Сковорода відійшов кілька кроків, роздягся і вперше за довгі роки викупався в Дніпрі. Потому він одягся, подивився востаннє на Київ, що тонув у розпаленому бузовому тумані, й помандрував далі.
Дорога була відома ще з бурсацьких часів, бо добре зміряв її, багато разів мандруючи.
У Броварах переночував, а другого ранку, як тільки заревла скотина, йдучи на пастовень, подався далі.
Опівдні вийшов із широкої смуги лісів. За ними йшли розлогі степи.
Інколи траплялися польові озера, зарослі очеретом, осокою, густою травою.
Ще майоріли червоні маки в степу, жовтий дрік й буркун зорями розсипався навколо. В небі гуляли тужливі кібчики й шуліки.
Захоплене серце розливалося широким струменем невимовної радості. Хотів упасти, цілувати землю, притиснути до грудей трави й квіти, щоб один момент розлився у вічність. І послати в небо радісну хвалу творцеві.
В степу, в далечині яскравіли похилі постаті орачів, що поволі собі піднімали важку цілину, з насолодою гукаючи на воли.
— Гей, гей, сіромахи!
З ними й ночував інколи. Звечора варили кашу. Потім ще довго не засинали. В темряві, що так вабить до щирих довірливих балачок, довго оповідали різні пригоди, казки, чудні дивища. Отож непомітно Сковорода встрявав у розмову й починав оповідати своє життя.
В степу літньої теплої ночі всі люди рівні. Але було особливо приємно відчувати близькою людину, що так дивно уладнала собі життя.
Тим-то поводились зі Сковородою просто, але з особливою інтимною пошаною.
Потім якось непомітно один по одному всі засинали, закопавшись у траву.
Тільки Григорій довго не спав. Стежив за вогнями, що блимали в небі, й горів думкою над великою загадкою вічності.
А в душі поволі сплітався й наростав один намір.
І від того серце боліло й голосно билось.
Справжні ліси починалися тільки біля Лубен, до Чорнухи зоставалося 25 верстов. Але Сковорода почував уже втому.
Проте в самих Лубнах не хотілося зоставатися, та було ще й рано.
Швидко пройшов вулицями, на хвилину кинув зором на Сулу, що розлягалась широкими луками й кривулястою стежкою йшла кудись у глибінь половецьких степів. Під горою ще де-не-де тулилися поодинокі білі хатини міщан, а над ними важко лежали незграбні казарми Петра Першого й поруч із ними за пузатим козачим собором струнко піднімалися вгору високі білі колони зруйнованого замку Яреми Вишневецького[18].
Одним оком зирнув, чомусь засмутився й повернув на чорнуський шлях.
За містом зразу ж почалися ліси. В них плуталась сила вузеньких доріжок. Сковорода звернув на одну з них. Навколо йшли густі кущі, а над ними випинались у височінь старі дуби. Було зовсім тихо. Тільки на верхів’ях крякали ворони. Інколи з-під кущів визирали сині дзвіночки, білі кашки, різнобарвні купала.
Дорога хутко збігала вниз.
У сутінку байраку, в глибокій тиші й прохолоді дзвінко співав соловейко, а його передражнював шпак. Сковорода мимоволі заслухався. Раптом узяв сопілку й став грати на голос соловейків.
Соловейко на хвилину стих, а потім завзято почав переспівувати.
Сковорода засміявся й пішов далі.
Внизу поволі котився потік. Густі верби вкривали його похилими вітами, подалі йшли кущі осичини, важкі тополі, де-не-де старі дуби.
Інколи вискакували до річки кози. Угледівши дивну, ворожу тварину, щулили на хвилину вуха і раптом зривались і тікали в гущавину кущів.
Подекуди траплялись поодинокі хуторянські оселі. Кудлаті собаки люто кидалися на подорожнього, що відмахувався довгою карлючкуватою палицею.
Трохи поодаль якась хуторянка, приставивши долоню над бровами, довго стежила за дивним подорожнім, а тоді поволі йшла до хати.
На горі кидались у вічі невеличкі моріжки.
На один з них падала смуга далеких просторів. За другим яром знов ішли рівні степи. Вдалечині майоріли стрункі явори і пляма білого будинку, але гущавина лісу заступила цей краєвид.
Тим часом сонце поволі сідало. Тіні на дорозі густішали, з кущів віяло січною вогкуватою прохолодою.
Десь загавкав собака й стих. Сковорода прислухавсь й пішов просто на собаку.
Незабаром виринув тин, за ним солом’яна катрага й ряди вуликів. Собака загавкав ще дужче.
За хвилину вийшов високий, кремезний, вже підстаркуватий чоловік.
Сковорода наблизився й привітався.
— Здоров, здоров був!
Сковорода попрохав напитися.
— А хто ж ти будеш? — поспитав пасічник.
— Земляк, дядьку!—відповів Сковорода.
— Звідки ж ти й куди простуєш?
Сковорода сказав.
— Ну, то заходь перепочити трохи. А коли охота, то й переночувати можна, бо куди ж проти ночі додому.
Сковорода радо зайшов. Великий грізний собака ще сердито гарчав, але потроху вгамувався й став махати хвостом.
