— Нічого, нічого! Мудрують, що простий народ спить. Хай спить! Хто спить, той прокинеться. А прокинеться — зрозуміє слово правди.— І все ж на душі було без міри сумно. Сердита баба стояла перед очима й розмахувала засуканими рукавами.
Дорога йшла рясними ланами.
Скрізь дрімало важке колосся житів, пшениці, похилене в росі.
Січний настрій злагоди й тиші сходив на душу.
І знову вставали обрії, вмиті, радісні в народженню нового дня, нового світу, нового життя.
Опівдні, коли вже сонце ніби застряло в небі, забився до якогось хутора.
Колись проходив повз нього, але в іншу пору і з іншого краю, і хтозна, чому не впав у око той хутір. Цього разу він мимоволі причарував Григорія.
Хутір розлігся над долиною, що заросла вся густим гаєм.
Внизу в гущавині верб протікала річка. По той бік видно було купу молодих беріз.
Густий, свіжий сад, просторо розкидані оселі, чепурний будинок, і серед двору високий журавель над криницею.
Чимсь лагідним, спокійним, міцно збудованим віяло від цього хутора.
Григорій зацікавився, підійшов до самого саду й сів над канавою в затінку вишень.
Перед очима розстилалися зелені луки, кілька клаптиків полянок у гаю, в одному місці виблискувала вода.
І це все глибоко зачарувало Григорія.
Вийняв поволі сопілку й почав грати.
Не було певної мелодії, а так самі звуки пливли, спершу нескладно, наче шукаючи якоїсь стежки, й раптом склались у якусь нову, не знану ще мелодію.
І Григорій відчував у них і ті жалі, що останніми часами так непокоїли душу, й ту радість, що повніш і повніш уливалася в груди. І тоді віддався цілком новій мелодії, що несвідомо складалась у певні розміри. Одну хвилину прислухався, озирнувся навколо й тоді ще з більшою насолодою заходився грати.
Раптом щось за тином хруснуло. Григорій не звернув на це уваги. Через кілька хвилин почув — хтось важко дихає над головою.
Оглянувся, підвів голову й мимоволі застиг.
Перед ним стояла висока струнка дівчина, вся в темному, з рясними разками намиста. На тонкому смуглявому обличчі застигла м’яка посмішка.
Темні очі горіли й сміялись.
Григорій від несподіванки зніяковів. В першу мить хотів було встати й тікать. Але в обличчі дівчини щось було знайоме. З глибин очей лився світ, якого давно вже шукав.
Скінчив грати й задивився.
І щохвилини відчував, як сплітаються нові тенета, що наповнюють серце не знаною ще радістю, як тане серце весняним снігом.
— Я вам перебила?—поспитала дівчина.
І усмішка на вустах бризнула розсипчатими променями.
— Ні, нічого! — поволі відповів Григорій.
— Чому ж ви далі не граєте?
— Бо пісня моя сама обірвалась...
— Шкода! А я так залюбки вас слухала! Слухала й слухала. І сміялась, і плакати хотілось, і не знаю що!
— А що саме?
— Не знаю! Чомусь смутно стало — не знаю, не знаю...
Обоє замовкли. Дівчина зацікавлено оглядала чудного мандрівника, й смутніла під його гострим поглядом — і не знала, що робити.
— Ти, дівчино, з хутора будеш? — поспитав Григорій.
— З хутора! Це наш хутір.
— Чи не можна в вас води напитися?
— А чому не можна! Ви зайдіть до нас та спочинете, бо сьогодні, мабуть, стоятиме велика спека.
Дівчина зразу втекла. За кілька хвилин вона вискочила з хвіртки й покликала мандрівника.
Григорій хутко пішов за нею, тихо посміхаючись.
З-під комори вискочив здоровенний собака, завзято нападаючи,— але за хвилину стих, улесливо вимахуючи хвостом.
Дівчина винесла кухоль води. Сковорода сів на ганку і вдихав густі пахощі жоржин і троянд, що цвіли під вікнами.
У дворі була тиша півдня, густої спеки. Тиша й спокій. І лише дзвінкий, рухливий голос дівчини дивно порушував тишу двору, як голосний струмок, що гомонить у байраках.
На ганок вийшов високий, із густими вусами, пересипаними сивиною, чоловік і почав придивлятися.
— Здається, Григорій Савич?
Сковорода посміхнувся.
— Ну, як же!.. Я зразу впізнав.
Господар підійшов і міцно стиснув руку.
— Яка це радість нам випала! Чув, чув багато про вас! І думав: невже ніколи не доведеться побачитись? Як це ви заглянули в цей куток?
Але дівчина, розчервонівшись, швидко почала оповідати.
— А, це ти, козо! Ну, спасибі тобі, доню, спасибі. Це моя дочка — Марійка!
Марійка уклонилася, густо почервонівши.
— Одним одна дитина,— казав далі господар,— ще з війська привіз сюди, та тут і виросла. Стара померла, а вона тепер єдина мені втіха й розвага... Ну, заходьте, заходьте, будете дорогим гостем.
