
Новий день! Це народження зовсім нового світу, нового життя!
В цьому великому світовому колесі скільки за ніч сталося великих подій!
Народилися нові істоти і з радісним криком простягають маленькі рученята.
В цю пору десь у світовому просторі повстали з космічних туманів нові сонця, і благословили цей величний момент, якого ще не було в вічності,— і засміялись.
А тоді подались у простір пройти призначену путь.
Йшли великі потоки життя з грудей Одвічного.
І захоплене серце Григорія радісно до сліз тріпалося в тонкій клітці.
Виймав сопілку й починав істиха грати.
Навколо паслися гурти товару, овець.
Зацікавлені діти підходили ближче та за кілька кроків ставали й слухали.
Григорій думав.
"Кожен ярок, кожен байрак, кожний клаптик землі має свою, властиву йому одному прикмету, свій власний клаптик душі.
Той, хто спізнає цей клаптик душі, той відчуває великий дух вічності, розпорошений скрізь, по всіх живих просторах світу.
Що є вічність? Це споконвічна сила, що породила туманності, бо мусила створити їх, не думаючи про них. Але в кожній монаді цих туманностей лежала нова можливість безконечної творчості, початок величезної путі, що знову призведе в первісне лоно, на перси вічності.
І тому треба спізнати в кожному подиху життя голос вічності — тоді стане велика світова гармонія!"
І від цього ставало радісно, і весь світ навколо прибирався в пишні дівочі барви.
Дівчина, що йшла з свічкою на лісові поляни, радісно усміхалась — і тінь од неї танула в білих пасмах світу.
Дні пішли одноманітно й нудно. Григорій відчував, як поволі вплітається в серце тиша й спокій, думка вкривається намулом, дрібні клопоти зростають. І ставало страшно.
На селі колись хтось засміявся з убрання — "Німець лопуцьковатий. Забув і хреститись". Ця дрібниця чомусь уразила. Дома дядько сказав:
— Скинь ти, будь ласка, оцю машкару. Хоч станеш на чоловіка схожий.
Нашвидку зібрали сувал сукна й пошили одяг.
Одного разу зовсім спокійно, наче йшов куди недалеко, зібрався в дорогу.
Хутко попрощався й пішов.
(Продовження на наступній сторінці)