«Напоєні дні» Михайло Івченко — страница 8

Читати онлайн повість про Г. Сковороду Михайла Івченка «Напоєні дні»

A

    — Нічого, нічого! Мудрують, що простий народ спить. Хай спить! Хто спить, той прокинеться. А прокинеться — зрозуміє слово правди.— І все ж на душі було без міри сумно. Сердита баба стояла перед очима й розмахувала засуканими рукавами.

    Дорога йшла рясними ланами.

    Скрізь дрімало важке колосся житів, пшениці, похилене в росі.

    Січний настрій злагоди й тиші сходив на душу.

    І знову вставали обрії, вмиті, радісні в народженню нового дня, нового світу, нового життя.

    Опівдні, коли вже сонце ніби застряло в небі, забився до якогось хутора.

    Колись проходив повз нього, але в іншу пору і з іншого краю, і хтозна, чому не впав у око той хутір. Цього разу він мимоволі причарував Григорія.

    Хутір розлігся над долиною, що заросла вся густим гаєм.

    Внизу в гущавині верб протікала річка. По той бік видно було купу молодих беріз.

    Густий, свіжий сад, просторо розкидані оселі, чепурний будинок, і серед двору високий журавель над криницею.

    Чимсь лагідним, спокійним, міцно збудованим віяло від цього хутора.

    Григорій зацікавився, підійшов до самого саду й сів над канавою в затінку вишень.

    Перед очима розстилалися зелені луки, кілька клаптиків полянок у гаю, в одному місці виблискувала вода.

    І це все глибоко зачарувало Григорія.

    Вийняв поволі сопілку й почав грати.

    Не було певної мелодії, а так самі звуки пливли, спершу нескладно, наче шукаючи якоїсь стежки, й раптом склались у якусь нову, не знану ще мелодію.

    І Григорій відчував у них і ті жалі, що останніми часами так непокоїли душу, й ту радість, що повніш і повніш уливалася в груди. І тоді віддався цілком новій мелодії, що несвідомо складалась у певні розміри. Одну хвилину прислухався, озирнувся навколо й тоді ще з більшою насолодою заходився грати.

    Раптом щось за тином хруснуло. Григорій не звернув на це уваги. Через кілька хвилин почув — хтось важко дихає над головою.

    Оглянувся, підвів голову й мимоволі застиг.

    Перед ним стояла висока струнка дівчина, вся в темному, з рясними разками намиста. На тонкому смуглявому обличчі застигла м’яка посмішка.

    Темні очі горіли й сміялись.

    Григорій від несподіванки зніяковів. В першу мить хотів було встати й тікать. Але в обличчі дівчини щось було знайоме. З глибин очей лився світ, якого давно вже шукав.

    Скінчив грати й задивився.

    І щохвилини відчував, як сплітаються нові тенета, що наповнюють серце не знаною ще радістю, як тане серце весняним снігом.

    — Я вам перебила?—поспитала дівчина.

    І усмішка на вустах бризнула розсипчатими променями.

    — Ні, нічого! — поволі відповів Григорій.

    — Чому ж ви далі не граєте?

    — Бо пісня моя сама обірвалась...

    — Шкода! А я так залюбки вас слухала! Слухала й слухала. І сміялась, і плакати хотілось, і не знаю що!

    — А що саме?

    — Не знаю! Чомусь смутно стало — не знаю, не знаю...

    Обоє замовкли. Дівчина зацікавлено оглядала чудного мандрівника, й смутніла під його гострим поглядом — і не знала, що робити.

    — Ти, дівчино, з хутора будеш? — поспитав Григорій.

    — З хутора! Це наш хутір.

    — Чи не можна в вас води напитися?

    — А чому не можна! Ви зайдіть до нас та спочинете, бо сьогодні, мабуть, стоятиме велика спека.

    Дівчина зразу втекла. За кілька хвилин вона вискочила з хвіртки й покликала мандрівника.

    Григорій хутко пішов за нею, тихо посміхаючись.

    З-під комори вискочив здоровенний собака, завзято нападаючи,— але за хвилину стих, улесливо вимахуючи хвостом.

    Дівчина винесла кухоль води. Сковорода сів на ганку і вдихав густі пахощі жоржин і троянд, що цвіли під вікнами.

    У дворі була тиша півдня, густої спеки. Тиша й спокій. І лише дзвінкий, рухливий голос дівчини дивно порушував тишу двору, як голосний струмок, що гомонить у байраках.

    На ганок вийшов високий, із густими вусами, пересипаними сивиною, чоловік і почав придивлятися.

    — Здається, Григорій Савич?

    Сковорода посміхнувся.

    — Ну, як же!.. Я зразу впізнав.

    Господар підійшов і міцно стиснув руку.

    — Яка це радість нам випала! Чув, чув багато про вас! І думав: невже ніколи не доведеться побачитись? Як це ви заглянули в цей куток?

    Але дівчина, розчервонівшись, швидко почала оповідати.

    — А, це ти, козо! Ну, спасибі тобі, доню, спасибі. Це моя дочка — Марійка!

    Марійка уклонилася, густо почервонівши.

    — Одним одна дитина,— казав далі господар,— ще з війська привіз сюди, та тут і виросла. Стара померла, а вона тепер єдина мені втіха й розвага... Ну, заходьте, заходьте, будете дорогим гостем.