Хати були великі, просторі, на кілька покоїв.
В одній з них, на дерев’яній підлозі, стояла широка піч, кілька стільців, а по боках лави, полиці, мисники.
— Дуже я хотів поговорити з вами, порадитись! Чую: там і там ходить Сковорода, те-то й те говорить, так-то навчає людей. Думаю собі: невже ніколи не загляне сюди? Аж воно таки привів Бог! Ото ж кажуть, гора з горою не сходиться, а чоловік із чоловіком зійдеться!
Григорієві відвели невеличку хатину, що виходила на схід у густий сад. У вікна зазирали троянди, високі рожі, далі п’явся барвінок. Важкі жоржини в задумі задивилися в землю.
Григорій сів і прислухався.
Перший раз за кілька років, за довгий час життя опанувало нове несподіване бажання — втомно вабило посидіти, спочити.
І, як у барвисте вічко, збиралися і йшли перед очима довгою стічкою всі події мандрівного життя, рік за роком, подія за подією.
Ліг на ліжко й стежив за ними.
І було боляче — куди розгубилось, де розвіялось життя його?.. Як хвіст комети, що тане в холодних просторах!
Хтось голубив і пестив м’яким спокоєм.
— Слава Богу! Нікуди йти сьогодні, й завтра, й позавтра!
За вікном м’яко виспівувала Марійка.
Григорій із насолодою иростягся на чистому ліжку й м’яко заснув.
Як інколи давить якась вага на голову, а міцними кліщами стискає серце, як хочеться позбутися його, схопитись і побігти назустріч пестливим хвилям вітру!
Вийти на луки й крикнути стоголосо на байраки!
Сочно поцілувати бога Діоніса.
Після обіду Марійка вільна від роботи. Тоді в холодку під коморою нудиться над граматикою, риторикою, філософією.
Тонке чоло збирається в зморшки. За нудною наукою бризкають бризки юної радості й сміху.
— Скинути б усі думки, що сідають у душу, обтяжують її, як торбинки за плечима в старця, й побігти тоді на байраки, і втонути в дзвінкому сміхові ярів!
Марійка холодно, як молитви, шепоче.
А очі бігають по саду.
Бігають і пригадують: над яром в кінці саду вже спіють солодкі яблука; малина червоними зірочками визирає із-під широкого листа, з-під густого укропу пахнуть огірочки. А там просто на леваду, під березину побігти й сміятись. Хай ловить довгоногий Сковорода!
Але за цими нудними лекціями,— Марійка знає,— почне він говорити. Очі йому запаляться глибоким вогнем, блискучим і прозорим, як води весняних озер, де купаються білі хмари, як холодні струмені потоку, що горять на сонці.
Тоді він незвичайний. Тоді він далекий-далекий.
І хочеться наблизитись до нього, впасти на коліна й слухати, як глибоку сповідь.
Тоді серце коханням хвилюється.
Тоді слово його золотою музикою, повним зерном спадає в душу.
Підуть до яру, зійдуть на гору, і знову спустяться, і йтимуть долиною назустріч червоному засмученому заходові.
Він буде говорити, і слова його, як дивна музика, як далека пісня, що повстає з-за обрію: чуєш, хвилюєшся, а не розбереш, не зрозумієш.
І то нічого!
Йти б тільки поруч, близько притулившись, і відчувати душу його, й хвилюватись. І намагатися, щоб попасти в ногу!..
Відтак тоді, як спуститься місяць, млісним мереживом заснує землю, вони стануть у задумі, прислухаються.
Тоді Григорій візьме сопілку, сяде під деревом і заграє.
Марійка забуде за все. За те, що вона кохає, що з цим треба ховатись, що він учитель-бурлака, безпритульний старець, а вона — статечна хуторянка, за все, за все...
Сяде, схилиться на руку й зіллється з музикою.
Музика — це тільки продовження слів його.
Це — тільки розплітання смутної канви, що в хвилівні клубочки зібралася коло серця.
Але з нею зливаються всі голоси байраків, долин, ланів і давніх, давніх споминів. В один потік зливаються, і ллються в серце, і наповнюють його. І тоді серце росте й росте й припадає запеклими вустами до холодного неба.
І тоді... тоді... Хай розірветься воно на дрібні шматочки, й вогняними іскрами розсипеться в холодних просторах!
А кожна іскра нехай захолоне в маленьку, крижану грудочку радості.
А навколо після того порожнеча.
Ніч у хаті, як прірва, і в ній дрімають чорні великі очі.
Раз Григорій несподівано ввірвав пісню й поглянув на Марійку.
Вона в задумі кудись дивилася і плакала.
— Марійко!
Вона обернулася.
— Чого ти?
— Нічого! Це так!
Обтерла сльози й дивилась на нього крізь сльози радісно, в захопленні.
— Чого ти?
Марійка раптом притиснулась, нахилилась і поцілувала. Далі схопилась і побігла.
Григорій пустився слідом за нею. Догнав, припав до неї і в тихім шепоті почув слово — одне слово.
(Продовження на наступній сторінці)