Пасічник поважно зняв бриля й запрохав Сковороду до катраги.
В катразі було тихо й привітно. На долівці було розіслано свіжої соломи. Стіни дбайливо обставлено очеретом. За переплетинами лозини висіли коряки, рійниці, ножі, різне приладдя.
Пахло медом та свіжою вощиною.
В кутку забилися бджоли й довго заспокійливо гуділи.
Сковорода випив води і з полегкістю передихнув. Пасічник увесь час уважно стежив за ним.
— Бачу я, чоловіче, що ти гість неабиякий тут! Хто б ти не був, а перепочинь часину, а я піду пошукаю, чим тебе пошанувати.
За кілька часу пасічник повернувся і приніс кілька щільників меду.
— Ось, козаче, шануйся, що Бог послав!
Обидва сіли до вечері. Пасічник інколи коротко запитував, видно, міркуючи над словами Сковороди.
Згодом вийшли з катраги.
На пасіку лягли густі, пронизані золотою порохнею промені, високі верховіття дерев золотіли в останнім сяйві заходу, і прискало й жевріло золотом небо.
До вуликів злітались останні бджоли. Залетівши всередину, вони тихо й розповідливо гули.
Обидва чоловіки стиха гомоніли і в розмові непомітно вийшли за пасіку. Вузенькою стежкою вибралися вгору, звідки йшло широке узлісся.
І знову встали ті ж самі степи, що було промайнули перед очима Сковороди, але цього разу широкі, безкраї, з густою каймою лісів по один бік, з самітними сильветами дерев десь на обрії.
Вечірня задума тихо лягала на степ. Десь удалечині над Сулою визирали білі плями Мгарського монастиря[19].
А степ поволі вростав у небо.
Григорієві приємно було розмовляти з дідусем.
Пасічник мав, як видно було з усього, живий допитливий розум, усім цікавився, усе розпитував, до всього мав свою думку й інколи гостро кидав її, але просто й щиро, подружньому.
— Ну, що ж ти думаєш робити в нас, козаче?
— Хтозна, дядьку! Ще не знайшов своєї стежки!
— Чого ж так? Скільки шукав і не знайшов?
— Що довше шукаєш, то трудніш вибирати. Думка така, щоб хоч трохи дечого розповісти людям.
— Гм! Чи то ж приймуть тебе?
— А чого ж не приймуть? Усякому одміряв Бог частину свого розуму. І всяк розумну думку приймає.
— А нащо вона йому? Все це зайве, козаче! Ти краще розказуй, як треба гарбузи садити, як за скотиною ходити, за пасікою! Тоді тебе приймуть і скажуть, що ти корисний чоловік. А то що твої слова! Ти будеш говорити про Бога, чисту совість, правду людську! Нащо й кому вони здались? Хто тепер живе по правді, хто шукає її? Нема її, ніколи не було й не буде!
— В кожного живе вона в серці. І колись настане час: прокинеться людина,— а навколо ранок, сонце сміється. І засміється людина з радості великої, й спізнає свого Бога, своє щастя.
— Ех, горе тобі, козаче, буде! Будеш ти отак блукати світами й ніде не знайдеш притулку собі. Гіркий тобі випав хліб!
— Я не женуся за ласощами, за хлібом легким...
— Та все ж їсти тобі й жити якось треба!
— Всяк находить собі поживу в житті. Жодна тварина під Божою рукою не загине без його на те йолі.
— А все ж, скільки їх гине щодня! Ти глянь: коло кожного вулика падають мертві бджоли. Хіба ж вони грішні в чому перед Богом?
Сковорода нічого не відповів, тільки сумно посміхнувся.
Навколо лягла м’яка сутінь степу. Поволі розгоралось зоряне небо.
І знову Сковорода заглянув у безмежність зоряного світу, пронизав на хвилину тужливим зором блимливі вогні — і злякався. Як і раніш, повстала велика безконечна загадка вічності — і гнітила своєю неясною, непереможною волею.
— А проте, дивися сам, козаче,— м’яко додав пасічник,— я чоловік простий, не все мені видно! Може, й знайдеш собі щастя.
Сковорода тепло й вдячно поглянув йому в вічі, широко посміхнувся, але нічого не відповів. Тієї ночі солодко спалось у свіжім повітрі катраги.
Тихо співали нічну пісню бджоли. Десь далеко чиїсь пташині пискливі скарги капали в сутінь ночі. Тільки дуб таємниче шумів листом.
Вранці обоє знову загомоніли. Згодом сіли до сніданку й довго снідали.
Після сніданку Сковорода зацікавлено оглянув пасіку.
— Ти знаєш, козаче, як буде тобі охота,— навідуйся сюди, коли потягне! Тут можеш собі спочити, можеш читати, писати. Що хочеш роби, та й погомонимо трохи!
Попрощалися вони тільки, як сонце повернуло на вечір. Спека спала, і Сковорода, спочивши, хутко й бадьоро пішов додому.
Многа закуталась уже густим туманом. На березі спали гуси, заховавши голови під крила. Закрекотіли тривожно качки, сонно загавкали собаки.
В маленьких віконцях хатів блимали сірі вогні каганців.
(Продовження на наступній сторінці)