    Хати були великі, просторі, на кілька покоїв.

    В одній з них, на дерев’яній підлозі, стояла широка піч, кілька стільців, а по боках лави, полиці, мисники.

    — Дуже я хотів поговорити з вами, порадитись! Чую: там і там ходить Сковорода, те-то й те говорить, так-то навчає людей. Думаю собі: невже ніколи не загляне сюди? Аж воно таки привів Бог! Ото ж кажуть, гора з горою не сходиться, а чоловік із чоловіком зійдеться!

    Григорієві відвели невеличку хатину, що виходила на схід у густий сад. У вікна зазирали троянди, високі рожі, далі п’явся барвінок. Важкі жоржини в задумі задивилися в землю.

    Григорій сів і прислухався.

    Перший раз за кілька років, за довгий час життя опанувало нове несподіване бажання — втомно вабило посидіти, спочити.

    І, як у барвисте вічко, збиралися і йшли перед очима довгою стічкою всі події мандрівного життя, рік за роком, подія за подією.

    Ліг на ліжко й стежив за ними.

    І було боляче — куди розгубилось, де розвіялось життя його?.. Як хвіст комети, що тане в холодних просторах!

    Хтось голубив і пестив м’яким спокоєм.

    — Слава Богу! Нікуди йти сьогодні, й завтра, й позавтра!

    За вікном м’яко виспівувала Марійка.

    Григорій із насолодою иростягся на чистому ліжку й м’яко заснув.

    Як інколи давить якась вага на голову, а міцними кліщами стискає серце, як хочеться позбутися його, схопитись і побігти назустріч пестливим хвилям вітру!

    Вийти на луки й крикнути стоголосо на байраки!

    Сочно поцілувати бога Діоніса.

    Після обіду Марійка вільна від роботи. Тоді в холодку під коморою нудиться над граматикою, риторикою, філософією.

    Тонке чоло збирається в зморшки. За нудною наукою бризкають бризки юної радості й сміху.

    — Скинути б усі думки, що сідають у душу, обтяжують її, як торбинки за плечима в старця, й побігти тоді на байраки, і втонути в дзвінкому сміхові ярів!

    Марійка холодно, як молитви, шепоче.

    А очі бігають по саду.

    Бігають і пригадують: над яром в кінці саду вже спіють солодкі яблука; малина червоними зірочками визирає із-під широкого листа, з-під густого укропу пахнуть огірочки. А там просто на леваду, під березину побігти й сміятись. Хай ловить довгоногий Сковорода!

    Але за цими нудними лекціями,— Марійка знає,— почне він говорити. Очі йому запаляться глибоким вогнем, блискучим і прозорим, як води весняних озер, де купаються білі хмари, як холодні струмені потоку, що горять на сонці.

    Тоді він незвичайний. Тоді він далекий-далекий.

    І хочеться наблизитись до нього, впасти на коліна й слухати, як глибоку сповідь.

    Тоді серце коханням хвилюється.

    Тоді слово його золотою музикою, повним зерном спадає в душу.

    Підуть до яру, зійдуть на гору, і знову спустяться, і йтимуть долиною назустріч червоному засмученому заходові.

    Він буде говорити, і слова його, як дивна музика, як далека пісня, що повстає з-за обрію: чуєш, хвилюєшся, а не розбереш, не зрозумієш.

    І то нічого!

    Йти б тільки поруч, близько притулившись, і відчувати душу його, й хвилюватись. І намагатися, щоб попасти в ногу!..

    Відтак тоді, як спуститься місяць, млісним мереживом заснує землю, вони стануть у задумі, прислухаються.

    Тоді Григорій візьме сопілку, сяде під деревом і заграє.

    Марійка забуде за все. За те, що вона кохає, що з цим треба ховатись, що він учитель-бурлака, безпритульний старець, а вона — статечна хуторянка, за все, за все...

    Сяде, схилиться на руку й зіллється з музикою.

    Музика — це тільки продовження слів його.

    Це — тільки розплітання смутної канви, що в хвилівні клубочки зібралася коло серця.

    Але з нею зливаються всі голоси байраків, долин, ланів і давніх, давніх споминів. В один потік зливаються, і ллються в серце, і наповнюють його. І тоді серце росте й росте й припадає запеклими вустами до холодного неба.

    І тоді... тоді... Хай розірветься воно на дрібні шматочки, й вогняними іскрами розсипеться в холодних просторах!

    А кожна іскра нехай захолоне в маленьку, крижану грудочку радості.

    А навколо після того порожнеча.

    Ніч у хаті, як прірва, і в ній дрімають чорні великі очі.

    Раз Григорій несподівано ввірвав пісню й поглянув на Марійку.

    Вона в задумі кудись дивилася і плакала.

    — Марійко!

    Вона обернулася.

    — Чого ти?

    — Нічого! Це так!

    Обтерла сльози й дивилась на нього крізь сльози радісно, в захопленні.

    — Чого ти?

    Марійка раптом притиснулась, нахилилась і поцілувала. Далі схопилась і побігла.

    Григорій пустився слідом за нею. Догнав, припав до неї і в тихім шепоті почув слово — одне слово.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора